Субота. Восьма година ранку. Звичайно, хотілося б поспати довше, але вони обіцяли батькам, що цими вихідними обов’язково допоможуть на дачі.
Ігор – батькові, який взявся за будівництво альтанки, а Даша – свекрусі – зібрати ягоди та зварити варення.
Поїдуть двома машинами, батьки повинні були заїхати за ними хвилин через сорок.
Даша вже запакувала сумку з продуктами, а Ігор все ще порався в коморі, відшукуючи якісь інструменти.
– Я ж тобі казала: приготуй усе з вечора! – бурчала жінка.
– Ну, що ти нудиш, часу ще вагон, – відповів він.
Але тут пролунав дзвінок у двері – короткий, різкий.
– Ось, бачиш, батьки вже приїхали, – сказала Даша. – Зараз твоя мати знову буде незадоволена.
Вона відчинила двері. Але на порозі стояли не свекри, а худенький хлопчик років шести. За спиною у нього був дитячий плюшевий рюкзачок у вигляді ведмежати, а поряд стояла об’ємна дорожня сумка.
– Здрастуйте, – сказав хлопчик.
– Доброго дня, – відповіла Даша. – Тобі кого?
– Я до тата. Покличте його, будь ласка, – попросив хлопчик.
– До тата? – Здивувалася Даша. – А як його звуть?
– Мама сказала, що його звуть Ігор, – відповів хлопчик.
Даша обернулася і голосно покликала:
– Ігорю! Ігорю! Іди швидко сюди!
– Скажи, що я зараз! – обізвався він. – Нехай спускаються до машини.
– Ігорю! Тут до тебе прийшли! – знову покликала дружина.
– Хто? – поцікавився той, виходячи до передпокою.
– Ось, – показала Даша на дитину. – Каже, що прийшов до тата Ігоря.
Чоловік незрозуміло глянув на Дашу – її обличчя було непроникне. Потім – на хлопчика.
– Малюк, а ти нічого не переплутав? Хто тебе привів сюди? – Запитав він.
– Мама привела. Вона сказала, що тепер я житиму з вами, – відповіла дитина.
Потім він зняв з плечей рюкзачок, дістав звідти білий із синьою смугою конверт і простяг Ігорю:
– Мама веліла вам віддати.
– Ну що ж, – сказала Даша. – Я відчуваю, що розмова у нас буде довга, тож пройдімо до квартири.
Хлопчик спробував підійняти сумку, але у нього не вийшло – вона була надто важка. Він запитливо глянув на Ігоря. Той зрозумів, у чому річ, і сам заніс речі до передпокою.
У кімнаті Ігор, не дивлячись на дружину та несподіваного гостя, сів у крісло і відкрив конверт.
Хлопчик сидів на дивані та з цікавістю оглядав кімнату. Особливий інтерес викликав у нього величезний акваріум із різноколірними рибками, які повільно плавали серед підводної рослинності.
Даша стояла, притулившись до одвірка кухонних дверей, і мовчки дивилася на чоловіка.
У міру того, як Ігор читав листа, обличчя його змінювалося. Цікавість змінилася спочатку нерозумінням, а потім розгубленістю. Закінчивши читати, він підвів очі на Дашу і простяг їй листа:
– Читай.
– Я не читаю чужих листів, – сказала вона. – Поясни на словах.
– Ні, – сказав він і виразно подивився на хлопчика. – Я тебе прошу, прочитай.
Даша взяла листа.
«Здрастуй, Ігорю! Сподіваюся, що ти пам’ятаєш мене – Віку, дівчину з якою познайомився сім років тому на турбазі неподалік Одеси.
– Я відпочивала там зі своїми подругами, а ти – з друзями – Сергієм та Владом. Нам було весело. Виїжджаючи, ми обмінялися телефонами та адресами.
– Ти мої, мабуть, одразу викинув, бо жодного разу не подзвонив мені. А я зберегла твої координати, які ти написав на обороті рахунку з ресторану, де ми вечеряли в останній вечір.
Це було у серпні, а п’ятнадцятого травня народ ився Ромка – наш син. Я не шукала тебе раніше, бо розуміла, що ти навряд чи зрадієш його появі.
– І зараз не стала б шукати, але так сталося, що мене наступні п’ять чи десять років не буде в країні – мені запропонували дуже вигідний контракт, такий, який буває лише один раз у житті.
– Але взяти із собою сина я не можу. Тому прошу тебе: доглядай за ним, поки мене не буде. У рюкзак я поклала всі його документи: свідоцтво про народження, медичну картку, закордонний паспорт.
– Я хотіла оформити на тебе офіційне доручення на подання інтересів Роми. Але нотаріус мені відмовив, сказавши, що потрібні твої паспортні дані.
– Тому я написала таку довіреність від руки. Вона не завірена, але, можливо, допоможе тобі при оформленні документів.
Про одне прошу тебе: не віддавай Рому в дитячий будинок. Вікторія».
– Все так і було? – Запитала Даша.
Ігор кивнув головою. Вони обидва подивилися на хлопчика, який уже підвівся з дивана і мало не прилип до акваріума, спостерігаючи за рибками.
Задзвонив телефон.
