Вмовляю чоловіка переїхати на свою квартиру, бо сил більше немає з його бабусею жити. У неї вдома як у музеї – все старе, з історією, і чіпати це категорично не можна. Ледве що в неї – істерика, інфаркт, швидка допомога і довгі розмови про невдячність і невміння поводитися дбайливо. Набридло дуже

Вмовляю чоловіка переїхати на свою квартиру, бо сил більше немає з його бабусею жити. У неї вдома як у музеї – все старе, з історією, і чіпати це категорично не можна. Ледве що в неї – істерика, інфаркт, швидка допомога і довгі розмови про невдячність і невміння поводитися дбайливо. Набридло дуже.

Ми з чоловіком взяли кредит одразу після весілля. До цього ми три роки разом жили, збирали на свою квартиру, на весілля батьки нам подарували пристойну суму грошей, яку ми приплюсували до накопичень і взяли двокімнатну квартиру в кредит.

Радості моєї не було межі – сама господиня у своєму домі, ніхто з претензіями не сунеться, живемо так, як хочеться саме нам. Звичайно, доводилося багато працювати, щоб оплачувати цю самостійність, але ми були готові до цього. А ось до чого ми готові не були, то це до дитини.

Пігулки дали збій, тому з’ясувалося, що ми чекаємо на дитину. Приголомшлива новина, бо ми не розглядали такий варіант. Були думки перенести появу дитини на більш сприятливий час, але чоловік і батьки стали твердо – народжувати, і крапка.

До появи дочки я працювала, тому нам вистачало і на кредит, і на життя. А ось після того залишилася лише зарплата чоловіка, з якою було важко нормально жити. Виживати – так, а от жити на жаль. Перші пів року він щось шукав собі підробітку, але все це було таке непостійне. Розрахувати бюджет було просто неможливо.

Піти жити до батьків у нас можливості не було. У свекрухи жив молодший брат чоловіка, а мої батьки живуть в іншому місті. Тоді виручити нас зголосилася бабуся мого чоловіка, вона живе одна в трикімнатній квартирі, яка дісталася їй від покійного чоловіка.

З бабусею я особливо до цього не спілкувалася, але враження щодо наших нетривалих зустрічей у мене про неї склалося найпозитивніше. Переїхати до неї вона сама запропонувала, ми не напрошувалися.

Свою квартиру ми здали в оренду, самі перебралися до бабусі чоловіка, почали жити так. З грошима стало краще, а от у мене проблем побільшало. Річ у тім, що у бабусі у квартирі справжній музей – все дихає історією, все має якусь цінність, тож майже нічого чіпати не можна.

Мені було важко звикнути до всіх бабусиних правил. А як вимотувало прибирання – це словами не передати. Поки всі пилозбірники протягнеш по полицях, вже можна збожеволіти. Але мало ганчіркою протерти, потрібно насухо витерти і якоюсь фігнею з балончика набризкати.

Про те, щоб вийти на роботу, залишивши внучку на прабабусю, навіть не йшлося. Вона одразу сказала, що надто стара, щоб возитися з такими малюками. Доводилося мені знаходитись вдома, де я все і завжди робила неправильно. Про це бабуся могла бурчати цілий день, до мого наступного косяка.

Зовсім погано стало, коли дочка почала повзати, а потім ходити. Закиди почали сипатися інтенсивніше.

– Дивись за нею уважніше, вона ж залишає відбитки на дзеркалі!

– Прибери її від цієї етажерки, вона її хитає!
– О боже, вона зараз обірве мені тюль!

– Забери дитину з килима, вона без підгузка, а килим дорогий!

Відбитки дитячих рук на лакованих та дзеркальних поверхнях наводили бабусю в перед непритомний стан. Викликалися швидкі, мірявся тиск, а потім слабким голосом, але так, щоб я точно чула, говорилося, що я спеціально це роблю, бо смерті її хочу.

Увечері чоловік вислуховував, як ми з дочкою тягнемо з його бабусі нерви, яка я нікудишня мати, що не стежу за дитиною, як вона нас прихистила, а ми так погано поводимося.

Але в чоловіка, мабуть, вже імунітет до бабусиного скиглення, а ось у мене сили та нерви закінчуються. Я прошу чоловіка переїхати назад до нас у квартиру. Нехай ми житимемо в режимі жорсткої економії, але це врятує мою психіку.

Чоловік каже, що треба потерпіти хоч би до кінця декрету. Буде набагато простіше, коли я вийду працювати. Звичайно буде, тільки я боюся, що до кінця декрету головою поїду. Але чоловік вважає, що я перебільшую.

Запропонувала йому помінятися місцями – я піду працювати, а він сяде у декрет. Нехай відчує, як солодко мені живеться. Чомусь він не погоджується, хоч зарплата в нас виходила б приблизно однакова, плюс-мінус тисяча гривень.

Я погрозила, що якщо наступного місяця ми не переїдемо назад до своєї квартири, то ми з дочкою поїдемо жити до моїх батьків, а він як хоче. Спершу образився, а тепер бачу, що задумався. Ну подивимося, що вирішить.

You cannot copy content of this page