– Ганнусю, голубонько, я все! – проголосила Тетяна Олексіївна з порога. – Поки до вас дісталася, трохи богу душу не віддала… Фух… Ну, з прийдешнім!
– Дякую… І вас теж, – сказала я, відступаючи убік.
Вона рішуче пройшла на кухню і вивантажила на стіл принесену з собою їжу – оселедець під шубою і якісь салати.
Тридцять перше грудня. Третя година дня. На кухні в духовці томився гусак, а я щойно закінчила нарізати «Олів’є», коли пролунав дзвінок у двері. Я нікого не чекала в цей час, і прихід рідної тітоньки чоловіка, яку ми не запрошували, був раптовим.
– Де Зоя? – поцікавилася вона. – Я її всюди шукаю. Вона телефон не бере… Вона тобі не дзвонила?
– Зоя Павлівна ще не приїхала, – сказала я, і це була чиста правда, бо свекруха обіцяла бути до восьмої.
Тетяна Олексіївна пройшла в кімнату і впала на диван з таким виглядом, ніби щойно перетнула Сахару пішки, а не проїхала три зупинки на тролейбусі.
– Серце, – простогнала вона, чомусь прикладаючи руку до чола. – Тиск… Ноги не тримають.
Я принесла їй води та запропонувала викликати швидку. Я робила все, що належить робити вихованій жінці, яку мама вчила, що гостей не виганяють, навіть, якщо вони з’явилися без запрошення та попередження.
– Що це? – Тетяна Олексіївна підвелася на лікті та витріщилася на святковий стіл. – Це що за скатертина така різноколірна?
– Лляна, – сказала я, – італійська.
– Занадто строката, – відрізала вона і знову впала на подушки. – На Новий рік має бути біла скатертина. Біла! З мереживом. Наша з Зоєю мати завжди стелила білу.
Тут зі спальні вийшов Дмитро.
– Тітко Таня, – заспівав він фальшиво-радісним голосом, – який сюрприз!
– Дмитре! – вона миттєво ожила, сіла, поправила зачіску і простягла йому руки. – Ну йди ж сюди!
Діма покірно підійшов і обійняв тітоньку.
– Худий який! – прогуділа вона. – Аня тебе не годує, чи що? Я так і знала. Я Зої казала, ця твоя невістка його вморить.
Я промовчала. Я взагалі вмію мовчати. Мама навчила мене і цьому теж, мовчати, коли хочеться шпурнути щось важке у стіну.
До сьомої години Тетяна Олексіївна вже освоїлася настільки, що командувала парадом, як генерал на плацу.
Вона переставила свічки, бо вони стояли «не по феншую». Пересунула ялинку, бо та «загороджувала телевізор», хоч ми взагалі не збиралися його дивитися.
Зрештою, вона перетягла гірлянду, і тепер вона похмуро висіла на люстрі.
– Ось так набагато краще, га? – Запитала вона, явно задоволена собою. – Не те, що було до цього…
«Олів’є» вона скуштувала прямо із салатниці.
– Недосолене, – оголосила вона. – Ти майонезу пошкодувала, чи що?
– Все за пропорціями, – відповіла я.
– Тю! – посміхнулася вона. – Це які пропорції?
Вона швидко схопилася з дивана, вийшла з вітальні й повернулася, несучи в руці велику упаковку майонезу, яку витягла з холодильника. Я не встигла її зупинити, вона кинулась до салатниці і видавила туди майже пів пачки.
– Що ви робите? – Закричала я. – Та навіщо ж…
– О-о-от… – задоволено простягла вона, кілька разів перемішавши салат. – Ось тепер буде все правильно, а то…
І тут її погляд упав на гусака.
– А це ще хто? – Запитала вона.
– Гусак, – відповіла я.
– Бачу, що гусак. Що він тут робить? – Вона примружилася на мене. – Що це ви тут розвели?
Ми з чоловіком здивовано переглянулися, а вона продовжила:
– У наш час люди готували просту їжу. Оселедець під шубою. Холодець. А що це? Це кому треба?
– Ем… – сказала я. – Дайте подумати… Нам, може бути?
– Це кому це нам?
– Нам із Дімою, – сухо сказала я.
Тут чоловік підхопив мене під лікоть і, вибачившись перед тіткою, потяг у коридор.
