Як і багато хто, я ризикнув хоч раз познайомитися з дівчиною в соціальній мережі. На фото вона була дуже гарна, ще й приємна у спілкуванні. Ми довго переписувалися і зрештою зважилися на зустріч.
Мені хотілося їй сподобатися, тому я перевернув весь свій гардероб. Навряд чи я колись так довго збирався. До побачення я підготувався ґрунтовно – вигадав зразкові теми, які можна обговорити, заготовив кілька фразочок. Загалом не забув нічого, окрім гаманця…
Ми домовилися про зустріч біля парку, неподалік її будинку. Погода була чудова – все цвіло! Ми поволі прогулювалися, і я вивалив на неї майже весь свій арсенал цікавих історій, та й її про все розпитував.
Поводився, як найкращий тамада цього міста. Все проходило дуже добре, поки ми не зайшли до ресторану. Не дорогий ресторан, звичайно, але й не типова забігайлівка «для всіх». Тихе містечко.
Замовили їжу, і тут у моїй пам’яті спливає гаманець, що самотньо лежить у коридорі, який я успішно забув удома. Я, без копійки в кишені, але з найкращою дівчиною у своєму житті!
“Ідеально”, – пронеслося в моїх думках. Що ще для щастя потрібно? Але дороги назад не було, бо замовлення нам вже принесли.
Тремтячими руками я написав старшому братові, мовляв, так і так, визволяй братика свого від ганьби! Для мене, тодішнього студента, брат мав практично статус мешканця Олімпу – робота, машина, гарна зарплатня.
Відповіді на повідомлення не було. Ну, звичайно, він же на роботі! Як пройшла частина нашого побачення до моменту, коли принесли рахунок, я пам’ятаю дуже розмито – як у тумані. Варіант у всьому зізнатися дівчині, що без грошей прийшов, я не розглядав.
Ну як можна так ударити в багнюку обличчям? Був ще план «Б» – не менш огидний. Розлютити її якось, щоб вона пішла, і я, з думками про самотню старість, тоді б уже дочекався свого брата з грошима. Але перспектива ця була надто небажана.
Зневірившись, я, як міг, намагався підтримати розмову. Більше не вмикав “артиста” – сил через нервозність більше не залишилося.
Відповідав на все чесно, трохи жартував, звісно намагався їй сподобатися. Повітря в приміщенні розжарилося, здається, до неможливого, коли офіціант у білій сорочці поклав нам на стіл рахунок.
Я максимально тягнув час у надії на друге пришестя, або, що зараз земля трісне і засмокче мене кудись, трохи далі звідси.
Тієї миті здавалося, що весь мій світ стиснувся до розмірів чорної шкіряної палітурки з рахунком. Ех, як же було шкода упускати таку прекрасну дівчину через свою діркувату голову.
Коли я був на межі зізнання, над головою пролунало: «Вас уже можна розрахувати?» – голосом мого дорогого братика.
У той момент я хотів його роздавити в обіймах, але з об’єктивних причин цього робити не став. І так підозріло поводився половину зустрічі.
– Так, будьте ласкаві, – відповів я братові. Він розвернувся і пішов з рахунком кудись у бік кухні.
– Я і не помітила, коли ти встиг розплатитися, – дивувалася дівчина, на що я тільки загадково посміхався.
«Як добре, що ти не знаєш усієї правди, Таня», – думав я тоді.
Брат повернувся, ще й здачу нам віддав, на яку ми потім купили морозиво. Решта вечора пройшла просто чудово, мені здавалося, що я літаю над землею, поки проводив її додому.
Вже потім брат мені розповів, що того дня взяв вихідний на роботі через погане самопочуття. Отримавши моє повідомлення, він примчав так швидко, як міг. Домовився з найтихішим офіціантом, що сам забере мій рахунок.
Коротко пояснив ситуацію. Мовляв, подивися, яка шикарна дівчина, і з яким дурним виразом обличчя сидить хлопець поруч із нею, ну хіба можна все це так залишити? На щастя, мені дозволили прокрутити цю авантюру.
Більше нервових побачень у мене не було. Як і побачень з іншими дівчатами, бо Таня погодилася на другу зустріч, а згодом стала моєю дружиною. Вона досі пргадує мені наше перше побачення.
Розповіла, що встигла розчаруватись, поки ми в парку гуляли, а в ресторані все змінилося. Що я став відкритим і приємним хлопцем, а очі як горіли… А ви потрапляли в такі безглузді ситуації?
