– Олено, привіт! – у слухавці почувся голос батька.
– Привіт, тату, – з гіркотою промовила Інна. – Ти не туди набрав…
– Як так, – пролунало в слухавці після секундного мовчання. – Дзвонив дочці, а потрапив на тебе.
Інна випустила повітря з легень і міцніше стиснула телефон.
– А я тоді хто? – жартівливо спитала вона батька, награно та театрально.
– Ой, не починай. Загалом у тебе все нормально? Життя, здоров’я?
– Так, тату. Все гаразд.
– От і добре.
Батько відключив дзвінок, не давши старшій дочці навіть попрощатися. Він завжди так робив. І він, і матір. Майже одразу, як у їхній родині з’явилася Оленка.
І хоч вони обидва в один голос твердили: «Ми вас однаково любимо, не вигадуй», Інна все одно знала, що вона лише засіб для їхньої самореалізації, – не більше.
Інша справа Олена. Миловидна, ніжна, наче бутон вибагливої та примхливої гортензії.
А що сама Інна? До її обов’язків завжди входило лише прибирання, готування, ідеальна успішність у навчанні, та вміння мовчати, щоб не дратувати батька після роботи.
Подорослішавши, Інна почала називати своє життя «Попелюшка навпаки».
Час минав. Інна за першої нагоди втекла з сімейного гнізда, вступивши вчитися до технікуму в іншому місті. Сама подавала документи, сама переїхала до місцевого гуртожитку.
Правду кажучи, їй було все одно де жити й на кого вчитися, аби якомога далі від батьків та ідеальної Олени. А мама з татом, здавалося, навіть не засмутилися від’їздом старшої дочки.
Тільки мати все лякала, що через вісім років вступатиме їхня кровиночка Олена, і ось тоді настане якщо і не кінець світу, то катастрофа точно.
Після технікуму Інна повернулася до свого міста, заочно здобула вищу освіту, стала працювати й просто жити, як живуть усі. Але вже окремо від сім’ї, жодного разу не звернувшись за допомогою до матері чи тата.
Олена за цей час виканючила у батьків нову машину, змогла вступити до університету лише на платній основі, та й навчалася абияк. Мати з батьком орали, як навіжені, аби задовольнити забаганки молодшої дочки.
– Не треба їй у всьому потурати! – обурювалася Інна, намагаючись навчити батьків.
Але мати наче не слухала.
– Ти не розумієш! У неї велике майбутнє попереду. Вона пробивна, здатна, талановита.
– І де її таланти, коли ви «двійки» на сесіях перекриваєте? – не вгамовувалася Інна.
Ні, вона не заздрила. Їй було шкода батьків, які добряче постаріли, виконуючи майже всі накази молодшої дочки.
– Усяке буває. Це лише оцінки, Інно.
– Лише оцінки… – прошепотіла про себе Інна, згадуючи, як батько відлупцював її ременем за одну-єдину трійку в п’ятому класі.
Після тієї розмови Інна вирішила дати спокій батькам.
– Хочуть гробити здоров’я та дмухати в одне місце Олені? Нехай. Набридло. Слова їм більше не скажу, – думала вона. Але всередині переживала. Все-таки, мати почала сильно чахнути й часто хворіти.
Інна не помилилася щодо стану матері. Через пів року у тієї трапився приступ, права половина тіла відмовила повністю, і жінка виявилася прикутою до ліжка.
Інна змушена була взяти організацію для догляду за матір’ю на себе. Батько та Олена виявилися цілком інфантильними у цьому питанні.
І якщо батько щиро переживав за дружину, то сестра демонструвала панічні атаки, пов’язані із «втратою годувальника».
– Інночко, – фальшивим голоском промовила Олена. – Ти ж допомагатимеш нам доглядати маму?
– Зрозуміло, – холодно відповіла Інна. – Чому ти питаєш?