– Аня, – сказав він, дивлячись мені в очі, – будь ласка. Не треба скандалу. Вона самотня жінка.
– Вона прийшла без запрошення! – прошипіла я. – Вона їсть із спільного посуду! Вона критикує все, чого торкається!
– Тільки на один вечір, – попросив Діма. – Будь ласка. Заради мене.
– Гаразд, – зітхнула я.
О пів на одинадцяту я одягла сукню. Смарагдову, шовкову, з відкритою спиною. Я купила її спеціально для цього вечора, і вона висіла в шафі три тижні, чекаючи свого часу.
Я навіть підбори взула, хоча вдома зазвичай ходжу босоніж, і нафарбувала губи яскравою помадою яскравого кольору.
– Господи, – пролунало відразу за моєю спиною, – це що на тобі надіто? Ти куди зібралася в такому вигляді?
Тітка Таня стояла у дверях спальні, і в руках у неї була тарілка з моїм салатом, який вона продовжувала із задоволенням уплітати.
– А що не так із моїм виглядом? – Запитала я.
– Ну, як що? – Округлила очі гостя. – Спиняка в тебе о-го-го!
Тут вона голосно гикнула, ойкнула і відразу пішла. Відчувши недобре, я пішла у вітальню за нею і побачила, що на журнальному столику стояла майже спустошена пляшка червоного, яку ми з Дімою планували відкоркувати лише першого січня.
– І коли вона встигла? – З досадою подумала я.
Діма опустив очі. Свекруха, яка приїхала до восьмої та сиділа в кутку з виглядом засудженого, здригнулася. А я відчула, що ще трохи, і я зроблю щось дуже погане. Сама тітка Таня розвалилася на дивані та попивала ігристе.
– Тетяно Олексіївно, – сказала я, – вам недобре. Вам потрібно прилягти.
– Я знаю, коли, де, навіть із ким мені прилягти! – обурилася вона, зі стукотом поставивши склянку на журнальний столик. – І з такою спиною мені претензії більше не висловлюй! Прикрийся спершу, а потім радь. І взагалі, я виспалася за день!
Тетяна Олексіївна обвела нас поглядом і додала:
– До речі, мені не вистачило! – Тут вона повернулася до мене. – Збігай, га? Я все обшукала, у вас тут шаром покоти!
– Так ви вже все випили, – зітхнула я, – ось вам і не вистачило …
– Збігай, говорю! – Наполегливо повторила вона. – А то мене штормить! Ось упаду, шийку стегна зламаю, а ти будеш винна. Тільки спину прикрий, вона мене бентежить!
Вона кинула в мене диванну подушку і продовжила:
– Прикрийся, кажу, а то ще пляшку не продадуть з такою спиною… Тільки міцніше щось бери, а то в жодному оці. Чого мовчиш? Збирайся! І зі своїх плати, бо в мене на карті по нулях. Ой… мені треба десь.
Спробувавши встати з дивана, Тетяна Олексіївна впала на підлогу. Поки вона ще не наробила чогось, ми з Дмитром підійшли до неї з двох боків, підхопили під руки та повели у спальню.
– Куди ви мене ведете? Пустіть! Я сама! – обурилася вона.
– Спати, – сказав Діма.
Ми влаштували гостю на нашому ліжку, і я вкрила її ковдрою. Коли ми вийшли, Дмитро зачинив двері, а потім раптом взяв і двічі повернув ключ, що стирчав у замковій свердловині.
– Ой, навіщо? – Злякалася я. – А що як їй погано стане?
– Якщо стане погано, випустимо, ну чи тазик дамо, – підморгнув мені чоловік.
Коли ми сіли за святковий стіл, і Діма розкупорив приховане ігристе, зі спальні долинуло гучне хропіння.
– І вас із Новим роком, – посміхнулася я.
Тітка Таня щасливо пробігала всю ніч до білого друга. А вранці почала заявляти претензії, що “травонулась” нашим салатом, і заявила, що більше до нас ніколи не прийде.
Ми видихнули й перехрестилися. А на думку спав анекдот, як два куми хильнули три пляшки міцного і закушували печивом. Всю ніч бігали до білого друга, а вранці вилаяли дружину за зіпсоване печиво…
Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!
