Інга чудово пам’ятала той ранок. Вона відчинила сейф, щоб покласти туди премію, отриману минулого тижня, і побачила… що сейф уже хтось відчиняв до неї.
Там було кілька старих документів, угода на машину, але грошей, які вони відкладали на відпустку, не було.
– Вітю! Вітю, прокинься! – Інга побігла до спальні.
Вітя з переляку схопив телефон і рвонув до дверей.
– Що? Горимо?
– Гроші… – промовила вона, – Гроші з сейфа зникли. Усі!
– Як зникли? Ти впевнена? Ти ж сама їх сховала туди!
– Я впевнена, Вітю! Я не сліпа!
Віктор кинувся до сейфа. Він смикнув дверцята і почав перебирати папери.
– Ні. Ні, ні, ні…
Почалося його розслідування.
– Хто був у нас вдома за останні… скажімо, три дні? – Вітя ходив вітальнею, коли трохи відійшов від шоку.
Інга намагалася згадати.
– У середу приходила тітка Галя, забирала книжку. Вона б ніколи нічого не взяла, Вітю! Пристойна жінка, педагог на пенсії, вона ніколи…
– Тітка Галя, – сказав Вітя, – гаразд. – У п’ятницю приходив сантехнік, лагодити злив у ванній. Молодий хлопець у синьому комбінезоні.
– Він же у ванній працював! Як би він побачив сейф у кабінеті?
– Не знаю, Інго! Може він не сантехнік, а маскується! А ще? Хоча так, він і в кімнати не проходив, і пароль він ніяк не міг піддивитися. Ще хто? Хто бував у нас?
На когось із тих, хто заходив, Інга не могла й подумати.
– Марія заходила, із 38 квартири. Але вона в передпокої постояла. Та й, власне, все. Кому ще тут бути?
– Даня.
Інга моментально перейшла у режим захисту сина.
– Кого ще звинуватиш? Не смій, Вітю. Він мій син.
– Я не виключав би цей варіант… Він знає, скільки в нас було грошей. Він знає код від сейфа! Ти сама казала, що йому показувала, як ним користуватися.
– Це було пів року тому!
– І що? Він підліток! Побачив гроші – не втримався.
Вітя виглядав так, ніби був готовий сам піти та витрусити зізнання із чотирнадцятирічного хлопця. Але Інга б такого не допустила. Саме те, що Вітя підозрює її сина – це вже за межею.
По-перше, він чесний хлопець, ніколи у крадіжці помічений не був, а по-друге, якби Даня щось собі купив на вкрадені гроші, то це “щось” обов’язково з’явилося б у них удома. Але обновок немає.
– Я дзвоню в поліцію, – відрізав Вітя.
– Ні! – Інга кинулася до нього, – Почекай! Даня… ми не можемо. Це ж дитина.
– Тобто, ти припускаєш, що це він?
– Ні! Але треба самим розібратися.
– Ти хочеш заплющити очі на все, якщо це він? А я не хочу ростити карного злочинця, Інго. Якщо він злодій, він має відповісти!
– Не треба! Поговоримо з ним самі. Лише ти і я.
Даня повернувся зі школи вже після обіду. Він був звичайним підлітком: мішкувата толстовка, навушники, вічно з телефоном.
– Дань, – почав Вітя, який все ж таки добре ставився до хлопчика, тому гнів свій стримав, – ти не відчиняв сейф?
Даня дивився на них, наче вперше бачив.
– Даня, – втрутилася Інга, – якщо ти скажеш нам правду, ми це переживемо. Ми нікому не скажемо. Просто скажи, ти брав щось із сейфа?
Даня, відповівши комусь на повідомлення, взагалі без емоцій відповів:
– Ні.
– Брешеш! – гаркнув Вітя. – Гроші зникли! Ніхто більше підійти до сейфа не міг!
– Я не брав, – з тим самим спокоєм продовжив він.
