– Варю, ти вирішила, чи підеш зі мною в суботу, чи ні? – Запитав Віктор дружину.
– Ні, Вітю, не піду. Я минулого разу, три чи чотири роки тому, пішла і потім шкодувала весь вечір. Мені було нудно.
– Це було п’ять років тому. Ми зустрічалися з приводу десятиріччя закінчення школи, а зараз – п’ятнадцять років, – поправив чоловік Варвару.
– Яка різниця. Я з твоїх однокласників тільки Олену та Войтюків знаю. Ви там спілкуватиметеся, згадуватимете, а я знову потерпатиму від нудьги. Іди один. Тільки дивися, особливо не захоплюйся.
– Чим?
– І чим – я маю на увазі напоями, і ким – а то раптом знову прийде твоє перше кохання – та, в зеленій сукні, – посміхнулася Варя.
– Ірка Зарецька? По-перше, я її після того вечора за п’ять років не бачив жодного разу. А по-друге, Варя, ми з тобою одружені майже десять років, у нас двоє дітей. Скажи, за цей час я хоч раз дав тобі привід сумніватись у мені?
– Ні, – погодилась Варвара.
– Ось. Крім того, там буде твоя подруга Олена, яка обов’язково доповість тобі, якщо я лише спробую зробити крок ліворуч чи праворуч, – сказав Віктор.
У суботу він пішов на зустріч із однокласниками один. Повернувся близько одинадцятої. Діти вже спали. Варя читала в ліжку при світлі бра.
Віктор сходив у душ, ліг у ліжко і швидко заснув.
А вранці він стояв біля дзеркала у ванній кімнаті і з похмурим виглядом вивчав власне відображення. Ліва щока помітно припухла, а на шкірі проступав багряний відбиток жіночої долоні – тонкі пальці, слід від каблучки.
– Вітю, кава готова! – гукнула Варя з кухні.
Він зітхнув, натяг сорочку і вийшов. Дружина вже сиділа за столом. Діти – семирічний Максим та п’ятирічна Ксюша – ще спали, і в квартирі стояла та особлива недільна тиша, коли здається, що весь світ ще дрімає.
– Вітю, не хочеш пояснити мені, що то за краса? – спитала Варя, ставлячи чашку перед чоловіком.
Вона сказала це спокійно, майже безтурботно, але Віктор дуже добре знав свою дружину. За десять років шлюбу він навчився розрізняти відтінки її голосу: зараз у ньому звучала не лють, а холодна, спокійна рішучість докопатися до істини.
– Нічого особливого. Виникло певне непорозуміння, але все вирішилося, – сказав він, намагаючись ухилитися від відповіді.
– Ага. Непорозуміння, – кивнула Варя, сідаючи навпроти. – Слухаю тебе.
Віктор зробив ковток кави і почав розповідати про те, як пройшов вечір: як зібралися в ресторані «Старе місто», як Сергій Смирнов привіз фотографії зі шкільного архіву, як Олена Крилова організувала цілу виставку – але Варя була наполеглива.
– Ні, любий. Про вечір потім. Мені спочатку ось про це, – вона вказала пальцем на його щоку, – докладніше і в деталях.
– Ну які тут можуть бути деталі! Хильнув зайвого, брякнув не подумавши перше, що спало на думку, і отримав по морді. До речі, цілком заслужено, – повідомив чоловік, намагаючись надати голосу безтурботності.
– І як ти завтра з таким личком на роботу підеш? – поцікавилася дружина, підперши підборіддя рукою. – У тебе у понеділок нарада з генеральним.
– Як завжди. Синці та рубці прикрашають чоловіка, – спробував пожартувати Віктор.
Варя нічого не відповіла. Вона мовчки встала, забрала чашку в раковину і вийшла з кухні. Віктор провів її поглядом і відчув, як у грудях ворухнулося погане передчуття.
Вона припинила питати не тому, що їй було байдуже. Зовсім ні. Варвара була жінкою практичною і чудово розуміла: навіщо витягувати інформацію по крихтах, якщо є надійне джерело? Олена Крилова – її найкраща подруга. Олена була на цій зустрічі. Олена все бачила. Олена все розповість.
Так і сталося.
У понеділок після роботи вони зустрілися у маленькому кафе за два кроки від будинку Варвари. Варя прийшла першою, зайняла столик біля вікна та замовила собі капучино з корицею.
Олена з’явилася за десять хвилин – висока, галаслива, з копицею рудого волосся та посмішкою, яка сьогодні була багатообіцяючою.
– Загалом, слухай, – почала Олена, сівши на стілець і скидаючи пальто на спинку. – До сьомої, як домовлялися, прийшло дванадцять гостей.
– Я навіть засмутилася – у нашому випуску було три класи. Але до восьмої народ підтягнувся, прийшли, звісно, не всі, але майже половина.
– Лєно, ти мені про те, хто моєму чоловікові фізіономію зіпсував, розкажи! Ваші спогади про босоноге дитинство мене не дуже цікавлять, – перервала подругу Варя, відставляючи чашку.
Олена хмикнула, відкинулася на спинку стільця і подивилася на Варю з виразом людини, котра тримає в руках козир.
– Ірка Зарецька.
– Та, що минулого разу в зеленій сукні була?
– Так. Тільки цього разу вона була у червоному. І на таких підборах! Сантиметрів п’ятнадцять – не менше. Я думала, що вона на них не те що ходити – стояти не зможе. Але ні, пурхала, як балерина.
Варя відкинулася на спинку стільця та схрестила руки на грудях.
– І що? Мій благовірний зробив їй непристойну пропозицію?
– Слухай по порядку, – Олена підійняла руку, закликаючи до терпіння. – Ірка цього разу була не в настрої. Мені сказали, що вона місяць тому розлучилася з третім чоловіком.
