Найбільше в житті боялася, що мене зрадять. Чоловіка наче прив’язала до себе. Кроку на давала ступити. Розуміла ж, що добром це не закінчиться. Тим не менше, ніколи не знаходила доказів зради.
Я думала, що він просто гарно ховає повідомлення чи фото в телефоні. Від постійних підозр зробилася зовсім не контрольованою.Тим не менше, чоловік вів себе стримано, і на мої випади взагалі ніяк не реагував.
Дійшло до того, що я почала стежити за власним чоловіком після роботи. За 3 тижні таких слідкувань, я дізналася лише одне, що в його житті крім бару з друзями, роботи і домівки нічого не відбувається. Наче заспокоїлася. Вистачило мене не надовго. Потім знову пусті образи, звинувачення, все по колу.
Ми разом вирішили піти до психолога. Я навмисно вибрала жінку, думала вона як спеціаліст і як людина мене зрозуміє. Але ні, вона підтримала чоловіка, хоча ми робили акцент на тому, що допомога треба саме мені. Але на повторний сеанс таки пішли, чоловік ще й на 3 нас записав.
Став потім такий ніжний зі мною, хоча іноді і перестав брати слухавку, приходив пізніше. Я твердо вирішила що не поведусь на свої фантазії більше і почну довіряти чоловікові, адже не кожен заради своєї жінки навіть як вони кажуть до “мізко права” піде. Що ви думаєте?
Я штовхнула його на зраду своїми ж руками. Як виявилося, їхні сеанси з психологом відбувалися частіше, ніж я собі думала.
І ходив він туди не заради мене, а тому що вона йому сподобалася. Ми розлучилися. Вийшла заміж я вдруге через 6 місяців, і знаєте за кого? За психолога до якого ходила як на сповідь.