– Мамо, ти що, знову весь день вдома просиділа? – Соня навіть не спитала, а просто підтвердила очевидне, окинувши поглядом матір в домашньому халаті.
Євгенія Ігорівна важко похитала головою і відвела очі.
– Та що мені на вулиці робити, Соню? Вдома воно якось спокійніше. А місто це твоє… шумить тільки. Машини гудуть, ці натовпи, всі біжать кудись, штовхаються. Ніяково мені там. Не моє це все.
– Мамо, ну ти тут уже місяць! – Дочка поставила сумку з продуктами на тумбочку і втомлено опустилася на стілець.
– Цілий місяць у чотирьох стінах просиділа! Пора вже виходити, якось обживатися. Тут стільки всього: театри, музеї, концерти щотижня. Невже зовсім не хочеться розвіятись?
– Віджила я вже своє, дочко, – тихо відповіла Євгенія Ігорівна, розгладжуючи долонею складку на скатертині. – Стара я стала.
– Стара?! – Соня підійняла брову. – Мамо, тобі шістдесят три роки! Шістдесят три, а не дев’яносто! Жити та жити ще!
Але мати її вже не слухала. Вона дивилася у вікно на чужі сірі багатоповерхівки, на голі тополі у дворі, і думки несли її далеко-далеко від цієї кухні.
***
Пів року тому не стало її чоловіка. Її Васі… Вони прожили разом тридцять років. Тридцять років – ціле життя.
Познайомилися на танцях у сільському клубі: він тоді став їй на ногу, почервонів як рак, і весь вечір перепрошував. А через рік вони вже несли її валізу до його будинку.
Виростили доньку, відправили навчатися до міста, мріяли про онуків. Вася був міцний, веселий, завжди щось майстрував у дворі.
– Я, Женю, до ста років доживу, – сміявся він, погладжуючи вуса. – Ти зі мною ще намучишся!
Не дожив. Одна дорожня пригода на слизькій трасі обірвала життя її коханого, її половинки. Євгенія Ігорівна пам’ятала той дзвінок до останнього слова, до останньої паузи.
Пам’ятала, як слухавка випала з рук і як дивно стало в хаті. Так тихо, як не було за тридцять років.
Вона залишилася сама…
А місяць тому приїхала Соня. Приїхала без попередження – і ойкнула прямо з порога. Мати схудла так, що халат висів на ній, як на вішалці. Будинок стояв занедбаний, запорошений, а в холодильнику – тільки хліб та банка солоних огірків.
– Мамо, ти взагалі їси щось? – Злякано запитала тоді дочка.
– Та їм я, їм, – відмахнулася вона. – Просто в магазин давно не вибиралася.
Соня тоді твердо вирішила, що настав час забирати маму. Зібрала її речі, перевезла до себе в місто, наполягла на продажу будинку.
Євгенія Ігорівна була проти. Як же це? Там її життя, там її серце! Там кожна сходинка пам’ятала кроки Василя, там його руками було збудовано лазню, посаджено яблуні під вікном.
Там на дверному одвірку залишилися зарубки – зріст Соні по роках. Як вона може залишити те місце? Але дочка наполягла, і мати підкорилася. Сил сперечатися не було.
А тепер шкодувала щодня. Прокидалася в чужій кімнаті, дивилася в чужу стелю і відчувала, як серце тягне туди – де зберігалися спогади про Васю.
Про їхнє життя. Про їхнє кохання. Але в неї залишилося тільки це галасливе, байдуже місто, кімнатка у квартирі доньки – і все…
Так минув ще місяць. Євгенія Ігорівна, як і раніше, сиділа вдома. Соня намагалася витягнути її на вулицю: то в парк кликала, то до торгового центру, то просто прогулятися перед сном.
– Мам, ну ходімо хоч в магазин разом сходимо?
– Та щось голова розболілася, Соню.
– Мам, глянь, погода яка!
– Прохолодно там. Продує ще, не дай боже.
– Мамо, там у кінотеатрі фільм гарний вийшов…
– Сходи сама, люба. А я вдома буду.
І дочка йшла сама. А мати залишалася біля вікна, склавши руки на колінах, і сиділа так годинами, дивлячись в одну крапку.
І ось одного разу за вечерею Соня обережно почала:
– Мамо, слухай… а завтра концерт. Пам’ятаєш, цей співак приїжджає? Ну якого ви з татом постійно слухали. Кудлатий такий… Я квитки взяла. Два. Може, сходимо?
Євгенія Ігорівна підвела очі на дочку – і раптом помітила те, чого не бачила раніше. У очах доньки уже не було того вогника, тієї впертої надії, що світилася місяць тому. Голос звучав рівно, майже байдуже, ніби вона знала відповідь. Дочка майже здалася.
– Ще трохи, – втомлено подумала мати, – і вона відпустить мене. Перестане гальмувати. Дасть спокій.
– Ні, Соню, – похитала головою Євгенія Ігорівна. – Не вигадуй, не піду я. Віджила я вже своє. Нічого мені більше не треба.
Виделка брязнула об тарілку. Соня повільно підняла на матір погляд – злий, колючий, якого Євгенія Ігорівна ніколи в неї не бачила.
