Вона була рада пройдисвітові з куском хліба…

Мене звати Гання, 30 років, заміжня, є син, йому 4 роки.

З чоловіком у мене хороші стосунки. Він старший за мене на 8 років. Ми одружені 5 років, я люблю його, він говорить, що теж мене любить, піклується про мене і про нашого сина, ми не сваримося, він ніколи мені ні в чому не відмовляє, і я намагаюся відповідати взаємністю.

Але справа в тому, що у мене зовсім немає друзів.

В дитинстві, в шкільні роки, були подруги, але це було так давно, що я вже й не згадаю, чим закінчилася ця дружба.

Я дуже довго обвивала цю тему зеленим виноградом, переконуючи себе в тому, що дружби не існує. Мама з дитинства говорила мені про те, що самі найлютіші вороги виходять з колишніх друзів. Сама вона подруг не мала, і мені категорично цього не радила. Вчила тому, що в цьому житті потрібно рохраховувати тільки на себе, ну максимум-на чоловіка, і то в міру.

Коли мені було 22 роки я познайомилася на роботі з дівчиною, яка була старша за мене. Проводячи аналогію з відносинами чоловіка і жінки, я вирішила, що «вона мені підходить».

Цікава, динамічна, вона весь час кудись їхала, летіла, поспішала. Мені дуже подобався її будинок. Затишний, чистий, стильний. Мені подобалося бувати у неї, гуляти разом з нею з її собаками, їздити на природу.

Мене захоплювала її прямота, яка часом межувала з цинізмом. Хотілося скопіювати її стиль, її особистість. Бути як вона.

Загалом, голодна паща була жадібно роззявлена.  Напрошувалася в гості, могла взагалі приїхати без дзвінка.

Одного разу ось так приїхала, дзвоню в домофон, вона знімає трубку, і повідомляє мені, що не готова зараз мене прийняти в гості, так як відпочиває. І додатково пояснила, що на дворі 21 століття, у всіх є мобільні телефони, і про свої візити потрібно повідомляти заздалегідь.

Тоді я образилася. А зараз розумію, що голодний і липкий рапан, що повзає по дну, не міг викликати роздратування.

Ми ще якийсь час спілкувалися, але я відчувала як мене відсувають на безпечну дистанцію, щоб не забруднитися в липкій масі.

Навіть після припинення спілкування з нею, я ще довгий час слухала музику, яку вона мені скидала.

Купуючи речі в магазинах, я подумки з нею радилася. І намагалася бути хоч трохи такий же зухвалою і самовпевненою як вона.

Потім на перший план вийшла робота, були якісь стосунки з протилежною статтю, і один не сформований шлюб.

Мене не покидало відчуття власної неповноцінності, коли мої супутники і перший чоловік знайомили мене зі своїми друзями. А мені було ні з ким їх знайомити. На першому весіллі подружкою нареченої була сестра чоловіка, яка бачила мене до цього три рази, і явно нудьгувала цієї «долею».

Подружитися з друзями першого чоловіка мені теж не вдалося. Я вела себе зухвало, могла дозволити собі критику не до місця, або навпаки, підлабузнюватися і липнула, пропонуючи свої «послуги», як Демьянову юшку.

Так було практично з усіма родичами і друзями колишнього чоловіка. Я довго не могла зрозуміти, чому я, така хороша, добра, чуйна і цікава людина, викликаю у цих людей лише роздратування, і бажання відмахнутися від мене, як від настирливої ​​мухи.

Зелений виноград ріс, обплітаючи величезну корону. Я вирішила, що мені не потрібна дружба цих людей, адже вони недалекі, а я-унікум. У мене багатий внутрішній світ, а вони цікавляться реаліті-шоу, нічними клубами і плітками. Я просто вище їх, вони мене не розуміють, а тому і бояться. Корона з хмарочос.

На роботі від мене все шарахалися, як від прокаженої. На корпоративи мене не кликали. У курилці всі замовкали, коли я заходила.

Іноді я намагалася підлаштовуватися з низу, ніяково і безглуздо. Іноді підвозила колег на своїй машині, хоча мені було не по дорозі і незручно. Іноді позичала гроші, то дарувала недоречні подарунки на дні народження.

Жебрак істерично випрошув хоч видимість дружби.

