Ганна Степанівна не могла зрозуміти, чому всі сусіди дивляться на неї так, ніби вона злочинниця. А все через Ладу.
Дванадцять років тому підібрала цуценя у дворі. Крихітна грудочка вовни тремтіла під лавкою, мокра від дощу. Хотіла віднести до притулку, слово честі. Але в нього були такі очі, що Ганна не змогла пройти повз нього.
– Ну що, житимемо разом? – спитала тоді вона.
І цуценя завиляло хвостом. Наче зрозуміло.
Виросла Лада красунею. Руда, з білими плямами на грудях та лапах. Розумна до неможливості – команди схоплювала на льоту, ніколи не пакостила вдома, слухалася з півслова.
Але ж сусіди!
– Тримайте свою псину подалі від дітей! – чула Ганна.
Особливо діставалося від Марини із сусіднього під’їзду. Молода мама, синові п’ять років. Ваня – хлопчик жвавий, допитливий. А Марина боялася собак панічно.
– Ганно Степанівно, – казала вона щоразу, коли зустрічала їх у дворі, – заберіть Ладу! Вона ж величезна! Раптом вкусить?
І відводила Ваню убік. Демонстративно.
А Лада тільки виляла хвостом і здивовано дивилася вслід фігурам, що віддалялися.
– Що ж ми з тобою такі страшні? – шепотіла Ганна, погладжуючи улюбленицю по голові.
Звісно, Лада гавкала на чужих. Охороняла свою господиню. Але кусатися? Та вона й мухи не скривдить! Тільки хто повірить.
Ганна часто думала: невже самотність це вирок? Чоловік пішов із життя п’ять років тому, дітей нема. Залишилися тільки вона та Лада. І тепер навіть цього простого щастя погуляти з собакою у дворі сусіди хочуть позбавити?
– Може, кудись переїдемо? – жартувала іноді, дивлячись на Ладу. – У село якесь.
Насправді Ганна не хотіла нікуди їхати. Тут було її життя. Нехай і самотнє.
Того вечора у дворі грали діти. Звичайна справа – осінь тільки-но почалася, вечори ще теплі. Ганна вийшла з Ладою на звичну прогулянку. Повідець міцно тримала в руці.
– Тільки тихо поводься, – наказала собаці. – І так на нас косо дивляться.
Лада слухняно тяглася поряд. Але раптом насторожилася. Вуха сторчма, погляд спрямований до проїжджої частини.
І тут Ганна побачила: Ваня погнався за м’ячем. Прямо до дороги!
Час раптом сповільнився. Як у кіно буває – все відбувається одночасно, але ти кожну хвилину відчуваєш.
Марина стояла біля дитячого майданчика, говорила з іншою матір’ю про ціни на шкільну форму.
Хвилину тому Ваня грав у футбол зі старшими хлопчиками. М’яч – старий, пошарпаний, але для п’ятирічного шибеника – найкращий у світі.
– Ваню, далеко не тікай! – гукнула Марина, навіть не обернувшись.
А Ганна йшла звичним маршрутом. Вздовж клумби, повз лави, де старі ріжуться в доміно. Лада трусила поряд, обнюхувала знайомі місця. І раптом удар м’яча.
Занадто сильний. Один з хлопчаків, років десяти, розігнався і врізав так, що м’яч злетів високо-високо і покотився до дороги.
– Мій м’яч! – заволав Ваня і рвонув слідом.
Ось тут час і зупинився.
Марина повернула голову. Побачила сина, що мчить до проїжджої частини, і закричала – так, що по всьому подвір’ї стало чути:
– Ваня! Стій!
Але хлопчик не чув. Або не хотів чути. М’яч був найважливішим у світі.
А дорогою мчала машина. Не швидко, але і не повільно. Звичайна швидкість для дворової території. За кермом чоловік років сорока – Ганна бачила його раніше, мешкав десь у сусідньому будинку.
Він був у навушниках, дивився просто перед собою, й ще не бачив дитину.
– О Боже, – видихнула Ганна.
Лада зреагувала раніше за всіх. Собаки ж розумні. Вона смикнула повідець так різко, що Ганна мало не впала.
– Ладо, що ти…
Але домовити не встигла.
Собака рвонув уперед з такою силою, що повідець просто вирвався з рук. Ганна спробувала схопити – пізно. Лада вже мчала до дороги.
– Ладо! До мене! – Закричала вона.
Марно. Марина все ще репетувала:
– Ваня! Зупинися!
Але син не слухався. Добіг до краю тротуару, нахилився до м’яча. І тут водій його побачив.
Ганна пам’ятає це обличчя й досі. Чоловік смикнув кермо вліво, натиснув на гальма – різко, з вереском.
Але ж машина не може зупинитися миттєво. Вона повзла вперед, хоч і гальмувала, – прямо на Ваню.
А хлопчисько стояв, як укопаний. Притискав до грудей свій м’яч і дивився на машину, що наближається, величезними очима.
– Ваня! – Марина бігла, але була далеко, метрів тридцять, не менше. І тут сталося диво.