– Дань, я тебе благаю! – Просила Інга, – якщо ти взяв, просто скажи!
– Я не брав, – повторив Даня, – можна мені в кімнату? З літератури твір задали, а я цю книгу навіть не читав.
Інга сина відпустила, а ось Вітя не повірив. Зовсім. Він помітив, що Даня зовсім не такий, як завжди. Щось його гризе. І Вітя зробив висновок – Дані, мабуть, соромно за крадіжку.
До кінця тижня вони з Інгою то лаялися, то грали в мовчанку. Вітя допитував. Даня не зізнавався. Коли Вітя був на роботі, Інга вирішила поговорити із сином без нього.
– Дань, – вона підсіла до нього на диван, – мені потрібно, щоб ти був зі мною чесний. Віті немає. Скажи мені.
– Мамо, я вже казав. Я не брав!
– Я хочу вірити. Але гроші зникли, і це факт… Якщо ти скажеш мені, на що ти їх витратив… Може, ти з кимось посперечався? Може, комусь винен? Я тобі допоможу. Просто скажи мені правду.
– Ні, мамо. Я не грав. І не сперечався.
– Тоді на що, синку? На що ти їх витратив?
І тут він видав фразу, після якої Інга подумала – краще б програв.
– Я їх… татові віддав.
Інга намагалася порівняти факти.
– Якому татові, Даню? – ну, може, він мав на увазі батька якогось зі своїх друзів, наприклад…
– Рідному, – Даня відвів погляд, – Павлу.
По ідеї, Даня не повинен бути знайомий з батьком. Паша втік від Інги, як дізнався про її цікаве положення, так більше і не з’являвся на обрії. Даня свого батька не знав, лише за фотографіями.
– Ти спілкуєшся з батьком?
– Так. Вже кілька місяців. Він мені написав у соцмережі. Спочатку просто спитав, як справи. Потім ми почали листуватися.
Інга, яка обіцяла синові розуміння за зізнання, скипіла і розлютилася.
– Ти взяв наші гроші – гроші, які ми збирали на наш відпочинок! – і віддав людині, яка жодного разу в житті не поцікавився, як ти ріс, ні гривні аліментів тобі не перерахував, навіть не дзвонив!! Даня, це як розуміти?
– Мамо, не треба! – Даня, буквально скотився з дивана, – ти не розумієш!
– Я, здається, починаю розуміти надто багато! Тож навіщо йому гроші?
Попадися їй колишній зараз, від нього б мокрого місця не залишилося. Але до нього ще добратися треба, а спочатку – дістатися до грошей.
– Він не така вже й погана людина, мамо. Він казав, як йому шкода, що не зміг стати мені добрим батьком. У нього нещодавно друга дитина з’явилася, і він зрозумів, що це таке…
– Але з роботи його звільнили, а жити якось треба… Квартиру наймати треба, а платити нічим. Тому я йому гроші віддав, але він обіцяв повернути.
– Він багато чого обіцяв. – Дань, він тебе обдурив …
– Ні! Він інший, мамо! Він змінився!
– Він попросив тебе вкрасти у мене та у Віті? Ти це називаєш “змінився”?
– Він не просив! Він сказав, що йому дуже погано. Я сам так вирішив…
У цей момент вхідні двері грюкнули. Повернувся Віктор. Він, мабуть, щось відчув, бо прямо, не роззуваючись, попрямував до них.
– Що тут діється?
– Він зізнався, Вітю.
Віктор дивився на Даню, чекаючи на реакцію.
– Зізнався в чому?
– Він узяв гроші. І віддав їх своєму батькові.
– Та я тебе… – Вітя не знав, чи хапатися за ремінь, але, ніби, вже пізно, чи шукати номер інтернату.
– Вітю, він не для себе! Він батькові хотів допомогти! – Інга, яка пошкодувала, що не змогла промовчати, кинулася закривати сина.
