Почалося все минулої осені, коли листя з беріз золотими монетами обсипалося. Жила у нас на краю села, біля самого яру, Ніна Петрівна. Жінка тиха, працьовита, з тих, на яких земля тримається.
Все життя вона на городі та біля плити. Руки в неї були – суцільне вузлувате коріння, землею пахли та кропом.
Донька в неї, Оленка, у місті влаштувалася. Великою начальницею стала, завжди з телефоном, завжди поспішає. Приїжджала рідко, дай Боже раз на пів року, і завжди – як на голках.
Пам’ятаю той день, як зараз. Я повз йшла, тиск хотіла Ніні поміряти, чую – шум біля воріт. Олена приїхала на своїй машині блискучий.
Багажник відчинений, а Ніна Петрівна, маленька, в пуховій хустці, все намагається туди банки поставити.
– Мамо, ну куди?! – Голос в Олени дзвінкий, різкий, як скло б’ється. – Я ж просила! У мене ще минулі стоять, пліснявою вкрилися! Я не їм це! Не їм!
Ніна завмерла з банкою помідорів у руках. Стоїть, притиснула її до грудей, як дитину малу. Очі розгублені, винні.
– Оленко, доню, так свої ж, домашні… З часничком, як ти любиш…
– Мамо! – Олена аж ногою тупнула, і чобіт її дорогий у бруді нашому зарічанському ув’яз. – Мені ніколи з банками возитися! Мені в спортзал треба, у мене дієта, а ти все зі своїм салом та соліннями! Забери!
Вихопила вона у матері цю банку, та так різко, що розсіл усередині спінився, і сунула їй назад у руки. Потім сіла в машину, дверима грюкнула – ніби стрільнула. І поїхала, тільки бризки полетіли.
А Ніна Петрівна так і залишилася стояти біля хвіртки. Плечі опустилися, хустка збилася. Дивиться вслід машині, а в очах – така туга німа, що в мене аж серце защеміло. Підійшла я до неї, кажу:
– Ніночко, ходімо в будинок, холодно ж.
А вона на мене подивилася, посміхнулася так скупо, одними губами:
– Нічого, Семенівно. Це вона просто втомилася. Робота у неї важлива. А помідори… помідори я в льох спущу. Стануть в пригоді ще.
Ох, любі мої, якби ми знали, скільки часу нам відміряно, хіба ж би ми так жили?
Після від’їзду Олени Ніна Петрівна зовсім здала.
– Я до неї часто зазирала. Бачу – бліда ходить, за серце тримається, задишка мучить. Кажу їй:
– Ніно, збирайся, до районної лікарні повезу. Не можна жартувати зі здоров’ям.
А вона лише відмахується:
– Ніколи мені, Семенівно. Огірки пішли, потім треба морс крутити, потім гриби підуть. Не можу я лежати.
– Та для кого ти крутиш? – Не витримала я одного разу. – Олена твоя, носа не каже, банки не бере! Себе пошкодуй!
Ніна глянула на мене суворо, витерла руки об фартух і каже тихо, але твердо:
– Мати, Семенівно, на те й мати, щоб чекати та готувати. Може, настане час – розкуштує.
І як працювала. Вночі світло на кухні горіло. Ідеш повз – а там пара валить, кришки дзвенять, запах маринаду на всю вулицю. Вона ніби поспішала кудись. Начебто боялася не встигнути.
Зайдеш до неї – а вона над банками чаклує. І не просто закручує, а щось пише на папірцях, клеїть. Я питаю:
– Сорти, чи що, підписуєш?
– Сорти, Семенівно, сорти… – відповідає, а сама ховає очі.
Ох, бабська доля… Чуло її серце, мабуть. Не дарма кажуть, що перед тим, як піти, людина намагається всі земні справи завершити.
Сталося це на початку грудня. Тихо було в селі, тільки дим із труб стовпами стояв.
Подзвонила мені сусідка, баба Шура, кричить у слухавку:
– Семенівно, біжи сюди! Ніна впала, не встає!
Я накинула пальто, схопила валізку – і бігом, наскільки ноги мої старі дозволяють. Прибігла, а там…
Лежить Ніна Петрівна на кухні прямо біля плити. У духовці пиріг догоряє, гаром пахне. А вона вже все… Пішла. Обличчя спокійне, світле, ніби лягла відпочити після зміни важкої. Інс ульт великий. Миттю все сталося.
Довелося мені Олені дзвонити. Руки тремтять, номер набираю, а в горлі грудка стоїть.
– Олено… – говорю. – Немає більше твоєї мами.
Тиша в слухавці повисла. Страшна тиша, ватяна. Тільки чути, як у неї там, у місті, хтось сміється на фоні, музика грає. А потім – короткі гудки.
