– Візьми провину на себе, мені судові позови ні до чого! – Зажадав чоловік.
– Що? – Здивовано запитала я.
– Скажи, що ти була за кермом, – пробурчав Вадим.
– Не зрозуміла… – я справді нічого не розуміла. – Навіщо мені брати на себе твою провину?
– Я ж сказав… У мене на роботі й так проблеми, а якщо ще мене по судах почнуть тягати, я можу втратити місце, – хрипко сказав чоловік.
– Слухай, та поясни ти до ладу! – Вигукнула я.
В принципі, і так було зрозуміло. Вадим боровся із сусідом Геннадієм Петровичем через паркувальне місце у дворі. Їхня боротьба була такою відчайдушною і завзятою, наче йшлося не про місце для машини, а про долю світу.
Боротьба була брудною, і в хід з боку Вадима йшло все, записки під двірники, непристойні написи на шибках, та багато іншого.
Але при цьому Вадим ніколи, жодного разу за ці роки не підійшов до сусіда і не сказав йому в обличчя жодного слова.
Вони віталися крізь зуби й дивилися один на одного вовками, але вголос ніколи не сварилися. І ось, тепер…
– Я розбив йому фару, – зітхнув чоловік, – випадково, коли здавав назад.
– Випадково… – подумала я. – Так, звичайно, випадково…
– І ти хочеш, щоб я…
– Ти не вмієш водити, – різко перервав він, – і це всі знають. Весь двір знає. Я тебе скільки вчив? Три роки? Ти ж плутаєш газ із гальмами постійно! Усі повірять, що це ти.
– А що далі?
– Що далі? – не зрозумів Вадим.
– Допустимо, я візьму твою провину на себе, – тихо сказала я. – А потім що? Суд?
Чоловік нервово засовався на стільці.
– Ну… не обов’язково суд, – промимрив він, – можна ж і по-доброму домовитися якось. На мене він одразу в суд подасть, а ти… Ти ж із ним не в контрах.
– Так що ти, напевно, зможеш… Ну… зробити щось, щоб до суду не дійшло. В принципі, я й сам можу на тебе все звалити, але буде краще, якщо ти сама зробиш, так би мовити, явку з повинною.
Мені раптом стало неймовірно гидко, але я стрималася.
– Ну, припустимо, – сказала я, – але ж платити треба буде за ремонт. Хто платитиме?
– Ну, звісно, я! – відповів Вадим і відвів погляд.
Я замислилась. Мені раптом згадалося одне чудове кіно, в якому головний герой взяв на себе провину за дорожню пригоду і замість дружини вирушив у місця не настільки віддалені. Дружина його тим часом вважала, що так і має бути.
– Сім років ми одружені, – думала я, – і всі ці сім років він не вважає мене за людину. Якщо я візьму на себе його провину, він хіба мене більше цінуватиме і поважатиме? Ні, він просто сприйме це, як належне.
Чоловік увесь цей час уважно стежив за моїм обличчям.
– Ну, – нетерпляче сказав він, – надумала?
– Надумала, – відповіла я.
– То ти згодна? – зрадів Вадим.
– Ні.
Судячи з того, як він зблід, такої відповіді він точно не очікував.
– Що означає ні? – обурився він.
– Це означає, що ні, – відрізала я, – я не робитиму цього.
– Яно, – він підійшов ближче, взяв мене за плечі й заглянув мені в очі, – ти хоч розумієш, що він з мене три шкури здере?
– Не здере, – озвалася я, – я впевнена, він діятиме по закону.
– Але ж… ти хоч знаєш, скільки коштує ця фара?! – розсердився Вадим. – Чимало вона коштує! А ще треба врахувати вартість ремонтних робіт, а ще, раптом він вирішить стягнути з мене за моральну шкоду… Або ще там за що… з нього не убуде…
– А ти це розумів, коли розбивав фару? – спокійно поцікавилася я. – Чи ти думав, що тобі все з рук зійде?
– Я … Я в стані афекту був! – вигукнув чоловік. – Я не розумів, що роблю!
– Ось і скажи це на суді, – сказала я.
Якийсь час Вадим мовчки дивився на мене. Я не відводила очей, і, зрештою, він поступився.
