– Мамо, цього не може бути! Я не вірю, що це ти зробила!
– А що тут вірити? Хіба я мала вибір? – незворушно відповіла мати, й повісила слухавку.
Василина розплакалася. З нею сталася істерика. Вона не могла зупинитися.
«Все, кінець, більше не спілкуватимуся ні з матір’ю, ні з братом! Як таке можна було зробити? І так спокійно мені про це говорити! Як?! Від цієї думки мені ставало гірко. І головне, тепер уже нічого не вдієш. Тепер треба було думати, як бути далі”.
У нас з Романом була різниця у п’ять років. Рома – мій молодший брат. Жили ми разом із мамою Марією та татом Федором у квартирі бабусі, Ольги Петрівни, мами моєї матері.
Вона ще за життя подбала про спадщину: половину квартири записали на маму, половину – на мене. Роми тоді ще й у планах не було, тому частки йому не дісталося.
А потім Ольги Петрівни не стало. Через рік з’явився Рома, а за чотири роки не стало мого батька Федора.
Тяжко переживала мама втрату, скільки сліз пролила, та що робити? Треба жити заради нас, вирішила вона, тому взяла себе в руки й старалася, як могла. Ростила нас, і була цілком щаслива, радіючи, дивлячись на наші здобутки.
З того часу, як мама овдовіла, вона довгий час навіть не намагалася влаштувати своє особисте життя.
– Мабуть, я однолюб, – казала вона своїй найкращій подрузі.
– Не зарікайся, – відповіла подруга. – Мабуть, минуло ще мало часу. Життя довге, зустрінеш ще своє щастя.
Але Марія не любила говорити про подібні речі. Їй здавалося, що цим вона зраджує пам’ять коханого чоловіка.
Однак подруга мала рацію, і через роки мама зустріла своє кохання. З чоловіком вона почала зустрічатися в той момент, коли я вже закінчила інститут, і повернулася до рідного дому з гуртожитку, в якому мешкала довгі п’ять років навчання.
А Рома саме вступив в університет, та з’їхав від нас туди ж, у той самий “мій” гуртожиток, тому що заклад він вибрав той самий, що і я.
Ми не були проти того, щоб мати з кимось зустрічалася, ми розуміли, що вона доросла людина і вільна робити те, що хоче.
І ми також були дорослими. Ще трохи, й розлетимося, хто куди. Хіба буде добре, якщо мати одна залишиться?
У квартирі здебільшого я жила одна. Мати часто залишалася у свого коханого, і я вже до цього звикла. Та й думати про це було особливо ніколи.
Я багато працювала, бо мріяла накопичити на власне житло. Попри те, що частка в батьківській квартирі в мене була, я розуміла, що у мами це єдине житло і не хотілося б його ділити та розмінювати, враховуючи, що квартира була не така вже й велика.
Тому я старанно накопичувала гроші, й мріяла про свою квартиру. Брат же, натхненний своїм вдалим вступом в університет, заявив, що повертатися до батьківської квартири більше не збирається.
Він теж працюватиме, житиме на орендованій квартирі, накопичуватиме на свою, і взагалі – досягне всього сам.
– Я так хочу! Я доведу, що я здатний багато на що! Ви ще побачите! – хвалився він перед нами напередодні від’їзду, та початку свого нового навчального життя, перспективи якого так приємно хвилювали його.
– Поживемо – побачимо! – Усміхаючись, говорила мати, і гладила сина по голові.
– Ти спочатку відучися! – заявляла я, бо вже точно знала, що це не легко. Одна справа – вступити, інша – відучитися нормально, і не вилетіти. Отримати диплом та знайти роботу. Бо все це, ох як не просто!
– Чого лякаєте? Все одно до вас не повернуся. Нудьга тут! Мене чекає цікавіше життя в іншому місті. Сам влаштуюся, без чиєїсь допомоги!
Ми з матір’ю тільки поблажливо посміхалися. Звичайно, добре було, що у Роми такий бойовий настрій. І нехай у нього все складеться.
– Василино! Як ти дивишся на те, щоб викупити мою частку? – Раптом запропонувала мати. – Ти багато там накопичила?
