– Ти ж розумієш, що я тебе ніколи не любила?
Ці слова Зінаїда промовила, дивлячись у вікно своєї великої столичної квартири. За склом мрячив жовтневий дощ, і краплі сповзали по склу повільно, наче неохоче.
– Я знаю, – спокійно відповіла Тамара, – але зараз це вже не має значення.
Зінаїда більше нічого не сказала, і Тамара вийшла з помешкання, акуратно прикривши за собою вхідні двері.
На сходовому майданчику на неї чекала дочка Катя. Вони спустилися на подвір’я, сіли в машину Тамари та поїхали додому.
А історія ця почалася понад сорок років тому…
Зінаїда дізналася про своє цікаве положення у самий невідповідний момент. Їй було двадцять п’ять і попереду маячив захист дисертації. Професор вислухав її плутане зізнання мовчки. А через півтори хвилини він сказав:
– Так … Ну що ж … Ну …
Він пройшовся по кабінету і після чергової паузи різко випалив:
– Ось що я тобі, люба, скажу. Тобі треба вибрати. Або кар’єра, або… ця дурість. Даю тобі… ну, скажімо, двадцять хвилин. Більше не можу, вибач.
Зінаїда вибрала кар’єру. Але позбавлятися дитини було вже пізно, і наступні місяці вона провела в якомусь заціпенінні, механічно виконуючи те, що від неї вимагалося. Живіт ріс, а вона намагалася не дивитися на своє відображення у дзеркалі.
Пол оги пройшли тяжко. Коли акушерка показала їй дівчинку, Зінаїда побачила лише одне – велику темну пляму, що розповзалася по половині дитячого обличчя, вона захоплювала щоку та частину чола.
У той момент їй здалося, що це боже покарання.
– Заберіть, – прошепотіла вона, – я не можу на це дивитися.
Документи про відмову Зінаїда підписала легко, не давши дочці навіть імені. Захист дисертації пройшов блискуче, а про дитину вона заборонила собі згадувати.
Катерина працювала вихователькою у будинку малюка вже п’ятнадцять років. За плечима в неї залишився невдалий шлюб. Дорослий син кілька років жив на заході й дзвонив матері лише рази три-чотири на рік.
Катерині було тужливо в крихітній квартирі, що залишилася після розлучення, тому вона нерідко затримувалася на роботі допізна.
Дівчинку з родимою плямою вона помітила першого ж дня.
– Що з нею? – Запитала Катерина у завідувачки.
– Та звичайна картина, мати відмовилася, навіть імені їй не дала. Через пляму цю. А так із нею все нормально, здорова, міцна.
Завідувачка невизначено махнула рукою і пішла, а Катерина залишилася стояти біля ліжечка.
Дівчинка не плакала і дивилася на неї уважно, зосереджено, ніби вивчаючи нове обличчя, що схилилося над нею. І раптом усміхнулася, беззубо, безглуздо, як уміють усміхатися лише немовлята.
– Я назву тебе Тамарою, – прошепотіла Катерина, вже ухваливши рішення, – це означає «фінікова пальма». Ти будеш високою та сильною.
Процес удочеріння розтягнувся на кілька місяців. Катерині допомагав сусід із верхнього поверху, літній юрист на пенсії, Григорій Тимофійович.
– Не хвилюйся, Катюша, я все влаштую, – говорив він, перебираючи папери своїми довгими сухими пальцями, – ця дівчинка буде твоєю.
Григорій Тимофійович став для Тамари кимось на кшталт названого дідуся. Він читав їй книжки на ніч, вчив грати у шахи та водив у гуртки.
Зінаїда тим часом будувала своє життя. Вона вийшла заміж за колегу, народ ила сина, здобула науковий ступінь, потім ще один. Її монографії цитували, її запрошували на конференції, а студенти дивилися на неї із побожністю.
Але щовесни, на початку квітня, Зінаїда купувала пляшку та усамітнювалася в кімнаті. Чоловік ставився до її «забаганки» з дбайливим розумінням.
Він і уявити не міг, що таким чином вона намагалася забути обличчя дочки, яке снилося їй із лячною регулярністю.
Син Андрій виріс таким, яким вона його виховала. Холодним, розважливим, впевненим у власній винятковості.
До матері він ставився, як до корисного ресурсу. Закінчивши університет і попрацювавши трохи за фахом, він раптом оголосив, що їде за кордон. Чоловіка не стало роком пізніше, і Зінаїда залишилася у великій квартирі одна.
Тамара росла, знаючи правду, Катерина ніколи від неї нічого не приховувала.
– Твоя рідна мама не змогла тебе виховувати, – пояснювала вона, коли дівчинка стала достатньо дорослою для такої розмови, – але це не означає, що ти погана. Це означає, що вона була слабкою. А ми з тобою… Ми сильні, правда ж?
Родима пляма нікуди не поділася, і в школі дівчинку часто дражнили. Однак згодом Тамара навчилася ставитися до цього філософськи.
