Мати в них недолуга була. По-справжньому – недолуга.
На роботі її довго не тримали. І не тому, що працювала погано, а от якось все не щастило їй: то недостача в касі виявиться, то товар підгниє, а вона й не помітить.
А все тому, що недолуга. Безпечна якась. Живе собі, посміхається, і трава їй не рости.
Так от, усміхаючись, і синів нагуляла, Вовку з Колькою.
Батько Вови був шофером і часто проїжджав повз овочевий кіоск, в якому торгувала тоді Роза. Це так матір Вовкіну з Колькою звали. Ну, ось він і повадився щодня перед цим кіоском зупинятися і щось купувати в неї – хоч пучок кропу, а купить.
Потім запалить, спершись на прилавок, а сам примруженим оком за Розою спостерігає. І ока того, примруженого, з неї не зводить.
Обманювати, щоправда, не обманював. Одразу сказав, що одружений і що з дружиною у нього діточки, яких кидати не хоче.
Так і Роза теж без претензій була: ні на чому не наполягала. Закривала кіоск на обід. Тут же, на мішках з картоплею, за два тижні після таких залицянь, вони з Толиком і згрішили. І неодноразово.
Коли у Рози живіт почав округлятися, Толік заїжджати став все рідше і рідше. А потім і взагалі кудись зник. Перевели, мабуть, на інший маршрут, що пролягав далеко від кіоску Рози.
А вона до останнього дня на роботу ходила і мішки з овочами-фруктами тягала не гірше за будь-якого мужика.
Тягала так одного літа і відчула, що народжує. Але сама, автобусом, доїхала до пологового будинку, своїми ногами до приймальні прийшла і тільки там уже на підлогу впала.
Коли прийшла до тями, то їй відразу й показали хлопчика. Здоровенький вийшов, червонощокий і Толік вилитий. Ось вона його Вовкою й назвала.
Сама Роза нічим, окрім старого, від бабки дістався будинку, що заріс майже по самий дах десь на околиці їхнього містечка, не володіла. Може, хоч синові пощастить.
З дитиною було їй майже не клопітно. Сиділа вдома, годувала чим могла. А заробляти на життя стала тим, чого колись її бабуся-небіжчиця навчила: шкарпетки теплі вовняні в’язала, а потім і жилети з собачої вовни, пояси від ревматизму.
І навіть жіночі кофти з трояндами на грудях. Сусідка тітка Ліда все це продавала на ринку і грошима з Розою ділилася чесно, не ображала.
Іноді, коли тітці Лідії було не добре, Роза сама ходила торгувати, залишивши Вовку під опікою старої.
Там, на ринку, Роза з Сергієм, Батьком Кольки й познайомилася. Він тоді там вантажником працював.
Так, на робочому місці й познайомилися. А вже за місяць десь Сергій до неї жити переїхав, бо був не місцевим, а сюди його доля після в’язниці закинула. Три роки, як один день, відсидів за бійку.
У такій же бійці й загинув ще через місяць, коли, випивши, повертався додому з ринку. Роза поплакала, як і годиться, за чоловіком, хоч і незаконним. І в належний час з’явився Колька.
Якось повертається з ринку, заходить у будинок і бачить, як старший, Вовка, за маленьким доглядає. Різниця між ними у три роки була.
Маленький спорожнився в пелюшки, а Вовка відро води приніс, тримає дитину і попку йому прямо над відром обмиває. Так зайнятий цією справою був, що не помітив, як і мати прийшла.
А Роза, ні щоб синові старшому допомогти, зупинилася у дверях, до одвірка головою притулилася, на дітей дивиться і плаче!
Тоді вона й зрозуміла, що має сім’ю і захист є: сини її, дорогі і єдині.
Росли хлопчаки напрочуд швидко і клопоту особливого матері не завдавали. Вже в три роки Колька в хаті підлогу підмітав, а Вовка тим часом обід до маминого повернення готував.
А знаєте, чому так старалися? Роза їм на ніч книжки взялася читати. Теж від бабки залишилися, ціла шафа.
Коли читала, то самій так подобалося, що вона раптом схоплювалася на ліжку і так, стоячи в білій нічній сорочці, з розпущеним волоссям, читала. Та ще й руками при цьому розмахувала! Як артистка, прям!
Ось і поспішали хлопці щовечора, щоб швидко-швидко всі справи по дому переробити, лягти з матір’ю, по обидва боки від неї в її скрипуче ліжко з панцирною сіткою і, затамувавши подих, слухати… Як проходять вечори на хуторі поблизу Диканьки.
Коли Вовка пішов у школу, Розі зовсім легко стало. На уроки його вона й не заглядала: сам усе робив. Так добре, що на батьківських зборах мати завжди в президії сиділа, і іншим батькам її в приклад ставили.
За молодшим Колькою Вовка стежив краще за будь-яку матір. Вранці йшов до школи і маленького дорогою до дитячого садка заводив.
Увечері йшов і забирав його із саду. Годував, купав на ніч. І тепер уже не мати, а він перед сном проводив сімейні читання. Сьогодні Роза раніше за звичайне повернулася з роботи та забарилася в передпокої, роздягаючись. Двері в кімнату були прочинені, тому вона й підслухала мимоволі розмову синів.
– Вов, а чого маму нашу «недолугою» всі звуть?
Чує Роза, як старший молодшому потиличник відвісив:
– А ти не слухай. Вона ж наша мама, ми з тобою її захищати повинні.
Молодший ображено шморгає носом:
– Я й так захищаю. Сказав Клавдії Василівні, що вона дурепа, хоч і вихователька.
– Ти-и-и… так виховательці сказа-а-а-в?.. Ну і правильно зробив. Ми маму нашу нікому ображати не дамо. Бо хто, крім нас із тобою, за неї ще заступиться? Вона в нас сирота.
– А ми з тобою, що, теж тоді – сироти?
– Ми з тобою?… Ти що! У нас же мама є, які ми тоді сироти.
Колю така відповідь брата заспокоїла. І навіть надихнув. Він уже зовсім іншим голосом продовжив:
– Знаєш, Вова, я коли виросту, то для мами будинок збудую. Великий. І щоб під вікнами квіти були.
– А квіти які хочеш посадити? – Запитує Вовка.
– Якісь… Троянди, звичайно, але тільки щоб червоні.
– Точно червоні! – майже кричить Вовка. – Мама наша, наша мама… вона сама у нас як троянда. Слухай, Колю! А чого чекати, поки виростемо? Давай у неділю й почнемо?!
Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!