– Що ж… – розчаровано промовив він. – Не знав я, що ти така… Я стільки для тебе роблю, а ти…
– А що ти для мене робиш, дозволь дізнатися? – Запитала я.
– Що роблю? – Він засміявся коротко і злісно. – Ти серйозно питаєш?
– Так, цілком.
– Ну, наприклад… – він наморщив чоло. – Ми живемо з тобою сім років, і ти…
– У моїй квартирі, – поправила я.
– Що?
– У моїй квартирі ми живемо. Квартира моя, – нагадала я, – вона мені від бабусі дісталася.
– І що? – Вадим із викликом дивився на мене.
– Нічого, – коротко відповіла я.
Тут задзвенів дверний дзвінок, і я пішла відчиняти.
Нахабний Вадим пішов за мною. Я відчинила двері… і ніс до носа зіткнулася з Геннадієм Петровичем, який тримав у руці якусь тонку папку.
– Доброго вечора, – привітався він, – а я до вас щодо розбитої фари.
– Здрастуйте, – відповіла я.
Вадим нічого не сказав і зник у вітальні.
– Чи можна увійти? – поцікавився сусід.
– Так, звичайно.
Він пройшов за мною у вітальню і на моє запрошення сів у крісло. Якийсь час він мовчки дивився на Вадима, що сидів на дивані.
– Я знаю, що це були ви, – сказав він нарешті, – я бачив з вікна, як ви спеціально зачепили мою машину. Так що…
– Ви що… прямо мене бачили? – глухо запитав Вадим.
– Я бачив вашу машину, яка цілеспрямовано…
– А! – перервав Вадим. – То це ж вона!
І він показав на мене. Я так розгубилася, що в мене зник голос. Поки я приходила до тями, чоловік торохтів далі:
– Вона ж плутає газ і гальмо постійно і водити не вміє від слова зовсім! Крім того, вона того вечора під мухою була, ми на корпоративі гуляли…
– Так я кермував, але коли у двір в’їжджали, вона прилипла до мене, як банний лист, дай покермувати, та дай. Ну я й дав…
Вадим картинно зітхнув і з докором глянув на мене.
– Ось казав я тобі…
Його промову перервав сусід. Геннадій Петрович поклав перед чоловіком папку і сказав:
– Ось тут результат експертизи та оцінка збитків. Поцікавтеся.
Вадим розкрив папку, і в нього відвисла щелепа.
– У… вісім… тисяч?! – пробурмотів він. – Це… Це ж…
– Або, – вагомо перервав сусід, – я подаю на вас в суд. І ви відповідатимете по статті за хуліганство.
– Та це все вона! – Вигукнув з вереском Вадим. – Я ж говорю…
Геннадій Петрович вийняв із кишені телефон і тицьнув екран Вадиму під ніс.
– Я все зняв, – сказав він, – подивіться.
На відео було видно, як машина чітко і навмисно в’їжджає в авто сусіда, а потім через п’ять хвилин він виходить із салону один і прямує до під’їзду.
– Невмілі так не їздять, – усміхнувся сусід. – То як, вирішимо справу миром?
– Я … – Вадим опустив голову. – У мене зараз немає восьми тисяч.
– Тоді я звертаюся до суду, – сухо сказав сусід, – їздити з розбитою фарою і нариватися через вас на неприємності я не маю наміру. Гарного вечора.
Коли сусід пішов, я дістала сумку чоловіка і майже не дивлячись покидала в неї його речі.
– У тебе п’ять хвилин, – сказала я, – бери свою сумку і йди.
– Не зрозумів… – пробурмотів Вадим. – Ти що, мене виганяєш? Кидаєш мене у складній ситуації?!
– Я не хочу більше перебувати на одній території з людиною, яка не може відповідати за свої провини й ховається за жіночу спідницю, – зневажливо сказала я. – Іди, Вадиме. І розбирайся зі своїми справами сам.
Він пішов, і незабаром ми розлучилися. Чим закінчилася його «автомобільна» справа, мені невідомо, та, чесно кажучи, й не цікаво.
Єдине, що цікавить, – звідки беруться такі нахабні, самовпевнені та недолугі мужики, і чому ми, жінки, не помічаємо цього на старті? Бісить!
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу. ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб читати цікаві публікації!
