Галина бігла по перону, задихаючись під вагою сумок і боячись спізнитися на останню електричку. Застрибнувши майже на ходу до напівпорожнього вагона, вона видихнула, сіла на лаву, і ще довго намагалася перепочити.
Дістала з дамської сумочки маленьке люстерко, глянула на себе. “Оце так! Зморшок ого-го, мішки під очима, і ця безглузда хімія з перепаленими кінцями, зовсім як стара стала! Ось до чого довів чоловік колишній, хай йому грець!”
Їхати було далеко, години півтори, тому жінка прикрила очі та почала згадувати своє минуле, яке ніяк не давало їй спокою.
Хто її батьки та чия вона взагалі, Галя не знала. Її у п’ятирічному віці знайшли поліціянти, вона плакала на вокзалі та випрошувала у перехожих шматок хліба. Поруч нікого із дорослих не було.
Про себе вона могла повідомити тільки те, що звуть її Галя, а прізвище вона не пам’ятала, де живе, теж не знала. Горе батьків, звісно, швидко відшукали. Бо жили вони недалеко.
Але вони в нетверезому стані взагалі не помітили, що їхня дочка зникла, а тому відмовилися від неї легко і просто. У дитбудинку дівчинку довго лікували, був важкий бронхіт, виводили вошей і коросту, обстригли під хлопця та одразу дали прізвисько Галка, за гострий носик, тонесеньку шию, чорне, як зола, волосся і схожість із цією пташкою.
Дивно, але вона зовсім не пам’ятала своїх батьків і не сумувала за ними, а жалісливі нянечки ніколи про це не розповідали, щоб не травмувати дитячу психіку.
Життя в притулку, звичайно, було не солодке, діставалося і від однолітків, і від суворих вихователів, які за найменшу провину могли на ніч замкнути в коморі з пацюками.
Відчуття постійного голоду переслідувало її ще довго після випуску з дитячого будинку. За законом їй мало дістатись житло від держави, після повноліття, але на ділі їй надали вбиту і стару кімнату з дірками в стінах і розбитим вікном, кинувши на ходу:
“Ну ти дивись, не вішай носа, обживайся, щасти!”
Але жити там було просто неможливо, та й гуртожиток був аварійним і його через рік просто знесли, обіцявши натомість на паперах видати нове житло. Так Галя опинилась зовсім на вулиці.
Треба було якось виживати, і вона влаштувалася прибиральницею в дешевий мотель, а жила там, у підсобці без вікон. Робота важка і невдячна, а платили копійки, але вона й тому була рада, адже без досвіду та освіти зовсім нікуди не брали.
Дівчина сподівалася, що може хоч із заміжжям пощастить, і вона зустріне свого принца. Адже зовнішність нашої героїні була дуже привабливою. Невисокого зросту, але струнка, симпатична та усміхнена.
Якось Галя зголосилася допомогти своїй знайомій переклеїти шпалери та затрималася в неї допізна. У свою підсобку бігла вже зовсім по темряві провулками, зрізаючи цим довгий шлях. Там і прив’язався до неї Микола.
Все намагався познайомитися, робив компліменти та не відставав ні на крок! Хлопець був трохи напідпитку, і дівчина його дуже боялася, тож перейшла майже на біг. Він наздогнав її майже біля мотелю, різко розвернув до себе і пристрасно поцілував! Дівчина ледве вирвалася і почала кричати:
-Ти Що, дурень? Відчепись від мене! Люди! Допоможіть!
Молодий чоловік трохи злякався і побіг, крикнувши на прощання:
– Все одно моєю будеш, чорнява! Сподобалася ти мені дуже!
Галя прокрутилася всю ніч на своєму старому дивані. З голови все не виходив цей зухвалий незнайомець. Від його пристрасного поцілунку в неї ноги підкосилися, і голова пішла кругом.
“От же нахаба! Маніяк якийсь ненормальний, але як же він добре цілується!”
Наступного дня дівчина як завжди прибирала хол, коли її покликала Олена з рецепції:
– Галко, біжи сюди швидше! Тут до тебе прийшов кавалер!
Вона злякалася: “Який ще кавалер? У мене таких зроду не було!”
А внизу на неї чекав той самий незнайомець, тверезий, поголений і з квітами. Хлопець широко посміхнувся і підморгнув:
– Ну привіт, чорнява! Ти це… вибач… незручно вийшло. Мене Коля звуть, а це тобі! Від щирого серця! Може, підемо погуляємо ввечері?!
Дівчина почервоніла:
– Дякую, а я Галина. Ну ось ще, я з незнайомими хлопцями не гуляю! Чого ти до мене причепився?
Коля засміявся:
– Я ж тобі сказав, моя будеш! І крапка. Все, біжи працюй, чекаю тебе на цьому ж місці о дев’ятій вечора. До вечора, чорнява!
