Пенсію тітка Таня отримувала готівкою. Вдома вона розкладала гроші на дві купки. Одна – на проживання. Друга, що менша, була для Даші та Дениски. Ці гроші вона клала у конверт і ховала у шафу.
Даша, племінниця, донька сестри Каті, дзвонила зазвичай до кінця місяця. Голосок у неї робився тонкий, винний:
– Тітко Тань, врятуй до получки, га? Віталіку знову зарплату затримують, а Соні треба за секцію платити.
І тітка Таня рятувала.
Денис, другий племінник, брав гроші то на зимову гуму, то на виплату кредиту. Кума Валентина з того кінця села просила на ліки онуку.
Навіть сестра Катя, яка живе в теплій квартирі з гарячою водою, ні-ні, та й зітхала в слухавку: перекинь тисячу, Танюш, до пенсії не дотягую.
Віддавали їй по-різному. Даша повертала коли через місяць, коли через три, а бувало, і зовсім забувала.
Денис віддав лише раз. Вона не нагадувала. І думала про це по-своєму: якщо просять, значить, потрібна. Значить, є на білому світі люди, яким без неї хоч трохи, та важче.
А потрібною їй бути хотілося. Ох як хотілося.
Дітей у неї своїх не було, з чоловіком вони розбіглися ще в молодості. І залишилася в неї одна хата, грубка та дві кішки.
Так сталося, що вчора ввечері тітка Таня забула посипати сходинки ґанку піском. Та й розтягнулася, коли виходила надвір. Впала вона недобре і якось одразу зрозуміла, що там у неї не забій, а дещо серйозніше.
У “травмі” підтвердили: нога зламана. Загіпсували, наказали дотримуватися постільного режиму, прописали ліки та відправили додому.
І залишилася тітка Таня одна. З ногою у гіпсі. Серед зими. У хаті, де піч топити треба та воду носити з колодязя.
А сніг від воріт хто відкине, щоб до хвіртки підійти можна було? А вона й до кухні на милицях доскакати не може без того, щоб не змокнути.
Пічка надвечір прогоріла. У хаті потягло холодом.
Кішки залізли до неї під бік, притулилися. Тітка Таня лежала, дивилася в темну стелю і думала: нічого, зараз подзвоню Даші, вона приїде. Не кине ж…
І тітка Таня набрала Дашу.
– Тітко Тань, привіт! – Даша відгукнулася весело, звично ласкаво.
– Дашенько, біда в мене… – промовила тітка Таня. – Ногу ось зламала. У гіпсі лежу одна. Пічку топити нікому, води немає. Приїхала б ти хоч на день, га?
У слухавці замовкли. Потім Даша затараторила:
– Ой, тітко Тань, ну треба ж, от попала… Ти як взагалі? А я ж не можу зараз ніяк, у Соні олімпіада, Віталя у відрядженні, і на роботі цейтнот. Ти це… соцпрацівника виклич, їм за це платять.
– Соцпрацівник наш у декреті, – зітхнула тітка Таня.
Даша теж зітхнула.
– Ну ти це… Тримайся, тітко Тань, добре? Я тобі грошей перекажу, а ти все ж найми когось. Гаразд? Цілую, одужуй! – І вона повісила слухавку.
Трохи згодом, зібравшись із духом, тітка Таня набрала Дениса. Денис слухавку зняв не відразу:
– Алло! Тітко Тань, ти? Погано чути, я в компанії. Трапилося що?
Вона розповіла. Про ногу, про грубку, про те, що одна. Денис посопів у слухавку:
– Жерсть яка… Ну а я-то що, тітко Тань? Я у місті, у мене робота. Тут до тебе чотири години на перекладних, ти сама подумай… Все, тітко Тань, давай, тут гамірно, нічого не чую.
Вона згадала, як Денис минулого літа сидів у неї на кухні, їв її пироги в три горла і обіцяв:
– Тітко Тань, якщо щось треба буде, я допоможу.
Ось тобі і допомога…
Потім вона зателефонувала старшій сестрі. Катя вислухала. Помовчала. І заговорила розважливо, неквапливо:
– Тань, ну а я тобі чим допоможу? Мені самій сімдесят два, у мене тиск, я в магазин ледве ходжу. Тобі треба було раніше думати, навіщо ти там сама сидиш у цій розвалюсі. Продала б хату, перебралася б до мене ближче… А тепер що? Я ж не долечу до тебе на мітлі.