– Якому батькові? Тому що не пам’ятав донедавна, що в нього є син? Тому, хто не платив аліменти? Ти знаєш скільки я йому дав за ці роки? І чим він мені віддячив? Га, Даню?
– Вітю, він дитина! Він вибачиться. Так, Даню?
Даня сидів, стискаючи пасма волосся. Чим він думав, коли брав гроші? От чим? Хотів заслужити на батьківську увагу. Заслужив.
– Вибачень мало, – сказав Вітя, – обов’язок він відпрацює. Я не стерплю крадіжок у своєму будинку! Жодних потурань. Влітку він піде працювати.
– Я його влаштую до знайомого в магазин. Нехай рахує, скільки коштує година чужої праці, і розуміє, як це заробляти.
– Вітю, це занадто! – Запротестувала Інга, – йому лише чотирнадцять!
– Йому чотирнадцять, і він уже розуміє, як користуватись сейфом! Нічого, і працювати навчиться!
Поїздка до Павла, рідного батька, відбулася наступного дня. Інга сама наполягла. Їй треба було побачити на власні очі, куди пішли їхні відпускні.
– Я не поїду з вами, – сказав Віктор.
– Та ніхто й не проти.
Вони їхали довго. Даня сидів мовчки, притулившись до дверей машини. Він жодного разу не глянув на матір.
– Ти впевнений, що ми правильно їдемо?
– Так, мамо. Він адресу надіслав. Там, де нові будинки будують.
Даня вказав на один із п’ятиповерхових комплексів.
– Третій під’їзд. Квартира 42.
Впустила у квартиру їх жінка. Молода, доглянута, у чистому домашньому халаті. Жодного натяку на немовля.
– Здрастуйте, – сказала Інга, – ми шукаємо Павла.
Жінка, одягнувши капці, відповіла.
– Павла тут нема. У справах поїхав. Я, якщо чесно, не знаю, коли він повернеться. Але можете зайти пізніше.
Інга відчула, що їй не потрібно нічого питати. Вона оглянула передпокій – дорогий ламінат, дзеркало на повний зріст, а на підлозі… на підлозі стояла велика, зовсім нова, ще в плівці коробка з маркуванням ігрового комп’ютера.
– А дитина? – Несподівано запитала Інга, – у вас же, здається, нещодавно з’явилася дитина?
Жінка приголомшено дивилася на неї.
– Яка дитина?
– Зрозуміло, – Інга повернулася до сина, – ходімо.
Коли вони сіли в машину, Даня розплакався.
– Мамо, пробач… пробач мені, будь ласка! Я не знаю, що на мене найшло… Я думав, що матиму батька…
Щось у ній перекинулося. Лаяти сина вже зовсім не хотілося, та й злості не лишилося. Він ніколи не бачив батька, а, як і всі діти, хотів когось гордо називати татом. Як його за це лаяти?
Вдома вона сказала Вікторові.
– Його не було вдома.
– Як не було?
– Виїхав у справах. Але дитини жодної немає, і квартира не виглядає бідною.
– Я ж казав! Розвів дитину на гроші, – сказав Вітя.
– Ти все одно збираєшся відправити його працювати влітку?
– Обов’язково! Я подзвоню сьогодні ввечері. Я хочу, щоб він улітку не бачив ні друзів, ні комп’ютера. Лише робота. Щоб на все життя запам’яталося, як погано обманювати близьких, і що не можна довіряти будь-кому.
– Добре, – прошепотіла Інга, – нехай працює.
Літо прийшло, задушливе та довге.
Даня влітку не ходив нікуди, крім магазину, куди його влаштував вітчим. Віктор, здавалося, навіть трохи подобрішав, бачачи, як Даня намагається.
А коли настав час отримувати зарплатню, він ні гривні у хлопчика не взяв, сказав:
– Залиш собі, купиш що-небудь.
Чи допомогла ця “терапія” працею, – час покаже…
А як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
