Які, все ж таки, бувають не вдячні діти. Мені п’ятдесят років, я підіймала доньку одна, бо чоловіка не стало ще молодим, нещасний випадок, а я, заради коханої доньки, більше не вийшла заміж.
Все для неї було, я її любила, більше життя! А вона відплатила мені на старості років,- стусаном під зад викинула з квартири.
А починалося все, як добре. Як зараз пам’ятаю, двадцять шість років тому, я приїхала підкорювати велике місто, з далекої сільської глибинки.
Вивчилася, знайшла роботу за фахом, незабаром, вийшла заміж, і у нас з’явилася лапочка донька. І все у нас було чудово!
Чоловік у мене, на той час, добре заробляв, тому ми купили невелику квартиру у центрі міста. Він, як знав, що йому мало життя відміряно, тож квартиру він записав на дочку.
Я була не проти, хоч і однокімнатна, та це все-таки краще, ніж повертатися назад у свою глибинку. Ми разом будували плани на майбутнє, але не судилося.
Після моторошних подій, які я ледь пережила, ми зажили з донькою вдвох. Я їй ні в чому не відмовляла, все було тільки для неї, не хотілося мені, щоб вона відчула себе обділеною.
Дала їй вищу освіту, вона влаштувалась на хорошу роботу, і все б добре, якби не одне але. Дочка виросла, і вирішила вийти заміж, дівчина то вона у мене видна, гарна.
ЇЇ молодий чоловік мені здався добрим хлопцем, він теж був із глибинки. І все було б добре, якби не один великий мінус – у нього не було власного житла! Та мою доньку це не засмутило, вона довго не думала.
Сказала, що в неї квартира є, і житимуть вони в ній. Все б і нічого було, ось тільки я їй сильно заважала. Квартира щось маленька, однокімнатна, і всім разом буде не комфортно жити, як вона висловилася.
Звісно, дочка не церемонячись заявила мені, що квартира її, що батько на неї все записав, значить, і житиме в ній вона з майбутнім чоловіком.
А мені дала слушну пораду, щоб я винаймала собі квартиру. А, як піду на пенсію, щоб їхала до себе на батьківщину, там прожити й на пенсію можна, ще навіть і гроші залишиться.
При цьому майбутній чоловік пропонував їй взяти іпотеку, і купити більшу квартиру, а мене залишити тут. Але ж ні, дочка на відріз відмовилася.
– Маючи своє житло, я буду в борги залазити, і жити так ще років десять без дітей? Мене такий варіант не влаштовує! – сказала вона.
Виявилося, що я все життя прожила тільки заради неї, всі гроші йшли тільки на неї, то в старості я мала ще й квартиру собі купувати, а не жити з донькою?!
Я не стала з нею лаятись, і у чомусь її переконувати. Я просто зібрала речі й пішла. Спочатку поживу у подруги, а далі видно буде.
Життя покаже, та розставить усе на свої місця. Вона планує мати своїх дітей, от і побачимо, як вони з нею вчинять, коли виростуть.
А чоловік у неї дійсно хлопець хороший, ми з ним продовжуємо спілкуватися, він мені навіть допомагає, по можливості. Ну а дочка, що дочка?
Я її не бачила вже кілька місяців. Ось так виходить, панькаєш їх все життя, собі у всьому відмовляєш, аби їм гарно було, а вони тобі під старість ножа в спину!
А я руки не склала, ще працюю, не бабця старенька – прорвуся! Ще й про своє житло почала розмірковувати, хоча б кімнату у малосімейці, – що я безрука, чи що! Що скажете?