Так і закрутився їх із Миколою бурхливий роман. Хлопець був дотепним і кумедним, душа компанії, вони часто ходили в гості та веселилися від душі. Коля розповідав, що він спортсмен, футболіст і його скоро візьмуть до збірної.
Він і справді був підтягнутий і у чудовій спортивній формі. Галя й сама не помітила, як закохалася по вуха! І незабаром молодята розписалися і переїхали до Миколи у хрущовку.
Спершу жили скромно, але дружно, все робили разом. Але незабаром почали виявлятися перші тривожні дзвіночки. Хлопця в жодну збірну чомусь не брали, роботу він шукати не поспішав, і часто любив пропустити чарку з друзями, іноді не знаючи міри! Галя спочатку просто бурчала, пробувала з ним поговорити, закликати до совісті, але він все жартував:
– Ой, не сверби, Галка, і так голова розколюється. Сказав же, що востаннє! Все, з понеділка ні краплі! Та й на роботу я влаштуюсь! Зачекай трохи!
Але роки йшли, Галя працювала, як кінь, за двох, а Коля чудово жив за її рахунок приспівуючи!
У сім’ї почалися серйозні скандали, справа йшла до розлучення. Галя почала потихеньку відкладати по копієчці на своє житло, розуміла, що рано чи пізно їм доведеться розлучитися!
У результаті, коли за п’ять років накопичилася достатня сума, щоб купити невеликий будиночок або хоча б кімнату, Галя одного далеко не прекрасного дня полізла в шафу з білизною, де дбайливо зберігала свою схованку, і не виявила її там.
У неї все похололо всередині та підкосилися ноги! Вона почала гарячково оглядати всі речі, але марно! Грошей не було. Втім, як і чоловіка, який останнім часом взагалі не вставав із дивана!
Вона все одразу зрозуміла! Це він, Микола, вкрав її накопичення! Жінка чекала його півночі, сподіваючись, що він ще не встиг їх нікуди витратити.
Але чоловік приповз додому під ранок, в нетверезому стані! Галя трясла його, кричала, і намагалася добитися, куди цей негідник подів її гроші, але той лише впав прямо в коридорі та голосно захропів, ні на що не реагуючи.
Вранці вибухнув величезний скандал! Галя кричала:
– Коля! Чому ти взяв гроші? Куди ти їх подів! Я ж їх своїм горбом заробила! Хотіла нам будиночок купити!
Той тільки зло сміявся їй в обличчя:
– Нам? Думаєш, я повірив? Отже, вирішила втекти від мене.. А ось не вгадала! Я вчора шикарно погуляв, а рештки надійно сховав. Проп’ю пізніше ближче до свят!
Галя була шокована таким нахабством, вона кричала йому в обличчя:
– Покидьок! Негідник! Ненавиджу! Я подаю на розлучення і йду від тебе! Все життя мені зіпсував! Тільки й знаєш, що пити! Ні дня до ладу не працював! За що мені це все?
– Ну і пішла геть з моєї квартири! Кому ти потрібна без свого кута? Знову в підсобку переселишся? Щасти тобі!
Галя в істериці зібрала свої речі та пішла, голосно грюкнувши дверима. Вона довго плакала, блукала містом із сумкою в руках та не знала, що ж їй тепер робити. На останні гроші зняла кімнатку на околиці та почала виживати сама.
Їй було так прикро і гірко:
“Яка ж я дурепа! Стільки років змарнувала на цього цапа! Працювала важко, як кінь, і день і ніч, собі у всьому відмовляла, і що? Що я маю? Ні житла, ні дитини та схожа на стару! Не шкодувала себе, не берегла! Як жити далі?”
Вона ледве розтягувала останні копійки, щоб вистачило на їжу, платежі комунальних послуг та на оплату кімнати, паралельно переглядала оголошення свіжих вакансій. Якось їй на очі потрапило цікаве оголошення:
“Нагляд за літньою людиною в обмін на будиночок у селі з проживанням”.
Вона схопилася за цей шанс, як за соломинку! Адже сама купити собі житло Галя не могла навіть у далекій перспективі, а мотатися чужими кутами, коли тобі вже за сорок, все важче.
Зателефонувала, і домовилася про зустріч. Приїхавши за вказаною адресою, її зустрів дідусь, дуже добрий, років вісімдесяти. Він провів гостю на кухню, налив чаю. І почав розповідати про себе:
– Мене звуть Василь Іванович. Сам я сільський. Все життя трактористом пропрацював, господарство тримав, город величезний. Колись і родина була, і син, як у людей. Ви не думайте, що я відлюдник якийсь! Так, дружина моя, Євдокія, рано пішла з життя, залишила мене одного на білому світі, а син зник безвісти, поїхав до столиці та з кінцями, років десять вже ні слуху ні духу. Але ось під старість в мене зовсім сил не стало, руки он тремтять, ледве кружку чаю до рота підношу. Ноги теж майже не слухаються, з паличкою і то не в змозі шкутильгати. Страшне це діло, старість, особливо коли один на білому світі й нікому склянку води подати. Ось, добрі люди мені тут допомогли, запропонували оголошення в газету розмістити. Так от, я хочу дожити свій вік у спокої, адже мені недовго залишилося, я відчуваю. А я натомість на вас будиночок перепишу, все по-чесному. Ну як, згодні зі старим возитися?