– Ееее.. – зам’ялася я. – Поки що не дуже. Але мені ось-ось видадуть зарплату та премію, тоді й скажу. А потім я ще понаднормову роботу виконувала, теж скоро повинні за неї заплатити, й тоді…
– Я тебе не кваплю, – усміхнулася мати. – Це не зараз знадобиться. Спочатку ми з Юрієм… загалом ми вирішили одружитися, дочко.
– Правда? – Я була здивована. Те, що мати іноді живе у того чоловіка і стала рідше бувати вдома, ще не означало, що у них все так серйозно.
Та й не думала я, що вони вирішать оформити стосунки. Вголос свої сумніви я висловлювати не стала, а просто обійняла матір, та тепло привітала.
– Весілля за два місяці, ви з Ромою запрошені! – теж оголосила мати.
– Ми обов’язково прийдемо, ми ж найголовніші гості, – поважно повідомила я, і посміхнулася. – Насправді я рада за тебе, мамо.
Перспектива стати одноосібною власницею квартири мені дуже сподобалася. Виконання мрії мати окреме житло, швидко наближалося. «Ну і що, що плани змінилися? Так навіть краще», – думала я.
– А гроші з продажу частки я вкладу у будівництво. Ми з моїм майбутнім чоловіком будуємо дім. Це наша спільна мрія, сказала мама.
Весілля пройшло скромно, але урочисто. У Роми якраз були літні канікули, й він міг бути присутнім. Він закінчив перший курс. Правда, як він його закінчив, Рома нам говорити не став.
Насправді він мало не вилетів. Оцінки залишали бажати кращими, та й прогули були. Життя у великому місті захопило хлопця. Він багато гуляв, та мало вчився.
Грошима його справно допомагала мати. Вона розуміла, що на одну стипендію не проживеш, і жаліла сина. Тільки Рома стипендію втратив…
– Василино, ти не могла б зняти гроші? Бог із ними, скільки накопичила, стільки й добре, – сказала якось мати через місяць після весілля.
– Нам на будматеріали не вистачає, хочемо вже продовжити будівництво, Юрій фундамент оплачував, тепер моя черга настала.
– Добре, мамо, – відповіла я. – Як скажеш. Досить, так досить. А коли оформляти поїдемо?
– З’їздимо, не хвилюйся. Все оформимо. Я тобі частку подарую, буде угода дарування, так вигідніше, я дізнавалася.
На тому й вирішили. Час минав. Я гроші матері віддала, але продовжувала накопичувати. Тепер уже для себе. Я хотіла зробити у квартирі ремонт.
Одноосібною господаркою квартири я себе вже відчувала, і це було дуже приємно. Мама після весілля переїхала до Юрія. Брат так і не показувався, але раптом звалився, як сніг на голову.
– Я тут поживу якийсь час, – похнюпивши голову, сказав він мені.
– Це як? А навчання? Стривай, що трапилося? – Закидала я його питаннями.
– А… – махнув рукою Рома і подався в кімнату. – Сподіваюся, мій стіл ще не викинула? Міс успішність! Все в тебе виходить, все ладиться. Як? Скажіть мені, як? Я також так хочу!
– Заспокойся, розкажи все до пуття, – знову попросила я.
– Та я вилетів з інституту, ось що! Поживу тут, озирнуся, знайду роботу і з’їду, не хвилюйся, надовго не затримаюся.
Так і стали ми жити разом. Рома шукати роботу не поспішав. Згадав усіх своїх старих приятелів, і заходився з ними гуляти. Іноді й додому їх приводив, і тоді у квартирі стояв дим коромислом від їхніх гулянок.
Я мовчала, бо не хотіла зайвий раз сваритися з братом. Я терпіла, адже Рома запевняв мене, що ось-ось з’їде, буквально наступного тижня. Або на іншому. Зовсім з’їде. Він же обіцяв…
Тільки я бачила, що жодних зрушень із пошуком роботи немає, і не передбачається. І я зрозуміла, чому брат вилетів з інституту – він зовсім розлінився.
Мама, дізнавшись про те, що сталося, дуже жаліла Рому. Я здивувалася, що вона навіть не стала його лаяти. Мабуть, її життя тепер було таким безхмарним, і таким щасливим, що все інше їй здавалося незначним.
