Тоня прокинулася о пів на шосту. Не від дзвінка будильника – від болю. Бік знову болів. Давно треба було піти до лікаря, але вона тягла.
Почалося все місяці зо три тому. Спочатку біль був не сильний. Відчувався якийсь дискомфорт день-два, потім начебто відпускало. Через місяць почало боліти сильніше, але ще терпимо, і перерви теж були.
Вона вже зібралася піти в поліклініку, але тут Ларису Валентинівну – головного бухгалтера – відправили на курси. Тоня розуміла, що піти зараз і залишити порожню бухгалтерію не можна.
Вирішила потерпіти ще трохи, пообіцявши собі, що тільки-но Лариса повернеться, обов’язково піде до лікаря.
Але вже третій день біль не відпускав. Тоня до нього навіть притерпілася, намагалася не зважати, але іноді доводилося затримувати подих і чекати, коли відпустить.
Антоніна повільно поставила ноги на підлогу, посиділа кілька хвилин, потім встала і пішла у ванну: незабаром встане чоловік, треба приготувати сніданок.
По кухні вона рухалася звичним за двадцять сім років шлюбу маршрутом: пательню – на плиту, потім до холодильника – дістати два яйця, сир, ковбасу.
Поки смажиться яєчня і гріється чайник, зробила Гені бутерброд і відправила його в мікрохвильову піч: чоловік вважав, що вранці їжа має бути обов’язково теплою.
Гена з апетитом поснідав, Тоня випила пів кухля кави – не було апетиту.
В автобусі їй пощастило – вдалося сісти, і не треба було оберігати бік від пасажирів, які активно працюють ліктями, щоб прокласти собі шлях до дверей.
До офісу теж дісталася нормально. Біль, звичайно, відчувався, проте було терпимо.
Але на обід щось змінилося. Несподівано прихопило так, що стало важко дихати. Усередині вже не просто боліло, а палало.
– Тоню, що з тобою? – стурбовано запитала Олена Миколаївна, яка заглянула в бухгалтерію. – Ти вся зелена.
Тоня хотіла відповісти, але не змогла: стіни кабінету раптом помінялися місцями зі стелею, перед очима все закружляло, і вона осіла на стілець.
Наступне відчуття – чиїсь голоси, запах нашатирного спирту і незнайоме обличчя фельдшера швидкої допомоги, що схилився над нею.
– Де болить? – Запитав він.
– Тут, – показала Тоня.
– Давайте до диванчика пройдемо, я подивлюсь.
Тоня спробувала підвестися, але біль знову скрутив її.
– Зрозуміло, дійти не вийде, – констатував фельдшер. – Скажи Степановичу, хай ноші несе, – скомандував він комусь.
Як їхали до лікарні, як вона відповідала на численні запитання медсестри, Тоня пам’ятала погано.
Коли вона вже була в палаті, прийшов лікар – невисокий, сухорлявий, років шістдесяти. Подивився карту, яку заповнили у приймальні, поставив кілька запитань Антоніні, потім пом’яв її бік і сказав:
– Що ж ви, люба, довели себе до такого стану? Три місяці тому болі почалися, то чого ж чекали? Якби одразу звернулися, може, й без втручання обійшлося б. А зараз лише один шлях. Сьогодні вас до опер ації підготують, а завтра милості прошу на стіл.
Він повернувся та пішов. Прийшла медсестра, зробила укол, поставила крапельницю, попередила, щоб Тоня сьогодні не вечеряла.
Яка вечеря! Антоніна лежала і прислухалася до себе, до того, як поступово під дією ліків вщухає біль. Яке це було щастя! За деякий час захотілося пити. Пити можна було.
Тоня взяла телефон і зателефонувала свекрусі – продиктувала список того, що треба принести в лікарню.
Та поохала, але принесла все, що просила невістка. Щоправда, прийшла тоді, коли час відвідування вже закінчився, але передачу в неї взяли.