Галя відповіла:
– Із задоволенням. Ви, я бачу, людина не скандальна. Я теж, тож вживемося. А я після розлучення з чоловіком зовсім на вулиці залишилася. Так от у житті буває… Все життя цьому негіднику віддала, а він мене вигнав, та ще й гроші мої вкрав, які я на житло відкладала. Мене, до речі, Галина звуть. Будемо знайомі. Діток Бог не дав, тож я теж одна. Мені навіть на радість хоч за кимось доглядати. Тоді я завтра звільню кімнату і з’їду, і відразу до вас. А поки я тут, давайте я вам поїсти приготую. Так, що тут у нас є у холодильнику? О, та тут зовсім не густо… Тоді я спочатку в магазин, а потім готувати. Що ви хочете на вечерю?
Галя зварила густий борщ та кашу, дідусь їв з величезним задоволенням. Вона допомогла йому роздягнутися і поклала в ліжко. Зашторила штори та сказала:
– Ну все, Василь Іванович, відпочивайте, до завтра. Я побігла збиратися.
Старий блаженно посміхнувся:
– До завтра, Галочка! Я Вас дуже чекатиму. Давно так смачно не їв… Чесно!
Минув час, Галя прожила з Василем Івановичем душа в душу, сумлінно виконувала всі свої обов’язки, але роки беруть своє, дідусю ставало все гірше, він вже майже не вставав з ліжка, поступово згасав і восени тихо пішов з життя.
За всі ці дні вони так зблизилися, стали просто рідними людьми. Галя щиро сумувала, з ким тепер поговорити відверто? Кому їсти готувати?
Вона взяла на себе організацію скромного похорону та поминок, бо рідний син Василя Івановича так і не давав себе знати, а інших родичів у нього і не було.
Через деякий час Галя вступила в право спадщини та будинок відійшов їй офіційно. Ось вона сьогодні і їхала після роботи на вихідні в село, треба ж починати доводити своє житло до ладу.
Однак, підійшовши ближче до будинку, Галя все більше падала духом! Паркан був повністю прогнилим і лежав на землі. Двір та город повністю заріс бур’янами та чагарниками.
Але Галі було не звикати до труднощів. Вона сказала собі:
“Так, досить скиглити! Швидко переодягатися і доки не стемніло потрібно спробувати підняти на ноги паркан!”
Вона взялася за справу з великою завзятістю. Але виходило, чесно кажучи, не дуже добре, адже без чоловічої сили та кмітливості тут було явно не обійтися.
Випадково прибила собі палець молотком, роздерла ногу гнилою дошкою, вся забруднилася, а паркан так і не зрушив з місця. Жінка сіла на лаву і втерла піт з чола:
“Як не крути, а треба просити про допомогу якогось чоловіка! Самій мені його не здолати!”
Надворі насувалася страшна гроза, пориви вітру посилилися і раптом, як із відра, почав поливати дощ! Галя поспішила до хати, запалила свічки, як раптом у вікно голосно й наполегливо постукали. Жінка навіть злякалася:
“Хто це міг би бути? Я ж тут нікого не знаю… Та ще в таку негоду.”
Хазяйка вийшла у двір, поспіхом накинувши куртку, і відчинила хвіртку. На порозі стояв дивний незнайомець у куртці кольору хакі з капюшоном, що закривав обличчя. Він був похмурий, неголений і страшенно виснажений. За плечима у нього був важкий пошарпаний рюкзак.
Галина перелякано запитала:
– Вітаю, ви до кого? Ми, здається, не знайомі!
Чоловік подивився на неї та попросив:
– Благаю! Пустіть на нічліг! Не женіть! Мені нема куди йти! Дощ закінчиться, і я вранці тихо піду!
Жінка розуміла, що це величезний ризик, чи мало, що в нього на думці, та й вигляд у незнайомця, чесно кажучи, був відлякуючий, але чомусь не змогла йому відмовити. І пропустила його мовчки до хати.
Потім тихо сказала:
– Вибачте, у мене не прибрано. Зараз я вам щось перекусити приготую. Мене Галина звуть. А як вас? Звідки ви? Явно здалеку! Що привело вас у село в таку годину?
Чоловік тихо відповів:
– Михайло я. Ви маєте рацію, здалеку я, геолог, так вийшло, потім якось розповім. Дякую Вам, що не прогнали.
