“Мамо. Матусю!”, – сказала дівчинка про себе. Дві великі краплі покотилися по замурзаних щоках.
Вона відсунула вбік палицю і висунулася з кущів. Ще раз подивилась на хлопчика. Він стояв біля своєї білявої матері та відверто нудьгував. А та пробувала його обійняти, притиснути до себе.
Хлопчик відвертався. Він же дорослий, цілих 10 років. Ні до чого йому ці ніжності.
Жінка була дуже доброю на вигляд. Такою самою, як її мама. З великими блакитними очима, в руках пакети.
І дівчинці раптом до болю, до крику захотілося, щоб її мати з’явилася тут. З повітря. Хоча б на 2 хвилини.
Їй би вистачило, щоб швидко обійняти її та сказати, що вона так її любить і сумує. Що їй нестерпно жити без неї.
Мами не було вже три роки. Дівчинці було п’ять, коли вона захворіла. Вона розповідала мамі вірші, розчісувала волосся, приносила липкі цукерки у долоні. Гладила по волоссю. А мама цілувала її ручки та все шепотіла:
– Сонечко моє миле. Як же ти будеш без мене, рідна?
Дівчинка не розуміла, про що вона. Як це – без неї? Без мами ну ніяк не можна. Мама – це все.
А потім маму відвезли кудись білою машиною. І дівчинка, піднявшись на підвіконня та уткнувшись носом у холодне скло, плакала і кричала, щоб та швидше поверталася.
Мати не повернулася. З’явилися незнайомі тітки та дядьки в хаті. Там запахло лихом. Вони намагалися погладити її по голові, називали “сиріткою”.
Дівчинка не розуміла, що то за слово. Потім прийшов тато й підняв її на руки. І сказав, щоб припинили говорити дурниці. Бо є він. А вона все питала, коли приїде мама?
Спочатку тато відмовлявся. То казав, що вона у лікарні. То в санаторії.
Але якось, коли вона за звичкою залізла на вікно і нізащо не хотіла злазити спати, бо боялася пропустити, коли прийде мама, він раптом зірвався і закричав:
– Вона ніколи не прийде! Мами більше нема! Чуєш? Нема!
Дівчинка заткнула вушка руками та почала розгойдуватися туди-сюди.
– Неправда! Ти брешеш. Мама прийде! Вона сказала, що ніколи мене не покине! Що я сонечко! – шепотіла вона.
Потім тато взяв її на руки і довго хитав на руках.
Дівчинку звали Мішель. То мама назвала. Гарним ім’ям кіно подивилася і назвала. І до п’яти років Мішель була як лялька – у кучерях, бантиках та сукнях. Мама любила вбирати доньку, казала, що вона принцеса.
Але після тих татових слів дівчинка змінилася. Спочатку батько намагався її заплітати. Незграбно, але начебто виходило. Однак бачачи, як він мучиться з довгим волоссям, Мішель вкрала ножиці та просто сама обстригла його.
Перестала носити сукні. Ходила у штанах та шортах. Лазила по деревах. Давала відсіч.
– Бандитка! – хитали головою жінки на лавці.
А дівчинці хотілося кіски. І сукні. Але не можна. Вони залишилися у минулому житті. З мамою.
Так було доти, поки в їхньому дворі не з’явився новенький хлопчик – Руслан. І його мати Світлана. Переїхали звідкись.
Коли Мішель їх уперше побачила, їй здалося, що це її мама, так жінки були схожі.
А мама хлопчика дивилася на замурзану скуйовджену худеньку дівчинку з білявим коротким волоссям, яка тримала в руці палицю.
Просто хлопчаки корів ображали, кидалися до них. Вона побачила з балкона і вибігла корів боронити. Тому що вони були добрі. Давали молоко. За що їх камінням? Непорядок.
Дівчинка мала величезні сині очі. Дуже сумні, не дитячі.
Мама хлопчика посміхнулася і зробила кілька кроків:
– Як тебе звуть? Хочеш булочку? Я щойно спекла, – сказала вона.
Дівчинка ще хвилину подивилася на неї та втекла.
– Мишко це. Дика. Бандитка. Не звертайте на неї уваги! – в унісон вимовили старенькі з лави.
– Мишко? Але ж це дівчинка! – прошепотіла жінка.
– Та її Мішель звуть, мамо. Я дізнавався. Але всі Мишко кличуть! – відповів її син.
– Треба ж. Ім’я гарне. І дівчинка гарна. Тільки сумна така, – похитала головою його мама.
Руслан хмикнув. Він не вважав Мишко красивою. Була б хоч як усі дівчата. А то не зрозуміло що. А от батька її він поважав. Той був відомим тренером. Сильний здоровий. Руслан уявляв, що його батько був би таким. Якби він взагалі його мав.
