– Немає у мене часу тобі допомагати! – Вигукнув син. – І взагалі! Ти ж сама все це робила! Тобі подобається вовтузитися з огірками-помідорами, ну от і вовтузься собі на здоров’я.
– А ми міські люди, у нас інші пріоритети, розумієш? Прі-о-рі-те-ти! Знаєш що це? Це коли людина вибирає, на що витрачати час, а на що – ні.
– Мишко, я ж не прошу тебе огірки солити. Я просто прошу приїхати та допомогти мені скопати дві грядки. Дві! У мене спина третій тиждень не розгинається.
– А навіщо їх взагалі копати? – знизав плечима син. – Продаються ж огірки в крамниці цілий рік. І професійно зроблені, між іншим. А не ці твої…
Отут мене й прорвало.
Знаєте, буває такий момент, коли ти роками збираєш у собі образи, недомовленості, проковтнуті слова, і раптом якась дрібниця, на кшталт «ці твої», стає останньою краплею. І греблю зносить геть-чисто.
– Професійно зроблені, кажеш? – Усміхнулася я і підійшла до холодильника. – А це що, дозволь спитати? Це чиї банки стоять у тебе в холодильнику?
– Моя аджика, мої помідори у власному соку, огірочки хрусткі… Лечо моє, кабачкова ікра… Минулої зими, коли у вас грошей до зарплати не вистачило, хто вас годував? Моя комора!
– Мамо, ну що ти…
– Мовчи! – я так гаркнула, що він аж здригнувся. – Сімнадцять трилітрових банок огірків ви забрали торік! Сімнадцять!
– А ще двадцять три літри томатного соку та п’ятнадцять банок варення! А звідки все береться, ти не замислювався?
Він мовчав.
– Синку, – сказала я вже тихіше, – мені шістдесят два роки. У мене артроз, гіпертонія, ось тепер ще й радикуліт розігрався. Я не залізна. Розумієш?
Він підвів очі, і я побачила в них щось таке… навіть не роздратування, а… нудьгу. Йому просто було нудно слухати мене.
– Мамо, ну хочеш, ми тобі грошей дамо? – Запропонував він. – Найми працівників, хай копають.
– Грошей, значить… – я сіла на табуретку, бо ноги раптом ослабли. – Грошей він мені дасть… А твої руки на що? Програми свої писати? Кнопочки натискати?
– Не кнопочки, а код писати, – образився він, – це інтелектуальна праця, між іншим.
– А моя праця – не інтелектуальна? – підійнялася я. – Знаєш, скільки треба знати, щоб огірок виростити?
– Коли посадити, чим підгодувати, як від попелиці захистити, коли зібрати, щоб не переріс, які спеції покласти, щоб хрумтів, а не розкис?
– Це все можна в інтернеті прочитати.
Я подивилася на нього і раптом зрозуміла, ні-і-і, його не пройняти.
– Знаєш що, синку, – сказала я, – залишайся ти зі своїми пріоритетами. Тільки запам’ятай, цього року я нічого саджати не буду. Зовсім. Ні огірків, ні помідорів, ні кабачків. Спина не дозволяє!
– Ну і правильно! – зрадів він. – Нарешті, ти відпочиватимеш! З’їздимо кудись разом, га? До моря, наприклад?
– Не хочу, – сказала я і почала збиратися додому.
Він знизав плечима і поцілував мене на прощання в щоку, недбало так, мимохідь, як цілують малознайому тітку на день народження.
– Мамо, ну ти подумай там щодо працівників, – голос сина наздогнав мене вже на сходовому майданчику. – Справді, ми сплатимо.
Дорогою я довго лаялася про себе, а потім згадала, що скоро треба було починати садити насіння на розсаду. Помідори, «Бичаче серце» та «Черрі», перець болгарський, баклажани…
…Минуло близько місяця. Мишко заїжджав до мене кілька разів, швидко так, між справою. Привіз продукти із супермаркету, йогурти якісь заморські, хліб бездріжджовий, сир із пліснявою.
– Мамо, ти як? – спитав він. – Як спина?
– Нормально.
– Розсаду не садиш?
– Ні.
– Молодець! Правильно!
Поїхав задоволений. А в мене вся лоджія вже стояла в ящиках. Помідори зійшли дружно, перці трохи відставали… Сусідка Валентина Петрівна заходила, ойкала:
– Лідочко, та в тебе тут ботанічний сад!