Галина заварила чай, зробила нашвидкуруч бутерброди, вони повечеряли мовчки та лягли спати. Щільно прикривши до себе в кімнату двері, Галина про всяк випадок підперла стільцем ручку, розраховуючи на те, що якщо незнайомець вирішить до неї вдертися, то крісло голосно впаде. Тільки під ранок господиня все ж таки заснула, сон зморив жінку остаточно.
Прокинулася вона від явних ударів чогось важкого за вікном. Галя різко підхопилася на дивані, озирнулася: стілець на місці, отже, ніхто не намагався проникнути до неї.
Тоді вона тихенько відсунула його і вийшла. Михайла ніде не було, проте рюкзак був на місці. Вона вийшла надвір і обімліла. Чоловік, спритно працював молотком і пилкою, вже закінчував лагодити паркан. Вона навіть усміхнулася, і пішла готувати сніданок.
– Михайле, доброго ранку! Біля сараю бочка з водою, вмивайтеся і йдіть снідати. У мене вже майже все готове.
– Добре, вже йду!
Михайло мовчки, але з величезним апетитом їв яєчню з ковбасою, та оладки. Наприкінці сніданку подякував:
– Дякую, Вам, дуже смачно. І за нічліг теж дякую. Чи можна я ще на пару днів затримаюся? Допоможу вам. Адже вам важко по господарству клопотати. Не жіноча це справа молотком працювати. Якщо ні, то піду одразу ж!
Галина повагалася, а потім відповіла:
– Це я Вам дякую, так спритно ви паркан полагодили! Залишайтеся, ви мені не завадите. А чоловіча сила тут і справді скрізь знадобиться! Тільки дивіться мені, без дурощів! Ви ночуєте, як і раніше, в коридорі!
Після сніданку вони дружно “боролися” у дворі з бур’янами. Михайло нарубав дров і розтопив лазню. Галина попарилася перша і пішла накривати на стіл. Коли гість пішов митися, господиня хотіла перекласти зі стільця його одяг, і помітила нашивку, придивилася й ахнула! Та це ж в’язень! Її охопила паніка:
“Дерепа! Зека побіжного притулила! Мамочка… Господи… Що тепер буде? Точно або задушить чи ще щось! Хоча, з іншого боку, якби хотів, то ще б уночі це зробив! Та й що в мене брати? Багатства у будинку немає. Так ось чому він мовчить і майже нічого не розповідає! Ну і влипла ж я в історію!”
З лазні чоловік вийшов поголений, рожевощокий і посвіжілий. І тихо сказав: “Як же гарно! Давно такого задоволення не відчував”.
Галина придивилася до Михайла: середнього зросту, симпатичний, як виявилося, кучеряве волосся та ямочка на підборідді. Але найголовніше очі: у них стояла така туга і безнадія, як у загнаного в капкан звіра!
Чоловік тільки глянув на свою робу, яка лежала не так, як він залишав її, і все одразу зрозумів. Пильно подивився на Галину, та аж затремтіла, і запитав:
– Побачила? Я так і зрозумів. Та не хвилюйся ти так, я ж не за вбивство термін отримав! Так, я зек. Це правда. Перший раз ще у дитинстві сів, дуже вправно машини відчиняв, але все одно швидко попався. Нас троє. Дружки мене вмовили провину на себе взяти. Мовляв, малоліткам багато не дадуть, от я й погодився. Потім вийшов, думав все, більше ніколи, але виходить замкнене коло. З довідкою про ув’язнення на роботу нікуди не беруть, а жити на щось треба, от і починаєш знову ті самі махінації провертати. Вдруге сів п’ять років тому. Я вже до того в цій справі призвичаївся, мене роками не могли спіймати. Адже я тільки у багатих мажорів тачки викрадав, у яких грошей кури не клюють. З них не зменшиться, все одно вони не на зарплату їх купували. Мені рік залишався досидіти. Дурень я, що на спокуси дружків повівся, і погодився на втечу. Втекти нам вдалося, на диво, а ось далі наші шляхи розійшлися. Вони мене знову звали тим самим займатися, машини викрадати та номери перебивати. А я вирішив, що все, годі, не можу більше! Досить з мене в’язничної баланди! Думаю, краще згинути, як собака, під тином, ніж знову красти. Ось і відсиджувався лісами, та в порожніх будинках дачних грівся. Що робити далі, не знаю, якщо чесно. Ось такі справи. Тепер ти все знаєш, тож, мабуть, я піду! Все розумію…
Галина помовчала, потім тихо сказала:
– Виходить у тебе доля ще гірша за мою буде. Я сама з дитинства поневіряюся. Виросла в дитячому будинку, потім пів життя заміжня за пиякою була, світла білого не бачила, а потім ось за дідусем доглядала і він мені в подяку цей будиночок відписав. Такий хороший чоловік був. Ми з Василем Івановичем так ладнали, він мені прямо, як рідний був. Все переживав за сина, що той зник десь і ні слуху ні духу! Тож в мене життя теж не солодке. Зараз знову працюю прибиральницею в мотелі, сил вже немає, живу там же, у підсобці метр на метр. От думаю, будиночок до ладу привести, та переїхати сюди. Городом займуся, може влаштуюся дояркою або ще куди. Тут легко якось, вільно дихається. Я не жену тебе. Ти мені чудово допомагаєш!