Вона не хотіла засмучуватися і сумувати. Досить на її вік було горя. А син дорослий. Скоро за розум візьметься і все піде, як слід. Тільки гроші мати продовжувала йому давати, і тому за розум йому братися було необов’язково.
– Мам, він зовсім від рук відбився! Не скажи йому нічого, репетує на мене, кулаками махає! Я йому кажу, що треба було спробувати відновитись в університеті, ось його майбутнє!
– А він репетує, що працювати можна і без вищої освіти. Можна! Тільки він і не прагне. І грошей почав у мене просити. А я не даю, бо знаю, на що вони підуть, на гулянки.
– Змучив мене зовсім, і з’їжджати, схоже, взагалі не збирається. Виганяю, не йде, кричить, що це і його квартира, – поскаржилася якось я мамі телефоном.
– Дочка я… давно хотіла тобі сказати, та все не наважувалася. Загалом, це правда.
– Що, правда?
– Що квартира і його теж. Я на нього свою частку переписала. Ти вже вибач. Іншого виходу не було. Я ж не думала, що він такий безпутний вийде, вірила в нього.
– Як його було позбавити житла? Та й несправедливо це було з самого початку. Він же такий рідний мій син, як і ти дочка. Як його позбавити спадщини?
– Мамо! – Я на якийсь час втратила мову. – Він все чудово знав! Бабуся ділила квартиру, коли його й близько не було! Мамо! Як ти могла? Виходить, що я викупила в тебе частку брата?!
– Вибач, дочко. Так буде найкраще. Адже він недолугий, а ти розумниця в мене. Якщо хочеш жити сама, швиденько накопичиш ще, й з’їдеш! А поки живи там, тебе ж ніхто не жене! Чого сумувати? Ми всі рідні люди, треба допомагати одне одному.
– Поверни мені гроші!
– Не можу. Вони вже пущені у справу. Вибач, так треба було!
– Ну, що? З’їла? – спитав Рома, бачачи, як я завмерла з телефоном у руках. – Я казав тобі, що квартира моя теж, а ти не вірила.
Мені захотілося тріснути чимось Рому, вперше, прямо засвербіли руки. Хоча! Це ж не він все вигадав, до такого він би не додумався!
Це мама! Це вона хотіла, щоб було порівну! Добре та правильно. Тільки чомусь моїм коштом? І чому так підло, за моєю спиною?
– Я продаватиму свою частку ясно?! – сердито блиснувши очима, повідомила я братові. – Купуй! Ти перший претендент. Якщо ні, пробач, продам чужій людині.
– А…е… треба зателефонувати мамі. Порадитись, – промовив Рома, і схопився за телефон.
– Тьху, мямля! Мамин синочок! – сердито кинула я, і пішла у свою кімнату, голосно грюкнувши дверима.
Дивно, але гроші в матері знайшлися. Для Роми!
– На! Скнара! Забирай свої гроші. Мамин чоловік, можна сказати, чужа людина, позичив, виручив мене. А ти! Навіть слів на тебе нема!
– З рідними так не роблять, перед фактом не ставлять! Все! Їдь тепер, гроші я тобі віддав! Тільки спочатку все оформимо! – заявив Рома за два тижні.
– Вельми дякую, звісно поїду! Жити з тобою під одним дахом не хочу, зрозумів?! Сам розгрібай свої проблеми.
– Подивилася б я на тебе, якби ти без маминої допомоги був! А тепер ще й вітчим допомагає. Ха-ха-ха! Зовсім хлопчисько ні на що не придатний! Усиновили тебе!
Рома хотів щось крикнути мені в слід, але я вже зачинила двері своєї кімнати.
– Як так життя повертається? – думала я, пакуючи свої речі. – Знову я дійшла того, що було. Винайматиму кімнату, а гроші на рахунок покладу, і копичити-заощаджувати! А родичів забути, як страшний сон. Все!
Сльози палили очі, але я розуміла, що впораюся. Сама! І ніхто мені не потрібний! Хоче матір тільки сина мати, та у всьому йому догоджати – так тому і бути!
Більше я на її підтримку не розраховую! Але і вона нехай на мою не чекає! У неї ж є рідненький синочок, от нехай і дбає про матінку! Я слушно міркую? Як вам вчинок матері?