Лада влетіла у кадр, як блискавка. Руда стрілка з білими плямами. Вона не зупинилася, не забарилася – стрибнула на Ваню всім тілом. Просто штовхнула.
Хлопчисько полетів убік – упав прямо на тротуар, до ніг Марини, що вже підбігла. А машина проїхала рівно там, де секунду тому стояла дитина, і зачепила Ладу.
Не сильно. Швидкість вже була невелика, та й водій щосили гальмував. Але таки зачепила – бампером по задніх лапах. Лада заверещала і впала.
– Ладо!
Ганна не пам’ятала, як добігла до дороги. Пам’ятала тільки, що підхопила собаку на руки – важку, гарячу, тремтячу.
– Дівчинко моя. Лада, люба.
Собака скиглила тихо. Дивилася на господиню відданими очима. Наче перепрошувала за те, що не послухалася і рвонула без команди.
– Вибачте. Господи, вибачте. – Водій вискочив із машини, весь білий. – Я не бачив хлопчика. Якби не ваш собака…
Він не домовив, та й не треба було.
А Марина сиділа на асфальті й притискала до себе Ваню, що плакав. Гладила його по голові, шепотіла щось заспокійливе. А сама дивилася на Ладу.
На собаку, яку ще пів години тому вважала небезпечною.
– Вона ж урятувала його, – прошепотіла Марина. – Ваша Лада.
Ганна кивнула, не довіряючи голосу.
– Потрібно до ветеринара, – сказав водій. – Швидко. Я відвезу.
– Ми поїдемо з вами, – несподівано сказала Марина. – Не залишу вас одну.
І вони поїхали утрьох. Зі зляканим Ванею на колінах у мами й Ладою на руках у Ганни.
Ветеринарна клініка, запах антисептика, білі стіни, тиша – та сама лікарняна тиша, яка давить на мізки й змушує думати про погане.
Ганна сиділа на пластиковому стільці й не відривала погляду від дверей операційної. За нею вже пів години поралися з Ладою. Пів години – це багато чи мало? Вона не знала.
– Ганно Степанівно, – Марина сіла поряд. – Як ви вважаєте, вона…?
– Житиме, – відрізала Ганна. Не могла навіть припустити іншої думки.
Ваня сидів у кутку на дитячому стільчику. М’яч – той самий, злощасний – міцно притискав до грудей. І мовчав. Вперше за п’ять років життя так довго мовчав.
Марина раптом заплакала.
– Вибачте, – прошепотіла вона, звертаючись до Ганни. – Вибачте мені. Я так боялася собак після того, як у дитинстві вівчарка налякала мене.
– Припиніть, – Ганна взяла її за руку. – Ви ж не знали.
У цей момент двері кабінету відчинилися. Вийшов лікар – молодий хлопець у білому халаті. Втомлений, але посміхався.
– Власник собаки тут?
– Я, – Ганна схопилася зі стільця. – Як вона?
– Пощастило. Серйозних пошкоджень немає – тільки забій задньої лапи та невеликий струс. Кульгатиме якийсь час, але це пройде.
– Слава Богу, – видихнула Ганна.
– Можна до неї? – Запитав Ваня.
Лікар подивився на хлопчика, потім на дорослих:
– Вона ще відходить від наркозу, але гадаю, можна. Тільки тихо.
Вони зайшли утрьох. Лада лежала на металевому столі, вкрита білим простирадлом. Дихала рівно, але очі були заплющені.
Через три тижні Лада вже майже не кульгала. Тільки трохи волочила задню лапу, коли втомлювалася.
А у дворі все змінилося.
– Тітко Ганно, а можна я Ладі кісточку принесу? – питав Ваня щодня.
– Можна, – усміхалась Ганна. – Тільки не дуже жирну.
І хлопчик біг додому за частуванням. А Лада терпляче чекала, виляючи хвостом. Марина тепер не оминала їх стороною. Навпаки, спеціально підходила привітатися.
– Як наша героїня? – питала вона, чухаючи Ладу за вухом.
Собака вдячно підставляла морду, ніби забула усі минулі образи.
А ще до них почали часто підходити інші діти. Ті, хто бачив, що сталося у дворі. Батьки більше не смикали малюків злякано:
– Не підходь до собаки!
Тепер казали:
– Обережно, не злякай Ладу. Вона добра.
Ганна не могла звикнути до цих змін. Дванадцять років вони з Ладою були вигнанцями. А тепер.
– Ганно Степанівно, – гукнула її сусідка з другого під’їзду, – до мене онука приїхала. Чи можна, вона з вашою Ладою познайомиться?
– Звісно, - відповіла Ганна.
І думала: як швидко все змінюється. Одна секунда – і все життя по-іншому.
Увечері вони з Мариною частенько сиділи на лавці, доки діти грали поблизу. Ваня більше не тікав далеко від мами. А Лада не зводила з нього очей.
– Знаєте, – сказала Марина, – я тепер розумію, чому собак називають друзями людини.
– Лада завжди була другом, – відповіла Ганна. – Просто не всі хотіли повірити в це.
А Лада просто дрімала на сонечку поряд із господаркою. Вона була щаслива…
Дякую Вам, шановні читачі, за ваші коментарі та вподобайки. 💖