Вихідні пролетіли, як один день, Михайло тепер був усміхненим, балакучим. Він виявився добрим співрозмовником, не матюкався і не вживав тюремного сленгу. За ці два дні Галя та Мишко багато чого поробили в будинку. Жінці настав час повертатися на роботу. Вона зібралася і на прощання сказала:
– Ну все, я їду. Приїду в п’ятницю назовсім. Звільнюся на роботі та всі речі перевезу. Чоловік здивувався:
– І що, ти ось так мене тут самого залишиш і поїдеш? Знаючи, що я зек? Чи не боїшся? Яка відчайдушна… Я таких ще не зустрічав.
Жінка важко зітхнула і махнула рукою:
– Боюсь, якщо чесно. Брехати не буду. Але з іншого боку, що тут красти? Я ж сама живу бідно, сподіваюся, все буде гаразд, і ти мене не підведеш. А що дурепа довірлива, то я й сама знаю, але що ж тепер, мене не переробити. Через це завжди й страждаю.
Весь тиждень Галя місця собі не знаходила і постійно думала про Михайла та свій будинок. Лаяла себе:
“Може раніше приїхати? Ось дурепа я довірлива! І так усе життя! Ось приїду, мабуть, а він вже дружків своїх жити привів, і я знову на вулиці опинюся… і що потім робити?”
Вона ледве дочекалася п’ятниці, пішла з роботи й поквапилася до села. До будинку підходила з побоюванням, прислухалася і придивлялася. Але на її подив, все виявилося в повному порядку!
Мало того, в будинку була чистота, на плиті чекала смажена картопля, а Мишко наводив порядок у сараї, складаючи дрова. Він був так захоплений роботою, що навіть не одразу її почув.
Галя весело сказала:
– Привіт, Михайле! Та ти молодець, яка чистота довкола! Прямо диво, дарма я переживала.
Чоловік посміхнувся і відповів:
– Привіт-привіт! Та гаразд, захвалила мене прямо. Це я так, щоб від нудьги не померти. Удвох воно веселіше, а самому тут зовсім сумно. Добре, що ти назовсім. Ходімо вечеряти? Я там дещо приготував!
Так промайнуло ще кілька днів. Галя спіймала себе на думці, що їй дуже добре і легко з Мишком, ніби вони чоловік і дружина та все життя прожили разом.
Мишко нічого зайвого собі не дозволяв, але дивився на неї так красномовно, що жінка, яка сумувала по чоловічому теплу, прямо танула. Адже з чоловіком у них вже давно не було близькості.
Але все це закінчилося в одну мить, коли до Галі в будинок увірвалися поліціянти та різко скрутили Мишка! Той навіть не чинив опір і тільки з докором подивився на жінку, думаючи, що це вона повідомила співробітників. Галя одразу зрозуміла і відчайдушно закрутила головою:
– Мишко, ти не подумай на мене! То не я!
Поліціянт на місці пояснив, що дані про місцеперебування Михайла дав сусід Ігор, неприємний тип, який випадково підслухав розмову того дня. Мало того, він визнав у ньому сина колишнього господаря Василя Івановича, адже сусід його знав з дитинства.
А оскільки Галина відмовила Ігореві та різко відсікла всі спроби залицянь, він зачаїв на неї зло і вирішив насолити таким чином. Поліціянти давно знали Ігоря, він був у них надійним інформатором та доповідав про все, що відбувається довкола.
Галя зі сльозами на очах проводжала Мишка:
– Напиши мені! Де ти та як! Я до тебе приїду, чуєш? Вір мені!
– Дякую тобі, за твою доброту, Галочко, ніколи не забуду!
Михаїла відвезли, і Галя знову залишилася сама. Стало раптом так самотньо і сумно. Прямо руки опускалися. Вона впала на диван і розплакалася:
“Ну чому я така невдачлива? Якщо трапиться якийсь чоловік, до якого душа потягнеться, то чи пияка, чи зек? Ну, звідки взявся цей сусід… ! Хоч би ще трохи пожити з Мишком і відчути себе жінкою! Та ну їх усіх! Видно, доля в мене така самій свій вік доживати!”
І вона взялася за роботу, як не крути, а сільське життя ледарів не любить. Минуло п’ять місяців і раптом листоноша принесла Галі листа!