Але тата не було. Мама чесно сказала, що той покинув її дуже давно. І ніколи не з’являвся.
Того дня Руслан ішов додому зі школи, коли йому перегородили дорогу троє дорослих хлопців. Одного Руслан впізнав – це був брат Льошки, місцевого малолітнього хулігана.
Руслан того провчив, коли той кошеня бездомного хотів з лоджії спустити. Кошеня Руслан відібрав. І взяв собі. А боягуз Льошка братові нажалівся, мабуть.
– Ну що, герой. Захисник убогих кошенят! – реготали хлопці.
Руслан би впорався, звісно. Але… їх було троє. А потім щось сталося.
Руслан, лежачи на землі, тільки побачив, як брат Льошки полетів у кущі. Підвівся, потираючи плече. І побачив Мишка.
– Ще раз полізете, я вам ще дам! Чули? – кричала вона.
– Ходімо звідси! У неї батько крутий, я до нього хочу записатися! – потягнув друзів у бік брат Льошки.
– Круто ти їх. Тато навчив? – посміхнувся Руслан.
Мишко кивнула.
А потім запропонувала раптом:
– Давай обміняємось: ти мені – свою маму, я тобі – тата, хоч на день! Як же погано, коли когось із них нема! – І заплакала.
– Ти що? Збожеволіла? – Видихнув хлопчик.
І Мишко втекла. Вже пізніше, на подвір’ї він дізнався, що мами дівчинка не мала…
Руслан під час вечері дивився на свою маму. І уявити не міг, щоби було, якби її… теж не стало. Він би не зміг без неї! Мама гріла котлети, накривала на стіл, лагідно гладила його по волоссю.
І хлопчик не відвертався, як завжди. Він мовчав. Думав. І раптом так шкода йому стало цю дівчинку. Як вона без мами, бідолашна.
– Мамо… Тут таке діло. Мені з тобою поговорити треба, – рішуче почав Руслан.
Мишко його врятувала. Допомогла. А борги треба віддавати. Наступного дня він підійшов до дівчинки та сказав, що його мама чекає на неї в суботу. У гості.
– А ти з батьком поговори. Чи можна мені на тренування? І взагалі, з ним поспілкуватись? – Запитав Руслан.
Мишко засяяла. І повела його до тата. Той із плутаного оповідання нічого до ладу не зрозумів. Він зайнятий часто був.
А ще намагався щосили зробити доньку щасливою. І сьогодні вона майже була такою. Звісно, її друг може побути з ним, чому ні?
Мишко переступила поріг квартири Руслана. Якщо заплющити очі, а потім дивитися, примружившись, то можна уявити, що тітка Світлана, мама Руслана – це її мама. Хоч недовго. У них навіть схожі голоси.
А жінка, в якої серце розривалася, з тугою дивилася на дівчинку. Було видно, що їй так потрібна мати…
Вона нагодувала Мішель. Показувала їй фотографії. Потім разом із нею гортала журнали. І розповіла, що працює в ательє.
– І ви вмієте шити? – просто спитала Мішель.
– Ну звісно. Хочеш, сукню тобі зшиємо? У мене є і тканина! – Усміхнулася тітка Світлана.
А тато Михайло тренував Руслана, персонально. І хлопчик запросив його потім до них, сказавши, що Мішель з його мамою вдома сукню шиють.
Батько Мішель увійшов до квартири. І злякано став на порозі. Назустріч вийшла донька.
І ніби відчинилися двері в ті колишні роки. На Мішель була сукня. І кілька шпильок-бантиків у волоссі. Ніяка вона не пацанка в нього. А вродлива дівчинка. Яка щосили намагалася вижити без мами.
І вони пішли всі разом у кафе. Дорослі розмовляли, а Мішель та Руслан їли тістечка, пили сік і теж розмовляли. І Руслан думав про те, яка Мишко чудова. Як би йому хотілося мати таку сестру!
Вранці наступного дня він їй приніс букет ромашок. Соромлячись, промовив, що мама сказала: ромашка – символ сім’ї, кохання та вірності. І запропонував піти на пляж, купатись.
– А я люблю польові квіточки! – Усміхнулась Мишко.
За пів року одружилися їхні батьки. Ось так маленька дівчинка Мішель знайшла собі маму, а хлопчику Руслану – тата.
Несподівано змінила дві долі – своєї сім’ї та хлопчика. Хто знає, як би не запропонувала вона свою ідею Руслану, як би не погодився він… і не було б доленосного знайомства їхніх батьків?
Але ж це природне та просте дитяче бажання – щоб поряд були мама та тато!
Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!