Приїхала вона швидко. Сама чорна вся, губи в нитку стиснуті. Не плакала. Все розпоряджалася: домовину замовити, поминки організувати, машину на цвинтар.
Чітко, сухо, як на своїй нараді. Люди шепотілися:
– Бач, кам’яна яка, сльозинки не пустила.
А я бачила – її трясе зсередини, як натягнуту струну. Того й дивись – лусне.
Поховали Ніну Петрівну гідно. Сніг падав пластівцями, м’який такий, пухнастий. Накрив горбок, наче ковдрою. Олена стояла біля могили, дивилася в яму і все смикала шкіряну рукавичку, поки та по шву не луснула.
Після поминок будинок спорожнів. Гості розійшлися, сусідки помили посуд і теж по хатах розбрелися. Залишилася Олена одна в порожній хаті.
Я зайшла до неї ввечері, провідати. Двері не зачинені. У хаті холодно – піч ніхто не топив з ранку. Запах ладану, воску та вогкості. Нежилий дух, важкий.
Олена сиділа за кухонним столом, у шубі своїй, не роздягаючись. Перед нею – порожня тарілка.
– Семенівно, – каже, і голос глухий, як із погреба. – А поїсти щось є? Я з ранку макової росинки в роті не тримала.
– На поминках шмат у горло не ліз, а зараз… так їсти хочеться, аж шлунок зводить. Соромно як… Мама пішла із життя, а я їсти хочу.
– Чого ж соромного, люба, – зітхнула я. – Життя – воно своє бере. Живим – живе. Подивися у холодильнику.
– Пусто там, – махнула вона рукою. – Сусідкам все роздали, щоб не зіпсувалося. Думали, я одразу поїду.
Вона встала, пройшлася кухнею. Відчинила одну шафку – самі крупи. Відчинила іншу – тільки сіль та сірники.
І тут погляд її впав на люк у підлозі. Важкий такий, з кованим кільцем. Погріб.
– Там має бути, – сказала вона тихо. – Мама ж… вона ж завжди туди все носила.
Потягла вона за кільце. Скрипнули іржаві петлі, пахнуло звідти холодом, землею і… чимось рідним, пряним. Кропом, смородиновим листом, часником.
– Я спущусь, – сказала Олена. – Ти посидь, Семенівно, я зараз.
Я залишилася нагорі, чула тільки, як скриплять сходи під її ногами. Потім клацнув вимикач, спалахнуло світло внизу.
Тиша стояла хвилину, може, дві. А потім я почула звук… Дивний такий. Наче звір заскиглив. Або дитина заплакала, яка загубилася.
– Мамо… Мамочко… – долинуло з підпілля.
Я, забувши про хворі коліна, кинулася до люка, спустилася вниз. Стоїть Олена посеред льоху, а довкола – стелажі. Від підлоги до стелі.
І на них – банки, банки, банки. Сотні банок! Огірки, помідори, узвари, варення, салати. Немов скарбниця Алі-Баби, тільки замість золота – мамина праця. Але не це Олену підкосило.
Вона стояла біля дальньої полиці, тримала в руках баночку з малиновим варенням і плакала в голос, розмазуючи туш по обличчю.
Я підійшла ближче, придивилась. На банці був наклеєний шматочок білого лейкопластиру. А на ньому маминим почерком, кострубатим, тремтячим, виведено:
“Оленці, коли застудиться. З чаєм пити обов’язково!”
Я поглянула на інші банки. У мене аж окуляри запітніли.
На банці з хрусткими огірками: «На ювілей, 35 років. Закуска мирова!».
На трилітровій банці з компотом з вишні: «Внукам моїм (коли будуть). Без кісточок я перевіряла».
На салаті з перцю: «Зятю, щоб любив міцніше».
А на тій самій банці з помідорами, яку Олена тоді відкинула, напис свіжий, зовсім недавній: «Коли буде сумно й самотньо. Мама поряд».
– Вона знала, Семенівно… – шепотіла Олена, захлинаючись сльозами. – Вона знала, що піде. Вона мені на п’ять років наперед їжі наготувала.
– Я кричала на неї, банки жбурляла, а вона ночами стояла, ногами хворими тупцювала, підписувала… Щоб я поїла. Щоб я, дурепа міська, поїла нормальної їжі…
У кутку, на старій етажерці, лежав зошит у клітку. Олена відкрила його. Там – рецепти та дати. І останній запис:
«Серце зовсім тисне. Боюся не встигнути грибочки доробити. Оленка їх, страх, як любить зі сметаною. Господи, дай мені сили ще на тиждень, а там і на той світ можна».