Вона кричала з порога:
– Галка! Залицяльник твій лист тобі надіслав! Любить, значить, не забув! Але ти дивися, сильно не спокушайся, вони всі такі, пишуть жінкам із в’язниці, щоб потім жити за чужий рахунок, я по телевізору бачила!
Жінка тільки відмахнулася від листоноші, як від настирливої мухи, і тремтячими руками відкрила конверт. Почерк був незграбний, але видно, що чоловік дуже намагався писати розбірливо:
– Привіт, люба, Галочка. Довго думав і все ж таки вирішив тобі написати. Мені додали термін за втечу. Ти краще забудь мене, недолугого дурня! Приїжджати не треба! Не руйнуй собі життя! Хочу сказати тобі щось дуже важливе, тож і написав! Знай, ти для мене залишишся в пам’яті як найщасливіша і найсвітліша мить мого нікчемного, зламаного життя! Ти й сама не розумієш, яка ти чудова жінка. Тебе на руках носити треба. Такої розумниці та господині в наш час не знайти. Шкода, що ми не зустрілися раніше! Сподіваюся, тобі ще зустрінеться гідний тебе чоловік без такого минулого, як в мене. Прощавай, моя хороша, міцно тебе обіймаю!
Галя притискала до себе листа і відчайдушно плакала: “Отже, пам’ятає, не забув! Чому все так! Як же я за ним сумую!”
Ще тиждень Галя мучилась, вагалася, а потім зважилася:
“Поїду до нього на побачення! Може, пустять? Хоч одним оком на нього ще раз подивлюсь! Розумію, що це безглуздо, але серце рветься до цього бідолашного, нічого не можу з собою зробити”
Вона довго оббивала пороги різних інстанцій і за пів року таки випросила тривале побачення з Михайлом. Весь цей час вони листувалися, Галя чекала кожного листа!
Сусіди та односельці засуджували її та відмовляли від цього необачного кроку:
– Галка! Не дуркуй! Ну на який чорт тобі цей зек здався? Він навіть батька не поховав рідного, усе по таборах сидів. Ну яке з ним життя? Тільки проблем нахапаєшся! Воно тобі треба? Мало нормальних мужиків на світі?
Нарешті жінці дозволили зустрітися з ув’язненим. Галя зібралася в далеку дорогу. Накупила всього, що можна було передати Мишкові та поїхала. Їм виділили окрему кімнату під охороною. Галя накрила стіл і нервово поправляла зачіску перед дзеркалом.
Все переживала: “І що він в мені знайшов? Сорокап’ятирічна баба, зі слідами невдалого особистого життя на обличчі! Нічого привабливого. Фігура теж давно розповзлася по швах і перестала бути дівочою”.
За пів години привели Михайла. У тюремній робі та з голеною головою він виглядав ще молодшим і беззахиснішим. А очі на худому, виснаженому обличчі стали ще виразнішими.
Коли за конвойним зачинилися двері, він підійшов до них, міцно обійняв і сказав:
– Ну привіт, Галочка! Приїхала! Який я щасливий! Мене ніхто і ніколи ще так не любив! Взагалі! Іди до мене, моя хороша!
І вони помчали у вир пристрасті. Він ніби не помічав її зморшок, цілуючи кожну і шепотів їй приємні ніжні слова! Господи, колишній чоловік за все життя їй стільки слів кохання не говорив, скільки Мишко за цю добу!
Вони не могли розірвати обіймів ще довго. Потім багато говорили про життя, про майбутнє. Галя обіцяла, що обов’язково дочекається його! І що їй ніхто інший не потрібний. А Мишко обіцяв, що назавжди зав’яже зі злодійством, знайде у селі роботу і вони обов’язково одружаться, стануть жити однією дружною родиною.
Їхню ідилію перервав суворий конвоїр і повідомив, що побачення закінчено. Він теж дивився на Галю, як на блаженну, з осудом та докором і щиро не розумів, навіщо жінки їдуть за тисячі кілометрів до зеків? Адже це рідкісне явище. І добре б молода та дурна, а то у віці вже, а все туди ж!
З важким серцем Галя їхала додому, так не хотілося розлучатися і знову опинитись у порожньому будинку. Але тепер у неї з’явився промінчик надії! Вона вірила, Мишко не зрадить, не обдурить!
Він любить її по-справжньому, це відчувалося! Ну і нехай її засуджують, нехай сміються в обличчя скільки завгодно! А їй добре з ним і все тут!
Через кілька місяців після побачення Галя почала відчувати дивне нездужання. Її весь час каламутило, нічого не хотілося робити, тільки спати. Вона все списувала на вікові болячки, журячись, що симптоми загострилися разом, і лише коли в животі стало щось ворушитися і штовхатися, до неї почало доходити!
