– Оль, більше я до твоїх батьків на вашу дачу не потягнуся! Так і знай! – голосив чоловік.
– Що трапилося, Антоне? Якщо не хочеш на жарі моркву полоти, то я попрошу тата знайти для тебе справу в будинку.
– Причому тут спека? Дістав мене город твоїх батьків! Я за все літо жодного разу не відпочив! Жодної суботи, жодної неділі, щоб просто полежати й серіал глянути! Розумієш? Ми вже дванадцятий тиждень поспіль – кріпаки!
У суперечках Оля не майстер. Вона опустила погляд.
– Ну, Антоне… – жалібно промимрила вона, – ти ж знаєш, тато… у нього ноги хворі. Тепер він ледве до хліва дотягує. А у мами тиск, їй важко довго нахилятися.
Антон, повертаючи праворуч, забув увімкнути поворотник. Дідько. Так і штрафів можна дорогою нахапати.
– Якщо вони не можуть займатися городом, – відповів він, – то нехай взагалі нічого не садять! Навіщо? Поясни мені, навіщо цей город, якщо вони з ним не впораються?
– Але, Антоне, послухай, – Оля спробувала достукатися, – це ж не тільки для них, ти зрозумій! Скільки ми потім будемо овочами та м’ясом харчуватися? Безплатно.
– У нас же морозилка буде забита! Кабачки, помідори, ці… огірочки мариновані, які ти так любиш, а скільки курок цього року!
– Ага, безплатно. Все літо горбатимось – і це називається “безплатно”? Не хочу я жодних кабачків! Я хочу в ресторан! Я хочу у кіно! Та хоч на річку з’їздити!
Він хотів поїсти м’яса зараз, а не потім.
– Ми поїдемо, Антоне, поїдемо! Просто зараз такий сезон, – просила дружина. – Кінець серпня, треба все зібрати, інакше згниє. А потім у вересні ми відпочиваємо. Обіцяю!
Антон сплюнув (подумки, звичайно, він був вихований, але відчуття було саме таке).
– Гаразд. Але знай: якщо твої батьки знову почнуть говорити, що я все не правильно роблю, я поїду назад машиною, а ти залишишся там, щоб докопувати картоплю.
Дорога до батьківської оселі завжди займала близько двох годин. Цього разу вони виїхали не відразу після сніданку, а ближче до обіду, і добиралися досить довго.
Іронія долі: вони їдуть на чужий город працювати, щоб потім харчуватись тим, що самі й виростили. Дуже вигідно, звісно.
– Знаєш, Оль, – почав Антон, коли вони вже під’їжджали, – у мене є одна теорія.
– Яка?
– Твої батьки – геніальні маніпулятори. Вони завжди так вчасно хворіють. У тата ноги хворі, ледве ходить, а сам потім, восени, тільки й бігає на рибалку.
– А мама… У мами, яка примудрилася перекопати пів сотки, коли ти на хвилину відвернулася, щоб зателефонувати до подруги, тепер “тиск”. І де прохолоджується твій брат?
– Ну, Вадик же приїжджав у червні, допомагав…
– Один раз!
Вони в’їхали в село.
Батько Олі, Петро Іванович, сидів на ґанку у старій панамі. Мати, Галина Семенівна, вже метушилася на веранді, накриваючи стіл, мабуть, щоб відзначити приїзд робочої сили.
– Привіт, зятю! – Петро Іванович навіть не підвівся, тільки кивнув. – Радий, що ви приїхали. Тут справ – непочатий край. Як дорога?
Після цього питання Антон нічого не пам’ятає. Вони перекусили. Потім йому вручили інструменти – і помчало… Увечері він доповз до ґанку і там же і приліг.
Оля принесла йому кухоль води.
– Ти молодець, Тоша. Ми стільки всього встигли.
Галина Семенівна вийшла, несучи йому величезне темно-червоне яблуко.
– Зятю, ти поїси. Ти так схуд, поки сидів у місті. Тримай вітамінчик.
– Та я не в місті, а тут так схуд, що незабаром сил не буде підвестися…
– Ну, ми ж потім вас відгодуємо, – вставила теща. – Тут таке м’ясо буде наступного разу, ти не уявляєш.
Усю другу половину дня неділі вони доробляли роботу. Надвечір, коли сіли в машину, Антон натішитися не міг, що все це скінчилося. До наступного тижня.
– Ну, все, – сказав він, заводячи машину, – до наступного разу. І восени ми сюди більше не приїдемо!
Так у них і проходило все літо. Червень, липень, серпень. Щовихідних – з грядками. Тільки комусь воно на радість, начебто, хобі, а для Антона – знущання.
– Тоша, – усміхнулася дружина, – є пропозиція.
– Яка? Переїхати в село?
– Ні. Дивись. Нині скоро вже вересень. Батьки впораються самі із рештками. Давай наступні вихідні пропустимо?
Вау. Ось це подарунок для нього.
– Пропустимо? Як? Вони не образяться?
– Ні! Ми скажемо, що у нас справи. А потім, – вона підморгнула, і в цей момент була для нього знову тією дівчиною, яку він любив, а не наглядачкою, – влаштуємо собі побачення.