– Чому це? – глухо спитала дочка.
– Та тому, що нічого більше жити, – просто відповіла мати. – Васі немає. Усе. Одна залишилася.
І тут Соня заплакала. Без ридання, без схлипів. Просто по її щоках потекли сльози. Євгенія Ігорівна здивувалася. Вона чекала будь-чого: умовлянь, звичного «мамо, ну вистачить», – але не цього.
– А мене, значить, мало? – тремтячим голосом запитала дочка. – Мене тобі не вистачає, правда? Заради мене не хочеться жити? Я взагалі для тебе хоч щось значу?!
– Соню, ну ти чого…
– Та ні, почекай! – Соня витерла щоку долонею, але сльози все текли. – Я ж знаю, як ви з татом один одного любили.
– Я виросла на цьому, я бачила, як він тобі оберемками квіти з городу тягав, як ти його біля хвіртки чекала. Мені теж боляче, мамо!
– Мені також погано без нього! Це ж був мій тато! Але ж я твоя дочка! Жива! А ти моя мати. Мені тепло твоє потрібне, розумієш? Обійняти тебе хочеться. А я ніби зі стіною розмовляю, чатую тінь якусь!
Голос її зірвався на останніх словах. Євгенія сиділа, наче скам’янівши. Кожне слово ляскало на розмах.
Вона хотіла щось відповісти, виправдатися, обійняти доньку, але горло стиснуло, і руки не слухалися. Мати кинула серветку на стіл і мовчки пішла до себе в кімнату.
Там вона довго сиділа на краю ліжка в темряві, слухаючи, як за стінкою дочка гримить посудом – навмисне голосно, щоб не чути, як вона плаче. Потім Євгенія Ігорівна заварила собі чай і сіла біля вікна.
У кухлі плавала самотня чаїнка. Вона кружляла і кружляла по тому самому шляху, нікуди не звертаючи, не знаходячи виходу.
– Зовсім як я, – раптом подумала Євгенія.
І тут її ніби облили холодною водою. Вона ясно, до болю ясно зрозуміла, що весь цей час, насолоджуючись жалістю до себе, ображала дочку. Свою єдину, рідну дівчинку!
Соня забрала її до себе, потіснилася у квартирі, годувала, дбала, щодня намагалася підбадьорити, повернути до життя.
Купувала квитки, кликала гуляти, готувала її улюблені сирники в неділю. А що отримувала у відповідь? Холод та тишу! Відмовки та опущені очі. Стіну!
– Вона ж втратила батька, – думала Євгенія Ігорівна, і серце її стискалося все сильніше. – Їй теж боляче. А я… Я навіть жодного разу не спитала, як вона справляється. Жодного разу не обійняла! Хороша мати…
Так, вона втратила частинку своєї душі. Вася пішов і цю рану не залікувати ніколи. Але інша частина її душі – ось вона, за стіною.
Жива. Рідна. Плаче зараз, мабуть, у подушку, як у дитинстві, коли думала, що ніхто не чує. І ця частина потребує її, – її тепла, її кохання.
– Вася б мені такого не пробачив, – подумала Євгенія.
Мати подивилася на чаїнку, кивнула сама собі й рішуче встала з-за столу.
…А вранці вона голосно й наполегливо постукала у двері до кімнати доньки.
– Соню! Сонечко, підіймайся! Ми вже спізнюємося!
За дверима щось упало, зашаруділо, і за мить двері відчинилися. На порозі стояла пом’ята зі сну Соня – волосся розпатлане, на щоці відбився слід від подушки, припухлі від сліз очі.
– Мамо, ти чого? – злякано спитала вона. – Що трапилося? Тобі погано?
А Євгенія Ігорівна показала їй квитки та діловито промовила:
– Яке погано, у нас концерт сьогодні! Ми майже спізнюємося. Поки зберемося, доки марафет наведемо…
– Я сто років на людях не була, одягти взагалі нічого. Потрібно ще в магазин встигнути забігти. Ну чого застигла? Давай, приходь до тями! Ку-ку!
Соня дивилася на матір у всі очі. А потім на її заспаному обличчі почала з’являтися посмішка – спершу невпевнена, боязка, а потім широка та щаслива, зовсім, як у дитинстві, коли батько приносив їй шоколадку.
– Мамочко … – прошепотіла вона і кинулася обіймати матір, уткнувшись носом їй у плече.
Євгенія Ігорівна притиснула доньку до себе, гладила її по розпатланому волоссю і відчувала, як усередині щось відтає – повільно, боязко, але відтає.
Вона думала про те, що зробить усе, щоб більше ніколи не засмучувати свою дівчинку. Досить кружляти по тому самому шляху, як та чаїнка в охолодженому чаї.
І Соня має рацію: шістдесят три – це ще не вирок. Це ще не кінець. Попереду концерти, прогулянки вечірнім містом, розмови за чаєм.
А може колись і онуки, яким вона розповість про діда Васю – як він сміявся, як будував лазню, як любив їхню бабусю. Вона ще поживе. Обов’язково поживе – за себе та за нього.
А Вася… Вася б нею пишався. Вона це точно знала…
Залишайте свої відгуки про публікацію в коментарях, підтримайте автора вподобайками!