– З’явилася і давай чіплятися до всіх. Спочатку – до Войтюків. Ти їх знаєш – Вовка та Наталя. Вони відразу після школи одружилися, у них троє дітей.
– Наталя пристойно так погладшала, і у Вовки пузико через ремінь звішується. Ось Ірка і видала: «Вам треба прізвище змінити. Ви тепер не просто Войтюки, а Войтючища». Уявляєш? Звісно, Наталка образилася.
– Хамка вона, ця ваша Іра, – зауважила Варя, хоч у глибині душі зазначила, що каламбур був доволі точним. Вона бачила їх на минулій зустрічі – вони справді нагадували двох товстунів.
– Так вона на цьому не зупинилася, – продовжила Олена, все більше надихаючись. – До Сергія Смирнова причепилася: «Варто було стільки років у політеху вчитися, щоб ремонтувати табуретки!»
– А в нього, між іншим, реставраційна майстерня, куди люди за три місяці чергу займають. І котедж у передмісті. Потім перекинулася на Лізу: «Не набридло ще в чужих гнилих зубах колупатися?»
– Ліза її проігнорувала, так Ірка не заспокоїлася, вирішила зачепити тим, що Ліза досі незаміжня: «Що, ще не знайшовся принц, готовий штурмувати твою стоматологічну фортецю?»
– Тут уже Ліза не змовчала, відповіла: «Ну, на цьому фронті ти, Іро, за всіх нас віддуваєшся. З третім, кажуть, розлучилася?»
Варя мимоволі посміхнулася.
– І що? Іра після цього заспокоїлася?
– Ні. Вона показала ліву руку з каблучкою і заявила, що їй уже майбутній четвертий перстень із “брюліками” подарував.
– І ось тут вона до Вітьки твого повертається і каже: «Витю, поки я між третім і четвертим шлюбом вільна жінка, ми можемо чудово провести час. Потрібно ловити момент та користуватися задоволеннями, які надає життя».
Варя відчула, як усередині щось стиснулося. Не ревнощі – ні, швидше гидливість.
– Нічого собі заявочка! – обурилася Варвара. – А Вітька що?
Олена посміхнулася і зробила ковток кави, що охолола.
– Він їй так мило посміхнувся і сказав: “Що ти, Іро, ні! Я навіть із загального посуду не п’ю!” І ось тут він отримав по фізіономії.
– Ти уявляєш! У цей момент, як спеціально, музика стихла, і всі, хто стояв поряд, це почули. Не всі тридцять, але десяток точно.
– Коротше, вона розвернулася на своїх підборах і пішла. А Наталя намочила серветку холодною водою і дала її Вітьку, щоб він до щоки приклав.
Варя похитала головою.
– Не дуже допомогло. Треба було лід прикладати. У нього й досі слід видно. Так, шкода, що я відмовилася з Віктором піти. У вас там, виявляється, так цікаво!
– Ну, якби ти прийшла, думаю, нічого б такого не трапилося, – відповіла Олена, допиваючи каву. – Ірка просто позлилася б ще трохи, потім сіла за стіл і заспокоїлася.
– Адже вона, по суті, не зла. Просто нещасна. Три шлюби, жодної дитини, вік під сорок. Ось і самостверджується за рахунок інших.
Коли Варя прийшла додому, чоловік уже чекав на неї з вечерею.
– Ну що? Олена тебе вже присвятила у всі подробиці? – спитав Віктор, висуваючи стілець для дружини.
– Так, – Варя сіла, взяла виделку і подивилася на чоловіка. Щока все ще була набрякла, але відбиток долоні майже зійшов. – І що я дізналася: ти, Вікторе, виявляється, не джентльмен. Жінку образив.
Віктор посміхнувся і поставив на стіл салат:
– Ця пані, як увійшла до зали, відразу почала на всі боки смітити. Мав же хтось її заспокоїти. Довелося мені. Щоправда, моя фізіономія від цього постраждала. І репутація також. Але я думаю, що колишні однокласники мені пробачать це.
– Пробачать, – погодилася Варя. – Олена каже, що Наталя Войтюк тобі серветку дала. І що ти герой!
– Ну, не герой. Просто не люблю, коли людей нізащо кривдять.
Варя дивилася на чоловіка – на його трохи пом’яту щоку, на втомлені очі, на руки, які за десять років стали такими рідними, – і думала, як їй пощастило.
– Не з красенем-мачо, не з мільйонером, не з підкорювачем жіночих сердець. А з людиною, яка не боїться бути смішною, яка захищає слабких і яка навіть у найбезглуздішій ситуації залишається собою.
– Знаєш що, Віть? – сказала вона, піднімаючи келих. – Давай наступного разу я таки піду з тобою.
– Правда? – здивувався він. – А як же нудьга?
– Ну, судячи з розповідей Олени, нудьгувати там не доводиться. А якщо Ірка Зарецька знову з’явиться, я їй сама поясню, з якого посуду п’є мій чоловік.
Віктор засміявся, і від цього сміху Варі стало тепло на душі. Вона подумала, що, мабуть, це й є щастя – не гучне, не ідеальне, але справжнє. Таке, яке не розміняєш на четвертий шлюб із діамантовою каблучкою.
За вікном темнів вечір, на кухні тихо цокав годинник, і десь у глибині квартири спали діти.
Вони сиділи за столом, їли картоплю, що остигала, і сміялися. Варя думала про те, що п’ятнадцять років – це не так уже й багато.
І що наступні п’ятнадцять будуть ще цікавішими. Особливо, якщо Ірка Зарецька знову вирішить прийти на зустріч випускників…
А ви впевнені, що ваші чоловіки вчинили б так само? Залишайте свої відповіді в коментарях, підтримайте автора вподобайками!
