«Візьміть кошеня»: бідно одягнена бабуся стояла перед метро і пропонувала всім перехожим сірого кошеня
До десятої ранку потік людей біля метро почав рідшати. Натовп, що ще недавно вирував біля виходу з підземки, поступово розсмоктався.
І тоді біля входу стало видно жінку похилого віку в поношеному старому пальті — ніби з минулого, з епохи, якої більше не існує.
Такі рідко зустрічаються зараз у мегаполісах, де навіть у похилому віці намагаються виглядати, як з обкладинки.
А ця бабуся — немов із вісімдесятих, з інших часів та іншого укладу.
Вона щось тихо говорила перехожим і простягала їм невеличкий вузлик. Люди здебільшого відходили убік, не дослухавши. Навіть поліціянти, що проходили повз, лише ковзнули по ній поглядом і пішли далі — хай стоїть, не заважає, можливо, заробить собі на хліб.
Цього ранку з роботи повертався Сергій. Після нічної зміни хотілося одного – впасти в ліжко і не вставати до вечора.
У навушниках гриміла музика, в голові стукала втома.
Але, помітивши рух губ у бабусі, хлопець машинально зняв навушники – виховання брало своє, незважаючи ні на що. Рука на автоматі пошарила в кишені — може копійки завалялася, щоб хоч чимось допомогти.
Але бабуся не просила грошей.
— Візьми кошенятко, синку, — тихо промовила вона і простягла згорток. Усередині тихо пищали пухнасті грудочки.
— Який я вам синок, бабусю? Мені скоро двадцять п’ять, — усміхнувся Сергій. — За скільки віддаєте?
— Та я не продаю. Просто так роздаю, — відповіла жінка і трохи знизала плечима. — Моя Маруська принесла малечу, а мені куди їх подіти? Сама старенька, хто знає, скільки ще протягну… Не встигну — а їхня доля як тоді складеться? От і намагаюсь усіх у добрі руки віддати.
— Мені не можна, бабусю. Живу на орендованій квартирі, господиня якщо дізнається — з речами на вихід разом із котом.
Посмішка зійшла з обличчя жінки. Вона притиснула згорток до грудей і ніби одразу зіщулилася, стала меншою на зріст, стомленою і тихою.
— Нікому не потрібні, — пробурмотіла вона ледве чутно. — Вже дві години стою.
Сергій кивнув, натягнув капюшон, повернув навушники у вуха і пішов геть. Пройшов пару кроків і раптом зупинився. Розвернувся.
За тридцять хвилин він уже сидів у електричці. Дивився у вікно, не розуміючи, як так вийшло, що замість квартири та тиші він їде до батьків, діставатися до яких понад годину.
На колінах у нього смикався сірий пухнастий комочок із здивованими очима.
Кошеня поки не знало, що з міського метро він “витягнув квиток у щасливе життя”. Що попереду на нього чекає не галаслива квартира із заборонами, а простір, сіно, хлів і справжня турбота.
Він ще не знав, що батьки Сергія спочатку обурюватимуться, будуть хмуритися і говоритимуть «що за сюрприз».
Але потім зігріють його ковдрою і поставлять біля батареї миску з молоком. І полюблять по-справжньому, як члена сім’ї.
Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях! Чи допомагаєте ви тваринкам?