– Справжнє. З’їздимо кудись удвох. Забронюємо номер. Ми їстимемо їжу, яку хтось інший готував, і просто нічого не робитимемо.
Наступний тиждень був тижнем передчуття. Антон уперше за три місяці відчув себе вільним. Вони гуляли містом, наїлися ролів у ресторані, потім плавали в басейні пристойного готелю… Так, дорого, але воно того варте. Вже за всі їхні муки!
Наступної неділі вони планували поїздку до батьків – уже, як звичайні гості.
– Я така рада, Тоша, що ми це зробили, – позіхала Оля, – і відпочили, і батьків не образили. Вони, мабуть, уже за нами сумують. І у нас буде стільки всього смачного!
– Я надіюсь.
– Мама, напевно, яблук насушила… – замріяно простягла Оля.
Антон усміхався. Їхати до них було приємно, коли ти знав, що не треба брати в руки лопату. Тож вихідних цього разу Антон чекав без страху.
І батьки були дуже раді.
– Ой, мої добрі! Проходьте, все майже готове.
Вони посиділи на веранді, поговорили про місто, роботу. Все було мирно. Антон навіть розслабився, допиваючи чай.
– Мамо, а куди ви переставили морозилку? – Запитала Оля, згадавши про свої запаси, які вона хотіла забрати на зиму, – я б хотіла подивитися, що там з м’ясом.
– А, там, за кухнею – у новій прибудові.
Оля радісно пішла в прибудову – холодне, провітрюване приміщення, де стояли стелажі та громіздкий холодильник для заморожування.
Але перевіряти було нічого. Зазвичай у цей час року відсік був забитий: курки, м’ясо, щільні пакети з ягодами та овочами.
Нині там нічого не було. На дні лежало кілька одиноких пакетиків, а в кутку сумувала одна заморожена курочка.
Вона зачинила дверцята, а потім, заплющивши та розплющивши очі, відчинила знову. Ні. Їй не здалося. Оля збігала туди, де в них зберігалися незаморожені овочі та зрозуміла – там теж мало що лишилося.
Вона повернулася на веранду.
– Мамо! – нервово запитала Оля, – мам, ти куди все переклала?
– Куди? Про що ти, Оль?
– Про холодильник! Морозильник майже порожній! Куди ти переклала? У льох? Розтане все…
Якимись нервовими здалися мамині рухи.
– А, це… Та нікуди не перекладали, – вона спіймала погляд Антона, який щось запідозрив.
– Тоді куди все зникло? – Запитала Оля.
– Ну, Вадька заїжджав, – кинула мати, – він же машиною, йому зручно. Ми йому й овочів навантажили, і ягід. І курок майже всіх віддали.
– А в нього вдома теж морозильна камера є, ти ж знаєш. І потім… я все літо продавала частину врожаю. Ну те, що ми самі не встигали з’їсти, тож і грошей йому дала. На подарунок.
Дивитись на чоловіка Оля боялася. Декілька секунд тиші.
І тут Антон психанув. Він так поставив свій кухоль на стіл, що чай вийшов із берегів.
– Оль, ми їдемо.
Петро Іванович зайшов надто пізно, щоб почути передісторію, він упіймав лише кінець розмови.
– Що означає їдемо? Ви тільки-но приїхали. Ми ж стіл накрили!
– Термінові справи, – Тоша зав’язував шнурки.
– Які справи, Тоша? – Оля заметушилась, – Ми ж …
– Збирайся! – повторив Антон, підводячись. – Прямо зараз!
Оля, вражена його поведінкою, бігла за ним до машини. Коли вони від’їхали, не попрощавшись, Оля заговорила:
– Тоша, що це було? Що ти влаштував? Ми навіть не пообідали нормально!
Нуль реакції. Нарешті вони виїхали з села і набрали швидкість на шосе.
– Тоша, що ти так реагуєш? Мама з татом не винні. Їм же важко відмовити Вадику. Він же молодший.
Антон різко натиснув на гальма, і їх утиснуло в ремені безпеки. Машина стала на узбіччі, прямо біля поля, де зовсім нещодавно цвіли соняшники.
– Вони винні! – Видав він. – Вони винні! Ми тут батрачили все літо! Я проміняв свою відпустку на їхній город! А вони? Вадиму все віддали! Які дбайливі батьки! Він хоч одну грядку тут прополов! Нам навіть нічого не залишили!
– Але ж мама сказала, що не все забрав Вадик, що продала частину.
– Продала! – вигукнув Антон. – І куди пішли ці гроші? Тобі ж розповіли! На лікування татових колін, які раптово перестали боліти, щойно приїхав Вадик?
Сказати й нічого, Оля ж заспокоювала Антона тим, що вони не купуватимуть узимку овочі.
– Я більше не поїду, Оль, – Антон знову завів машину, – нехай Вадя ваш і оре наступного року. Я звільняюсь!
Він поїхав далі. Вона покірно кивнула.
– Добре, Антоне, – прошепотіла вона, – не поїдемо більше.
Вона зрозуміла, що насправді їй було прикро. Прикро було не за курку чи огірки. Прикро було за те, як з нею вчинили. Невже батьки цього не розуміють? Що це, – байдужість, чи нахабство? Як ви вважаєте?
Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!