– Я ж навчаюсь, та й доведеться на роботу виходити, напевно, – жалібно проскиглила Олена. – А за мамою догляд потрібен, адже ти сама говорила…
– Ясно. Я зрозуміла, до чого ти хилиш. Допомагатиму, але відразу попереджаю, що і я теж працюю. По черзі, або ніяк.
– Звичайно, звичайно, – зраділа Олена, обійнявши за плечі сестру. – Ти така у нас хороша, сильна. Дякую!
Інна мляво посміхнулася. Вона знала, що Олена її зневажає. В очі фальшиво посміхається, але за спиною всім каже, що Інна – незаміжня та бездітна зануда. Тільки зараз це не мало сенсу. Мати покинути вона все одно б не змогла.
Так і почалося їхнє чергування. Раз на три дні Інна приїжджала до батьківського дому, щоб приготувати поїсти, викупати матір, зробити всі процедури.
І перший місяць кожен виконував означену йому роль. Батько працював і займався дрібними побутовими справами.
Олена, щоб не обмежувати матір, виконувала всі необхідні гігієнічні процедури. Інна займалася і тим, і іншим, намагаючись полегшити й так важкий тягар всієї родини.
А потім то батько, то Олена стали якось дивно поводитися. Все частіше у них з’являлися невідкладні справи.
Інні доводилося зриватися з роботи, щоб привезти матері ліки, проконтролювати роботу реабілітолога, якого сама й оплачувала.
А одного дня Олена й зовсім не повернулася додому ночувати. А батько взагалі, добу був «на чергуванні».
– Так-так, я с-слухаю.
– Де тебе нечиста носять? – Інна відразу стала кричати на сестру. – Ти бачила, котра година? Чому тебе досі немає вдома?
– Бо я ще на роботі, – веселим голосом промовила Лєнка.
– Ти що, під мухою?
– Так, а що? Маю п-право!
– Не маєш! – Інну всю трясло. – Не маєш, поки мати на ноги не встане! Не маєш, доки не забезпечиш їй повноцінне відновлення.
– Щоб за пів години була вдома! Ти егоїстка, Олено! Ти навіть не подумала, що я з шостої ранку на ногах і завтра мені о шостій ранку знову вставати. На годиннику дванадцята! Мені коли спати, по-твоєму?
– Не н-нуди, сестричко, – долинув протяжний голос у слухавці. – Я хочу відпочити. Я втомилася, як ти не зрозумієш!
– Чому ти втомилася, цікаво?
– А ти д-думаєш легко з матір’ю сидіти? Доводиться збігати з дому, аби не бачити її немічність і не мити її.
– Досить! – Інна не витримала. – Ти з матір’ю майже не сидиш! Ні ти, ні тато! Я мовчала, але більше не буду. З мене вистачить! Мати не доглянута, як не прийду. Їди вічно немає. Вона лежить і просто чекає.
– Чого? Поки хоч хтось із вас зволить її погодувати. А ти, бідолаха, з дому втекти вирішила! Не здивуюсь, якщо ти й на роботу не ходиш, а тусуєшся з друзями!
Інна замовкла, киплячи від злості. Лєнка теж прикусила язика. І Інна все зрозуміла.
– Ах ти стерва невдячна! Значить, я маю рацію щодо роботи. У мене просто немає слів!
– Все, нерви не т-тріпай мені. Бувай. Завтра приїду.
Олена кинула слухавку. Інна, стиснувши кулаки й зуби до скрипу, тихенько прочинила двері в спальню і подивилася на матір.
Тільки після розмови до неї дійшло, що вона кричала так голосно, що могла ненароком перебудити весь будинок.
У кімнаті було темно та тихо. Інна полегшено видихнула і стала зачиняти двері, як тут її гукнув голос матері:
– Інно, ти з ким… там… сварилася? – ледве вимовивши слова, промовила вона.
– Давай не зараз, мамо. Вранці поговоримо, гаразд?