– Тихо, – сказала я, – це таємниця.
У квітні зателефонувала Нінка, моя подруга ще зі школи. В неї дача по сусідству.
– Слухай, мої знову відвертілись! – Поскаржилася вона. – Син у відрядження покотив, а невістка з онуками вмотала в якийсь глемпінг. Давай разом копатимемо? По черзі, – сьогодні в мене, завтра в тебе?
– А давай! – Погодилася я.
І ми впоралися. Копали через біль, через не можу. Пігулки жменями їли, мазями один одного натирали. Зате незабаром усе було готове.
Погода видалася, як на замовлення. Тепло, дощі вчасно, сонце в міру. До липня огірки пішли валом. Помідори наливались. Кабачки – ті взагалі не встигала знімати…
У середині літа зателефонував Мишко.
– Мамо, ну як ти там? Відпочиваєш?
– Відпочиваю, – обізвалась я, дивлячись на гору огірків, які треба терміново закручувати.
– Ось і молодець! А ми тут на вихідні до друзів на дачу збираємося, шашлики робитимемо. Дружина салат хоче зробити. Ти випадково не знаєш, де зараз хороші огірки можна купити? Щоб не тепличні ці, а нормальні?
– На ринку подивіться, там бабусі продають.
– А в тебе точно нічого нема? Ну хоч пару кілограмів?
– Ні, Мишко. Я нічого не маю.
Він образився, але промовчав.
У серпні я закрутила сто дванадцять банок. Усього. Огірки, помідори, лечо, аджика, різні салати. Нінці половину віддала, вона ж мені допомагала. Решту – в комору сховала.
У вересні приїхали Мишко з дружиною. Урочисті такі, із тортом.
– Мамуль, – Мишко мене мамулею останній раз у десятому класі називав, – ми тут подумали… Ти мала рацію щодо городу.
– Це справді потрібна річ. Ось у друзів були, у них все своє, самовирощене. А наші покупні огірки і їсти ніхто не став. Пробач нас, га?
Я мовчки розливала чай.
– Мамо, ну що ти? – захвилювався раптом син. – Ми ж визнали помилку! Справді визнали, наступного року обов’язково допоможемо з городом! Ось побачиш!
– Наступного року? – Усміхнулася я. – Ну-ну … Подивимося.
Ганна все ходила навкруги, я бачила, що виглядає щось, а що – незрозуміло, а потім і зовсім не витримала:
– А можна мені в комірчину глянути?
– Глянь.
Пішла вона. Повернулась за хвилину, обличчя таке розгублене…
– Там… Там багато банок!
– Та що ти? – Здивувалася я. – А, це, мабуть, старі залишилися. Торішні.
– Ні, свіжі! Я по кришках бачу!
– Та не може бути! – хихикнула я.
Мишко схопився, теж пішов дивитись. Повернувся, сів і дивився на мене.
– Мамо, ти ж казала…
– Що казала? Що саджати не буду? Так я й не садила. Це Ніна Василівна саджала, моя сусідка по дачі. А я їй допомагала.
– А за допомогу я їй половину врожаю віддала. Чесно, по-людськи щоб було. Розумієш, синку? Допомогла – отримала. Не допомогла – нічого б не отримала.
Вони мовчали. Торт стояв недоторканий, чай остигав.
– А ви живіть, як і жили. У крамниці купуйте все. Огірки ж цілий рік продаються, хіба ні?
– Мамо, – пробурмотів Мишко, – мам, ну не будь такою… жорстокою.
Несподівано для себе я засміялася.
– Знаєш, синку, коли мені було стільки років, скільки тобі зараз, твоя бабуся вже не могла копати. Артрит у неї був, руки не гнулися. І знаєш, що я робила?
– Брала відпустку щороку і їхала до неї копати, саджати, полоти. Потім ще в липні на тиждень виривалася та у вересні. І ніхто мене не просив.
– Я сама розуміла, що треба допомогти старій людині, важко їй, фізично важко. Бо… Бо це правильно. Розумієш? Пра-виль-но!
Вони пішли без банок, – горді, ображені. Сподіваюся, що хоч щось зрозуміли! А поки що – в крамницю, – там все є! Як постелилися, так і виспляться…
Як вважаєте, слушно вчинила мати? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