На УЗД показало двійню, вона трохи зі стільця не впала. У мозку билася думка:
“Цього не може бути! Мені ж сорок п’ять! Та й з Мишком ми всього нічого! Невже це правда, і я стану мамою? Ой, якось страшно! Одразу двоє! Чи зможу я їх на ноги поставити? Чи вистачить сил та здоров’я? А Мишкові як сказати, чи повірить?”
На жаль, аналізи у Галі були дуже погані, вік критичний, лікарі дуже побоювалися за її життя та дітей. І тому відразу Галю госпіталізували на збереження, аж до самих пологів і не дозволяли навіть до ладу вставати. Настільки складною була вагітність.
Тяжко було Галі, звичайно, адже її навідувала лише жаліслива листоноша Зіна, яка іноді приїжджала до міста у своїх справах. Дні в лікарні тяглися нудно та одноманітно, і здавалося, немає їм кінця. Жінка відчайдушно рвалася і просилася додому, адже там, мабуть, запустіння.
Але найголовніше, їй треба було відправити Мишкові радісну звістку, що він скоро стане батьком відразу двох малюків! Як він до цього поставиться? Галя мучилася і дуже переживала, тим паче хороших прогнозів за такої складної вагітності ніхто не давав.
Але відповіді від Мишка на її кілька листів так і не було… Після чергового тижня очікування, Галя таки здалася і гірко заплакала:
“То ось ти Мишко, хто насправді… Не потрібні тобі діти й тим більше сім’я. Мають рацію люди, не слухала я їх, адже попереджали мене, а я повірила, як школярка в чисте кохання … ”
Але не знала Галя правди, зовсім нещодавно її коханого перевели в іншу колонію, а листи так і йшли на стару адресу без відповіді. Мишко теж весь звівся, коли перестав отримувати листи від коханої Галочки:
“Може, з нею щось трапилося? Ну, не могла вона ось так раптом перестати спілкуватися і кинути його! Хоча… Може-таки зустрівся їй нормальний мужик із нормальною репутацією! Як же сумно і боляче на душі! Тільки-но почав вірити, що доля таки повернулася до нього обличчям, ось воно, щастя, зовсім поруч, тільки руку простягни! Але ні, знову провал!”
Він ледве дочекався виходу із в’язниці та одразу помчав до села! Мишко обійшов будинок тричі, все було занедбано, двір і город заріс, на дверях висів іржавий замок.
“Куди ж вона могла подітися? Поїхати? Адже родичів у неї немає! Точно пішла до когось жити та знайшла мужика! Як же це? Я ж їй повірив! І що тепер, як же жити? Хотілося згинути прямо тут, перед її домом, і більше не мучитися від ревнощів і образи!”
Він сів на лавку та обхопив голову руками. Куди йти і як далі жити він взагалі не знав! Галя була його останньою надією!
Тут його помітила баба Маша, яка жила по сусідству, якраз поверталася з магазину, і підійшла до нього:
– Ти Галку чекаєш? Так вона у пологовому будинку! Її як поклали туди ще навесні, так і лежала аж до пологів. Панасівна її навідувала вчора, наче народжувати вже має! Біжи швидше, татусь! А то запізнишся! Двійня в неї!
Мишко аж підстрибнув на місці та прокричав:
– Не може бути? Ось це новина! Чому вона мені нічого не написала? Дякую вам! Який пологовий будинок, де мені її шукати?
Жаліслива Бабуся сказала:
– От цікавий! Та вона там зневірилася вся бідна! Чи жарт, у такому віці народжувати надумала! Деякі вже внуків няньчать. Стривай, я їй передачку зберу! Що ж ти, з порожніми руками підеш? Привіт їй від баби Маші передавай. Хороша Галка баба. Провідай її, та йди додому, прибери тут усе, щоб вона з дитиною повернулася. Зрозумів? Те ж мені, мужики пішли, усьому вас вчити треба!
Михайло від душі подякував бабусі та помчав у пологовий будинок! У приймальні його втішили:
– Галина Козлова? Народила, двійнята. Хлопчик і дівчинка. А ви хто, батько? Давайте запишу ваші дані! Передачу залишайте, а до неї не можна. Пологи дуже складні, тим більше у нас суворий режим.
-А записку передасте? Я хоч пару слів їй напишу! Будь ласка, для мене це дуже важливо! У якій вона палаті та коли до неї пустять?
Галя відходила від найскладніших пологів, які її виснажили. Сил зовсім не було. Вона дуже переживала за малюків, чула, як лікарі шушукалися, що, мовляв, слабенькі дуже, і забрали їх кудись. Хоч би з ними все гаразд!
Раптом вона почула крик під вікном і до болю знайомий голос із хрипотою:
– Галочка! Дякую за діток! Я тебе кохаю!
Жінка не могла повірити своїм вухам! Невже Мишко? Повернувся?