У чотирнадцять років дівчина захопилася фотографією. А найбільше їй подобалося знімати обличчя – старенькі, дитячі, сумні, стурбовані, натхненні…
Фотографія стала її професією, і згодом пляма на обличчі Тамари стала частиною її образу.
До сорока років Тамара мала все, про що, напевно, мріє середньостатистична людина – непогана кар’єра, квартира, машина і дача.
Вона була відомим фотографом та автором кількох альбомів про життя села. У неї був невдалий шлюб, і вона сама виховувала дочку Катю, названу на честь бабусі, якої не стало незадовго до появи онуки.
Якось Тамара відкрила власну виставку, на яку прийшла й Зінаїда з приятелькою. Взагалі, Зінаїда мало що розуміла у фотографії, вона й на виставку прийшла тільки за компанію з подругою.
Жінка майже байдуже дивилася на фотографії та подумки сердилася на себе. Ну ось навіщо прийшла, ну нічого особливого немає в цій постмодерністській «творчості», краще б вдома залишилася…
І тут вона побачила фото автора.
Жінка з родимою плямою майже на всю половину обличчя дивилася з великої фотографії прямо на неї.
Зінаїда миттєво впізнала цю пляму. Впізнала вона і свою власну форму очей. І вперше за сорок років заплакала на людях.
Не гаючи часу дарма, Зінаїда знайшла контакти доньки через організаторів виставки. Вона зателефонувала Тамарі ввечері того ж дня і довго не могла вимовити жодного слова.
– Я… твоя… мати, – нарешті видавила вона.
Тамара довго мовчала.
– І чого ви хочете? – Запитала вона.
– Зустрітися.
– Навіщо?
– Поговорити.
Вони зустрілися у кафе наступного тижня. Зінаїда намагалася пояснити, виправдатись. Проте її слова звучали якось жалюгідно навіть для неї самої.
– Мені було двадцять п’ять! – палко говорила вона. – На мене чекав захист дисертації, а потім кар’єра! Поруч не було нікого… Нікого, розумієш? Ні мами, ні няньки. Розумієш?
– Розумію, – відповіла Тамара, – ви злякалися. Мого обличчя злякалися.
Зінаїда опустила очі.
– Так… – майже прошепотіла вона, – я подумала, що це хвороба, що це щось страшне. І я не була готова.
– Жертвувати кар’єрою, – закінчила за неї Тамара. – Як кажуть, сто відсотків розуміння, нуль відсотків засудження. Дякую за чесність.
Протягом наступних трьох років вони обережно “принюхувалися” одна до одної. Іноді вони дзвонили, ще рідше зустрічалися.
На свята Зінаїда надсилала дочці у подарунок дорогі, безглузді речі, які Тамара акуратно прибирала в шафу. Дистанція між ними не скорочувалася, але й не зростала.
А потім Зінаїду відвезли на швидкій з нападом.
Коли Тамара приїхала в лікарню, лікар говорив щось про пара ліч, про тривале відновлення, необхідність постійного догляду.
Син Зінаїди приїхати не зміг, а друзі та близькі навперебій пропонували Тамарі оформити матір у спеціальну установу.
– Ні, – сказала Тамара, – я заберу її до себе.
– Ти впевнена? – Здивовано запитала найкраща подруга. – Вона ж кинула тебе в дитинстві!
– А я її не кину, – відповіла Тамара.
Півтора року Тамара доглядала Зінаїду. Катя допомагала, приїжджала після навчання, читала бабусі вголос і терпляче вислуховувала безладне бурмотіння.
Мова до Зінаїди поверталася повільно, а рухливість – ще повільніша. Літня жінка знову вчилася тримати ложку, застібати ґудзики та ходити.
І одного разу, темного жовтневого вечора, коли Зінаїда вже прийшла до тями, вона й вимовила ті слова.
– Ти ж розумієш, що я тебе ніколи не любила?
– Розумію, – відповіла Тамара.
– Я все життя любила лише себе, – продовжила Зінаїда.
Вона говорила хрипко та слабо, але слова її звучали чітко.
– І свою кар’єру, звісно ж. Своє становище. Навіть Андрія я любила, як продовження себе. А тебе боялася. Ти була моєю ганьбою… Адже я тебе, як то кажуть, нагуляла. На той час таке не прощалося.
Тамара слухала мовчки.
– Але ти, – голос Зінаїди раптом затремтів, – ти найкраща людина з усіх, кого я зустрічала. І я не заслужила тебе. Ні тоді. Ні зараз.
І вона розплакалася. Тамара хотіла було пригорнути матір до себе, але обмежилася тим, що поклала руку їй на плече і трохи стиснула. Реакції не було.
Почекавши ще трохи, Тамара тихенько вийшла за двері.
Зінаїда прожила ще чотири роки. Тамара називала її виключно на ім’я та по батькові, а ось Катя якось легко стала звати її «бабулею». Квартиру свою Зінаїда заповіла онучці.
Перед відходом вона не сказала «вибач», а тільки стиснула руку дочки та заплющила очі. На її похороні Тамара не плакала. Але була спокійною, що свій дочірній обов’язок виконала сповна…
А як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
