Самий нетямущий залицяльник…
Ось ви тут все про сумне, а мені захотілося трохи настрою внести. Згадала одну історію з студентства.
Навчалася я на першому або на другому курсі в пед-інституті, жила в гуртожитку, весело було, багато спілкування, безсонні ночі перед сесіями, в загальному, як у всіх.
І ось одного разу подружка запропонувала мені по приколу на сайті знайомств зареєструватися.
Тоді ще телефони були кнопкові, інтернет повільний – не як зараз. Загалом, зареєструвалися ми, стали «наречених» чекати.
Найкращі свої фотки завантажили, зрозуміло. Почали хлопці писати з міста – спочатку просто переписувалися, а потім зустрічі пропонувати стали. Ну я, звісно, на деякі погоджувалася, а іншим, самим неадекватним і страшним, відмовляла.
Коротше, пішла я на одне побачення. На фото хлопець начебто стильний такий був, в куртці шкіряній, зачіска така хороша, сам начебто високий, міцної статури.
Гаразд, я з автобуса виходжу, а ми домовилися з ним в парку біля фонтану зустрітися. Виходжу, значить, оглядаюся.
Про зріст промовчу, бо я чекала, що він вище буде, але не суть. Він мене як побачив здалеку, то тут же почав рукою махати мені і ледь не на весь парк кричати, кликати мене.
Мені стало дуже ніяково, але я все одно підійшла. Він мені посміхнувся. Господи, краще б він цього не робив. А потім він ще й заговорив, і мені стало фізично погано. У мене було таке відчуття, що мене розігрують, адже спілкувалася я на сайті з дуже цікавим співрозмовником.
Він не міг формулювати думки, він сміявся, як кінь, на всю вулицю, я мовчу про його жахливу посмішку і про те, що від нього пахло не кращим чином, як ніби він взагалі не прав ці речі.
Ламати комедію мені не хотілося, тому я сказала прямо:
– Вибач, але ми одне одному не підходимо.
Попрощавшись з ним, я пішла.
І що ви думаєте? Тільки зайшла додому, від нього повідомлення: “Ну, як я тобі?”. Тобто, він навіть не зрозумів мого прямого натяку!