Вона ледве дійшла до вікна, скривившись від болю, і помахала йому, він страшенно зрадів, почав посилати їй повітряні поцілунки та підстрибувати на місці! Обидва плакали від щастя, не в змозі стримувати емоції.
Галина пролежала з двійнятами ще три тижні, оскільки дітки були дуже слабенькі, і ось, нарешті, їх виписали додому. Біля порогу пологового будинку на неї вже чекав Мишко з сусідом на машині.
Він з трепетом узяв малечу на руки та боявся навіть ворухнутися, щоб вони раптом не розплакалися. Чоловік вдивлявся на маленькі носики та очі, і не міг повірити, що він тепер батько двох дітей! І це при тому, що їм із Галочкою вже по сорок п’ять років! Дива, та й годі!
Після приїзду додому на Галю чекав сюрприз. Мишко змайстрував чудові дерев’яні ліжечка для двійнят, така краса вийшла!
У хаті було чисто, двір прибраний від бур’янів, а на столі вже стояли частування! Галя ахнула! Вона обійняла Мишка і сказала:
– Який ти молодець! Я думала, зараз повернуся, а скрізь пилюка, бруд, мене ж он скільки вдома не було! І руки у тебе золоті, і серце добре! Я рада, що ми зустрілися з тобою!
Чоловік засяяв, але одразу спохмурнів:
– Шкода тільки, що дурень я, так життя бездарно прожив! Де тепер шукати роботу якщо пів життя по таборах просидів! Та й діткам як пояснювати, що татко зек! Адже це ганьба!
Галя поспішила його заспокоїти:
– Нічого, найголовніше, що ти це зрозумів, і тепер починаєш нове, зовсім інше життя. Сходиш до голови села, поговориш, може він щось і знайде тобі. А ні, то господарство розведемо велике, город, і будемо м’ясом та молочком торгувати, не помремо з голоду!
Галя з Михайлом розписалися і стали справжньою дружною родиною. Сусіди тільки дивувалися, як у них все добре вийшло! Потроху, помаленьку, почали з кроликів та курочок, а закінчили невеликою фермою!
Галя навчилася робити сир та масло, його розбирали на ринку, не кажучи вже про топлене молоко. Працювали разом, і про дітей не забували, Віка та Ромка теж їм активно допомагали, хоч і були ще малими. Односельці довго про них пліткували, і навіть заздрили небагато:
– Ти дивись, хто б міг подумати, сирота та зек таку справу зробили! Дивно, як це Галці народити вдалося в такому віці? Ну що ж, молодці!
І дітки у них просто чудові! Симпатичні, розумні! Прямо зразкова сім’я. Ось як буває! Ми вже думали, Мишко ніколи за розум не візьметься!
Доходи стали поступово зростати, фермерська якісна продукція добре реалізовувалася. Галя давно мріяла поставити Василю Івановичу хоч скромний пам’ятник, тому зважилася на непросту розмову з Мишком:
– Коханий, я давно хотіла у тебе запитати дещо. Ми ніколи про це прямо не розмовляли. Чому ти мені так і не розповів, що ти син Василя Івановича? Якого я доглядала? Ти взагалі ніколи про свою родину не розповідав?
Мишко зітхнув:
– Та все просто, Галочка. Немає жодного секрету. Просто мені дуже соромно про це говорити. Бо я жахливий син, ганьба сім’ї! Адже мами не стало саме після того, як дізналася, що я займався злодійством і сів уперше! Не змогла вона оговтатися від таких переживань… Тому я й назавжди перервав усі зв’язки з батьком, щоб він не знав, який покидьок його син! Вирішив, хай краще думає, що я безвісти зник. Так що ти й тут виявилася ангелом охоронцем для мого батька, і гідно провела його в останню путь. Дякую тобі, кохана. А мені немає прощення.
Галя погладила чоловіка по руці та тихо сказала:
– Тоді давай твоєму татові пам’ятник замовимо. Це буде данина поваги. Адже людина була дуже хороша. Як ти вважаєш?
Сльози навернулися на очі у Михайла:
– Яка ж ти розумниця, все-таки! Звісно, замовимо. Все-таки мені тебе сам Господь Бог послав, щоб я одумався і взявся за розум, не інакше! Як же я тебе кохаю, моя Галочка!
Жінка засяяла від таких теплих слів і ще тісніше притиснулася до Мишка, подумавши про себе:
“Нарешті і я, після довгих поневірянь і страждань знайшла своє, нехай і не ідеальне, щастя! Ще зовсім недавно я була виснаженою життям, самотньою без житла та перспектив. А тепер у мене свій будинок, коханий чоловік, двоє чарівних малюків та невеликий власний фермерський бізнес! Хіба це не щастя? Знати, що вдома на тебе чекають, що є кого любити та про кого піклуватися, і головне, що це взаємно!”
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?