А потім я зустріла чоловіка. Він не поставив жодного запитання про відсутніх друзів. Не кликав мене на дружні посиденьки зі своїми друзями. А коли я нарешті зважилася поговорити з ним про це, він зізнався мені, що у нього тільки один друг, з яким вони знайомі з дитинства, і зустрічаються раз на рік. Чоловік запропонував мені вихід-стати кращими друзями один для одного, і начебто у нас це вийшло.

Але я все одно відчувала якусь порожнечу. Гортаючи соцмережі, я бачила фото інших дівчат і жінок, які примудряються дружити роками, десятиліттями. Я заздрила їм, і мені дуже хотілося «дістати» собі таку подругу.

Друга спроба «побудувати» дружбу досі змушує мене здригатися від огиди до себе.

Я познайомилася з жінкою, яка опинилася в складній життєвій ситуації, вона розлучалася з чоловіком, через його зради.

Все почалося з того, що вона звернулася до мене за професійною допомогою. Їй потрібен був адвокат. Ми стали багато спілкуватися, практично кожен день.

На мою нову «жертву» були надіті всі можливі ковпаки: «дурненька» -вона ж не розуміє, що в такій складній ситуації їй потрібен друг, «Стесняша» – вона бачить, яка я «крута», цілий адвокат, а вона просто бідна покинута жінка, і боїться повірити своєму щастю, що я, сама я, готова стати їй другом.

Я постійно повчала її, дорослу жінку, як треба себе вести, як спілкуватися з колишнім чоловіком, як одягатися і фарбуватися, яку музику слухати, не пити алкоголь, і т.д.

Будь-яких чоловіків, що з’являлися на її горизонті, я піддавала жорсткій критиці. Цей жебрак, цей алкаш, цей бабій, цей жмот.

В результаті, через рік, я отримала візуальну копію себе. Мені здавалося, що це мій тріумф. Ми стояли поруч, однаково одягнені, з однаковим кольором волосся, вона навіть придбала кольорові лінзи, щоб колір очей збігався з моїм.

Зараз я розумію, що на багато з цих змін вона погоджувалася від нудьги і безвиходдя. Їй не хотілося сваритися з адвокатом, який вів кілька її судових справ. У тих питаннях, які були для неї не принципові, вона зі мною погоджувалася. Змінити гардероб і колір волосся-нормальне бажання жінки, яка пережила важке розлучення з коханою людиною. Я тут взагалі була ні до чого, і не була центром всесвіту.

Моя величезна корона впала в той момент, коли в житті моєї «кращої подруги» з’явився чоловік. Мені цей чоловік не сподобався тим, що на побачення він прийшов … з багетом. З тим, що хліб. Без квітів, без шампанського. З хлібом прийшов.

А вона була рада йому. Не мені, яка тягла до неї в будинок пакети з барахлом і косметикою, а йому, пройдисвітові з хлібом.

Мене просто виставили за двері. Моя значимість була абсолютним нулем. Моє штурманство дратувало. Я не була зразком для наслідування. Я була ніким.

Кордони були злиті настільки, що мене ще місяці три «ковбасило», ніби я втратила рідну людину. То рвалася «миритися», то писала гнівні і жалюгідні листи. То блокувала в усіх соціальних мережах, то випускала шукачі-дізнатися, як вона там.

А потім настав повний штиль. Одного разу я побачила в соцмережі її лайк до моєї фотографії. І нічого ніде не ворухнулося. Не було бажання прийняти це за «камбек», або написати їй.

Мене пересмикнуло від огиди до себе. Якою же мерзенною, липкою і жалюгідною я себе побачила-не передати словами.

На місці ресурсу дружби у мене величезна чорна діра. Я не вмію дружити. Всі мої спроби це робити виглядали, як якщо б я одягла зараз пуанти, і відправилася на сцену Великого театру, не маючи абсолютно ніяких навичок і знань про балет.

Зараз я намагаюся почати з малого. Спробувати відчути самоповагу. Почати просто спілкуватися з людьми, тримаючи на прив’язі свого Штурмана. Розмотати зелений виноград і зняти корону. Спробувати якщо не викликати симпатію у людини, так хоча б не викликати роздратування.

Я дуже хочу, щоб у мене з’явилися друзі, приятелі. З ким можна просто поспілкуватися, з’їздити на пікнік.

Недавно я познайомилася з дуже цікавою дівчиною, і я дуже боюся знову все зіпсувати.