Вона ще трохи позітхала, і, зрештою, сестри попрощалися.
Тітка Таня залишилася лежати у темряві. Вона обдзвонила всіх. Кумі Валентині – у тієї свої болячки, вона тільки ойкнула та пошкодувала її.
Сусідці Нінці – та пообіцяла «завтра забігти», і тітка Таня по голосу зрозуміла, що не забіжить. Так само відмовилися їй допомогти й інші, яким допомагала вона.
Телефон мовчав. Кішки муркотіли під боком, і від цього робилося ще гірше.
Опівночі хата вистигла зовсім. Тітка Таня натягла на себе все, до чого дісталася, і сяк-так заснула.
Вранці у вікно тихо постукали.
Тітка Таня підвелася на лікті. За віконцем стояв Анатолій, сусід, який жив через два будинки. Був він мужик непомітний. Все життя муляром відпрацював, печі клав по всьому району, а як вийшов на пенсію, так і притих у хаті.
Говорив тихо, на сільських посиденьках його зроду не бачили. Тітка Таня й віталася з ним раз на місяць, біля криниці.
І точно ніколи він у неї ні гривні не брав, ні дрібки солі.
– Тетяно Сергіївно, – сказав він у кватирку. – Кажуть, ти ногу зламала…
– Зламала, Толю, – озвалася вона.
– Говори, чим допомогти.
Вона розгубилася і попросила його піч витопити. Він упорався швидко, а потім набрав води з колодязя. Потім збігав додому і приніс їй у контейнері гаряченького.
– Толю, – вимовила вона. – Толь, та як же… ти чого це?
– Їж давай, – усміхнувся він. – А то охолоне, несмачно буде.
Коли тітка Таня поїла, він сказав, що піде в магазин та уточнив, що їй треба купити. А в тітки Тані раптом затремтіли губи.
– Ну як так? – думала вона. – Свої покинули, а Толя… стороння по суті людина…
– Ну годі, годі, – зніяковіло промовив сусід. – Ну чого ти… Нога зростеться, ще скакатимеш. Пиши список, давай.
Список вона написала. Хліб, крупи, чай, консерви, корм кішкам. Толя сунув папірець у кишеню тілогрійки, надів шапку.
– Гроші візьми, – схаменулась вона. – Ой, постривай, я зараз встану і дам, а то ти не знайдеш.
Він глянув на неї з докором:
– Не треба, – і вийшов.
З того дня Толя приходив щоранку.
Топив піч, носив воду. Двір розчищав дочиста. На обід приносив з магазину, що просила, а бувало, і свого додасть, – то десяток яєць від своїх курей, то банку солоних груздів, то ще чогось.
Сидів у неї недовго, на краєчку табуретки, відповідав на її розпитування скупо, а все більше мовчав і дивився, як тріщить у печі вогонь.
Рідня з’явилася до свята. До жіночого свята Даша надіслала листівку в телефоні – кошик мімоз з підписом «Улюбленій тітоньці здоров’я, тепла та всіх благ! Цілуємо!»
Денис також. Катя зателефонувала, привітала, поцікавилася мимохідь, як нога і, не дослухавши, почала розповідати про свій тиск. Про те, чи хтось приїхав допомогти, ніхто з них так і не дізнавався.
Тітка Таня на них не ображалася.
До квітня гіпс зняли, і вона поволі поверталася до своїх повсякденних справ. А Толя ходити не припинив. То паркан поправить, то дров підвезе і складе в дровник. А то й просто посидить, поп’є чайку. І жодного разу, жодного разу не нагадав, що було нещодавно у них.
Якось, уже влітку, сиділи вони на лаві біля її воріт, лузали насіння і дивилися на захід сонця за лісом. І Тетяна вимовила, не йому навіть, а більше собі:
– Толь, а я ж тобі до кінця життя зобов’язана. Ти мені тоді… якби не ти…
Він пожував насіння, сплюнув лушпиння в долоню:
– Та кинь ти! Порахуємось. Сіль он у тебе завжди є, а в мене завжди немає, – і посміхнувся куточком рота. Тітка Таня від душі засміялася.
З цього дня вона більше не давала родичам у борг. Але пенсію, як і раніше, ділила на дві купки. Одна купка для себе, а друга для Толі.
Він не просив ніколи, але… мало що, на віку, як на довгій ниві…
Ось така життєва історія до вашого прочитання! Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