– Не лай… її, – видавила мати. – Вона … не заслужила … такого життя.
Інна злісно подивилася на темний силует матері.
– Вона не заслужила такого життя? А на яке життя вона тоді заслужила? Щоб ти лежала у власних нечистотах, корчилась від болю і безпорадності, поки вона розгулює і живе на своє задоволення?
– Цього ви з батьком домагалися?
– Не… треба, – тихо промовила знесилена мати. – Нехай живе… своїм життям. Вона… молода…
Інна грюкнула дверима і пішла на кухню. Барабанячи пальцями по столу вона намагалася прийти до тями.
Навіть тепер, коли мати змушена бути прикутою до ліжка і принижено лежати у дорослому підгузку, виступає за їхню улюблену Лєнку. З Інни вистачить. Однозначно вистачить…
…На світанку Інна підійшла до сплячої матері, поцілувала в верхівку і погладила по голові.
– Пробач мені, – ледь чутно прошепотіла Інна.
Мати так і спала.
І Інна пішла. Зібрала свої речі, що залишала на зміну в батьківському будинку, і поїхала до себе. З роботи вона відпросилася, щоб відпочити й перевести дух.
Рішення, яке вона прийняла, далося їй так важко, що після нього хотілося бігти до батюшки в церкву і покаятися.
Але, на подив самої Інни, як тільки вона дісталася свого ліжка, то відразу заснула міцним непробудним сном.
В обід пролунав дзвінок. Інна, різко прокинувшись від сну, не могла прийти до тями й збагнути, хто вона і де знаходиться. На екрані з’явився номер Лєнки.
– Інно, а ти де? – защебетав голос сестри.
– Вдома, де ж ще, – позіхаючи, сказала Інна.
– Як удома? А мати? Ти її одну лишила? – Олена відразу змінилася в тоні.
– Як легко ти скидаєш маски, сестричко, – подумала Інна.
– Чому одну? З вами. На столі записка, я вам там усе з татом розписала. Якби ти зволила приїхати додому, то неодмінно побачила б її зміст.
– Інно, як ти могла? Ти ж знала, що я приїду тільки на обід, і кинула маму одну? А хто її годував? А хто мив? Вона ж там уся…
Інна уявила, як Лєнка вся перекривилася від гидливості.
– Я не кидала, на відміну від вас. Ти чудово знала, що мені треба було їхати на роботу, але все одно пішла тусити з друзями. Як, цікаво, я мала її погодувати, наприклад, в обід, чи помити?
– Я думала ти приїдеш у свою обідню перерву…
– Ах, ось як ти думала. А ти головкою своєю подумати більше ні про що не хочеш? – Інна різко обірвала сестру, яка хотіла щось сказати.
– Нічого не кажи, будь ласка. З мого боку, я зробила все, що можливо. Я оплатила реабілітолога, як і оплачую в майбутньому ерготерапевта та інших фахівців.
– Я готова оплачувати ліки, купувати необхідні речі, такі, як підгузки та інше. Але доглядати, а саме годувати, напувати, мити, переодягати, возити по лікарях, тепер ви будете з батьком! Ти й він! Усе!
– Але ж я працюю теж! Коли нам…
– Ти мені вчора вже сказала, як ти працюєш, Олено.
– Що?
– Ой, а ти не пам’ятаєш, – уїдливо сказала Інна. – Ще б пак, нічка-то весела була, так? Сподіваюся, ти мене почула. Мені дзвонити лише за потребою. Все інше – ваша турбота! Бувай, сестричко!
Інна скинула дзвінок, поставила телефон на беззвучний режим і відкинула його в дальній кінець ліжка.
А потім солодко потягнулася, як кішка, вкрилася ковдрою з головою і занурилася в сон – такий легкий і приємний, який прийшов до неї, мабуть, уперше з того моменту, як на світ з’явилася Олена…
Чи слушно вчинила Інна? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