Олена осіла на земляну підлогу, притиснула до себе банку з помідорами, уткнулася в неї обличчям і завила, як маленька дівчинка, у якої відібрали найдорожче.
Довго ми там сиділи. Я не лізла, давала їй плакати. Горе – воно, як гній, має вийти, інакше отруїть.
Потім Олена затихла. Витерла обличчя рукавом шуби. Подивилася на банку у своїх руках.
– Відкрити треба, – сказала хрипко. – Мама веліла, коли сумно.
Ми піднялися на кухню. Олена знайшла відкривачку. Руки її тремтіли, але вона впоралася. Клацнула кришка, і по кухні поплив запах часнику, кропу, листя хрону. Запах дитинства, запах будинку, запах маминої любові.
Олена взяла виделку, дістала помідор – червоний, тугий, шкірка аж луснула. Поклала в рот і замружилася. По її підборідді потік рожевий сік, капаючи прямо на дорогу норкову шубу. А вона навіть не помітила.
Вона їла жадібно, квапливо, наче голодувала тиждень. Діставала помідори один за одним, заїдала їх чорним хлібом, який я знайшла. Хрустіла часником, виловлювала кропові парасольки.
– Смачно, Семенівно… – шепотіла вона з набитим ротом, і сльози знову котилися, змішуючись із розсолом на губах. – Господи, як смачно. Я ж забула…
Вона підняла банку і, відкинувши голову, випила розсіл до останньої краплі.
Погляд у неї прояснився.
Щоки порожевіли – чи то від їжі, чи то від тепла, що розлилося всередині. Та «начальниця» зникла. Переді мною сиділа просто дочка. Втомлена, осиротіла, але… жива. І сита.
Олена підняла очі до стелі, туди, де темніли старі ікони в червоному кутку, і сказала тихо, все, що на серці було, але так, що, здавалося, весь будинок почув…
І знаєте, мої дорогі… У цей момент половиця в сінях рипнула. Тихенько так, ласкаво. Наче хтось невидимий зітхнув з полегшенням і пішов спати, переконавшись, що дитя нагодоване і більше не плаче.
Весна того року видалася рання, бурхлива. Сніг зійшов, струмки задзвеніли, шпаки прилетіли – шум, гам, життя вирує! Іду я якось повз будинок Ніни Петрівни. Думаю, що треба б перевірити, чи не протік дах, Олена ключі мені залишила про всяк випадок.
Дивлюся – а ворота відчинені. І машина стоїть знайома. Заходжу у двір – батюшки! Олена!
У старій маминій куртці, у гумових калошах, стоїть посеред городу. Волосся у хвіст зібране, обличчя без косметики, живе таке, в ластовинні. А в руках – лопата.
– Ой, Семенівно! Заходь! А я тут… грядку під зелень копаю.
– Ти? – я аж руками сплеснула. – Сама?
– Сама, – сміється. – Тяжко, виявляється, з незвички. Дзвонила тітці Галі, питала, коли редиску саджати. Каже – час.
Вона встромила лопату в землю, витерла піт з чола.
– Не змогла я, Семенівно, будинок продати. Рієлтор приїжджав, почав носом крутити: тут підфарбувати, там паркан покосився… А мені раптом так прикро стало.
– Думаю, що тут мама кожен цвях знала, тут мої помідори у підвалі живуть… Як я це чужим людям віддам? Вони ж не зрозуміють. Вони ж просто викинуть, а це… це ліки.
Вона тепер щовихідних приїжджає. Будинок ожив. Фіранки випрала, ґанок поправила. Грядки, звичайно, у неї поки що криві виходять, але старається дівка. Сусіди допомагають – хто порадою, хто розсадою.
А в льох вона спускається, як у храм. Бере одну баночку і везе із собою до міста, чи тут їсть. Каже:
– У мене сьогодні день складний був, відкрию мамин салат “для бадьорості”.
Береже вона їх. Розтягує. Адже там запасів на п’ять років, а любові в них вкладено – на цілу вічність.
Нещодавно йду ввечері, дивлюся – світло у неї у вікнах горить тепле, жовте. Дим із труби йде рівно. І так на душі стало спокійно, так добре.
Олена тепер теж вчиться соління крутити, за маминими рецептами з зошита в клітинку. Каже:
– Хочу навчитися. Щоб, коли в мене діти будуть, вони теж знали, яка на смак мамина любов. А то магазинні – вони порожні, без душі…
– Якщо до душі припала історія – заходьте ще, підписуйтесь на сторінку. Будемо разом згадувати, плакати та від душі радіти простим речам.
– Для мене кожна ваша підписка – як кухоль гарячого чаю довгого зимового вечора.
Величезне вам людське дякую за кожну вподобайку, та коментар!