– Ну довго ви ще? – Запитала Ірина Миколаївна – мати Ігоря. – Ми вже під’їхали, спускайтесь.
– Мамо, краще ви до нас підіймайтеся. У нас тут форс-мажорна ситуація, – відповів він.
– Ну, і справи, – сказав Олег Михайлович, прочитавши листа Вікторії. – Онук, значить. Що робитимемо?
– Виховуватимемо, – заявила Ірина Миколаївна.
Після цього вона обернулася до хлопчика:
– Ромо, а ти не голодний?
– Ні, ми з мамою в кафе поснідали, – відповів він.
– У мене така пропозиція, – сказав свекор, – ми зараз усі разом на вихідні їдемо на дачу, як і планували. Увечері сядемо, все обговоримо. Кожен висловиться.
– А у понеділок треба буде до юриста йти. Просто так залишити Ромку у себе ми не можемо. А як усе це правильно оформити, я особисто не уявляю.
Так і вчинили. Ромку взяли із собою.
Він виявився спокійною, допитливою і досить розсудливою дитиною. З’ясувалося, що останні два роки він з мамою жив в Одесі, ходив у дитячий садок та у художню студію. Крім того, у свої шість років хлопчик уже вмів досить швидко читати.
– Мене мама навчила ще торік, – пояснив він.
Ромка швидко освоївся, до вечора суботи він уже називав Олега Михайловича дідом, а Ірину Миколаївну – бабусею.
А ось Ігоря та Дашу хлопчик ніби соромився, не називав їх ніяк і звертався на «ви».
Перед обідом Ігор та Даша пішли до сільської крамниці. По дорозі назад сіли на лаву біля чужого паркану – їм треба було поговорити наодинці.
– Даша, для мене це така ж несподіванка, як і для тебе. Я уявлення про все це не мав. Сім років тому! Чесно кажучи, я зараз важко згадую, як вона виглядала. Невисока, волосся світле, а риси обличчя…
– Я тебе не звинувачую. Ми познайомилися чотири роки тому, два з половиною роки одружені. Тобі тридцять, мені двадцять вісім – зрозуміло, що і в тебе, і в мене до нашої зустрічі були стосунки.
– Але я абсолютно не уявляю, що нам робити зараз. Ми лише недавно говорили про дітей. Про своїх дітей. А що ж тепер?
Увечері, коли Ромка вже спав, сім’я зібралася на веранді.
– Якщо Рома справді твій син, – сказав Олег Михайлович, звертаючись до Ігоря, – то, звичайно, ні в який дитбудинок ми його не віддамо.
– Якщо він для вас буде тягарем, – при цьому свекор уважно подивився на Дашу, – то ми його заберемо. Буде в нас жити. Ми з матір’ю ще не старі, впораємось.
У понеділок Ігор із батьком вирушили до юриста – Олег Михайлович ще напередодні через знайомих домовився, що їх прийме досвідчений фахівець із сімейного права.
– Так, ситуація нестандартна, – сказав Максим Вікторович. – Звичайно, по закону ви маєте звернутися в поліцію та опіку. Адже вам дитину фактично підкинули.
– Однак тоді хлопчика одразу заберуть і до вирішення питання про його долю, помістять у притулок. Але вашу ситуацію можна спробувати вирішити інакше.
– Уявімо справу таким чином, що мати просто привезла сина до батька. Не до офіційного, а до біологічного. Нехай Ігор звернеться до суду з позовом про встановлення батьківства.
– Лише дійте не самі, а через адвоката. Якщо суд ухвалить таке рішення, всі питання знімаються. А ось щодо матері – складніше.
– Я вам порадив би позбавити її батьківських прав. Може, не одразу зараз, але й затягувати із цим не варто. Загалом, як зробити, вирішувати вам.
В поліцію вони звертатися не стали. Максим Вікторович допоміг провести справу про встановлення батьківства. Тести показали, що Рома справді син Ігоря. На це пішло близько двох місяців.
Даша та Ігор працювали, а Ірина Миколаївна, яка вже була на пенсії, займалася онуком. Майже весь час вони проводили на дачі, куди у вихідні приїжджали й інші члени сім’ї. Ромка нарешті почав називати Ігоря татом, а Дар’ю – тіткою Дашею. Її це влаштовувало.
Вирішили, що Рома має жити з батьком. Даша не заперечувала. До осені хлопчика влаштували в дитячий садок.
Звичайно, він сумував за матір’ю, але дуже спокійно поставився до того, що за весь цей час вона жодного разу не зателефонувала.
Минуло три роки. Звісток від Вікторії так і не було. Ігор звернувся до суду із вимогою про позбавлення її батьківських прав. Суд задовольнив його позов.
За цей час у них із Дашею з’явилася дочка – Соня. Для тих, хто не знав їхньої історії, вони здавалися звичайнісінькою сім’єю з двома дітьми: сином і донькою. А хто знав, – тихо хитали головою, коли бачили їх разом.
Одне не зрозуміло, – як могла рідна мати, яка привела хлопчика на світ, ростила до шести років, дбала, виховувала, – проміняти його на будь-що?
В голові не вкладається така байдужість і нахабність! Як кажуть, – всі отримають за дії наші…
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