Чоловік відвідав Тоню за два дні після втручання. Прийшов, постояв у дверях, поставив на підлогу біля тумбочки пакет з апельсинами та пиріжками з капустою.
– Ось, мама тобі пирогів напекла.
– Не можна мені ні апельсинів, ні пирогів – забери. Краще б бульйону курячого приніс.
Гена зітхнув і пішов.
Тоня пролежала у лікарні десять днів. Двічі до неї забігала Людмила – двоюрідна сестра. Вона таки приносила бульйон. Одного разу зателефонувала свекруха:
– Коли тебе вже випишуть? Генка до мене після роботи щодня вечеряти приходить. Втомилася я.
Чоловік не зателефонував і більше не прийшов жодного разу. Майже щовечора дзвонила дочка – вона навчалася в іншому місті.
З лікарні Тоню ніхто не забрав, довелося брати таксі. Квартира зустріла її запустінням та такими шарами пилу, що там можна було проводити археологічні дослідження.
Але Антоніна не кинулася робити прибирання. Вона обмежилася тим, що провітрила спальню та поміняла постільну білизну. Згодом замовила собі продукти: йогурт, молоко, кефір.
Перекусила, лягла і до вечора не вставала.
Гена прийшов із роботи й здивувався:
– Тонь, а вечеря де?
– Не знаю. Мабуть, у твоєї мами. Адже ти там усі ці десять днів вечеряв.
– Ну, то я сьогодні туди не пішов. Думав, коли тебе виписали, ти в магазин сходиш і приготуєш щось.
– А я собі вже приготувала – кашу вівсяну. А що ти їстимеш, не знаю. У мене ще цілий тиждень режим – і в харчуванні, і в рухах. І я більше не збираюся надриватися, – оголосила чоловікові Тоня.
– А ще мені рекомендували закріпити лікування та з’їздити в санаторій. Лікар сказав, що в нашій області якраз є такий за профілем мого захворювання. Завтра подзвоню, забронюю путівку. На роботі я вже домовилась.
– У санаторій? – обурився Гена. – Надовго?
– Як завжди, на двадцять один день.
– Та ти з глузду з’їхала! А хто мені буде готувати? Мати сказала, що вона вже стара, щоб мене обслуговувати!
– Правильно Катерина Андріївна сказала – у сімдесят років їй хоч би себе обробляти, а не дорослого синочка годувати. Не соромно тобі, Гено? Сорок сім років, а ти вимагаєш догляду, як дитина!
– Квартиру за десять днів запустив, сніданок приготувати собі не можеш. Все! Переводжу тебе на самообслуговування: сьогодні вчитимешся користуватися пилотягом, а завтра – пральною машиною.
– А щодо їжі – сам навчишся. Захочеш їсти – швидко навчишся, – оголосила Антоніна чоловікові.
І дотримала слова. Спочатку відправила Гену в магазин за продуктами, а поки картопля варилася, він із пилотягом по всіх кімнатах пройшовся.
І вранці Тоня його на пів години раніше розбудила: сама за стіл сіла та командувала, а Гена собі гарячі бутерброди робив.
Через тиждень Антоніна поїхала в санаторій, а чоловікові сказала:
– Дивись, щоб, коли я повернуся, квартира була чиста, білизна випрана, а в холодильнику лежали продукти – я тобі на кухні список залишила.
Гена знову хотів було до мами на обіди та вечері прилаштуватися, але та завернула його прямо на порозі. Довелося самому за каструлі та пательні братися.
Не сказати, що за цей місяць Гена став почесним кулінаром – він часто обідав у їдальні. Але вечорами варив собі пельмені чи макарони із сосисками. І квартиру до повернення дружини прибрав. А це вже прогрес!
Якщо відверто зізнатися собі, – ми, жінки, самі й винні в тому, що наші чоловіки стають побутовими інва лідами. “Ще на березі” потрібно доносити, – або разом, або ніяк, – а не тоді, коли приспічить…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
