– Ірино, нам треба поговорити.
У кухні панувала мовчанка. Ірина з легким стукотом поставила кухоль з чаєм, щоб остигав, і уважно глянула на чоловіка.
За роки їх спільного життя, вона навчилася розуміти відтінки його голосу – від радісних до втомлених, але цей тон був новим. Чужим. Таким, від якого все всередині обривається. Так кажуть, коли збираються сказати щось непоправне.
– Слухаю, – її голос пролунав хрипко.
Дмитро сів навпроти, поклавши руки на стіл, і зчепив пальці у замок. Його поза здавалася не природною.
– Я подав на розлучення.
Три слова. Прості, короткі, вбивчі у своїй прямоті. Ірина моргнула.
– Що?
– Послухай, – Дмитро говорив рівно, мов зачитував підготовлений текст. – Тобі тридцять чотири. Життя лише починається. – Переїзд до батьків – не трагедія, вони мешкають у сусідньому районі. Думаю, так буде краще для нас обох.
Ірина дивилася на його руки. Обручка виблискувала у світлі кухонної лампи.
– Краще? – перепитала вона. – Для кого краще, Дімо?
– Для всіх. Зрозумій, зараз саме час розпочати все наново. За п’ять-десять років буде складніше.
– Почати що заново?
– Життя, – він знизав плечима. – Побудувати нові відносини, знайти людину, з якою…
– З якою що? – Ірина подалася вперед. – Домовляй.
Дмитро відвів погляд:
– Ти ж розумієш.
– Ні, не розумію. Поясни.
– Ірино, давай без драми. Ми дорослі люди.
– Без драми? – Вона посміхнулася. – Добре. Давай без драми. Розкажи, коли ти вирішив подати на розлучення?
– Яка різниця? Рішення ухвалено.
– Мені цікаво. Місяць тому? Пів року? Рік?
Дмитро підвівся, пройшовся по кухні:
– Слухай, я не хочу робити тобі боляче. Давай просто…
– Коли ти познайомився з нею?
Він завмер біля вікна:
– З ким?
– З тією, заради якої це все.
– Немає ніякої “тієї”. Просто наші стосунки вичерпали себе.
Ірина дістала телефон, знайшла повідомлення:
– “Добрий день, Ірино. Вибачте, що пишу, але я маю з вами поговорити. Це стосується Діми. Будь ласка, відпустіть його. Я чекаю на дитину – хлопчика. Ми кохаємо один одного”.- Дата – три дні тому. Продовжувати?
Дмитро різко обернувся:
– Ти стежиш за мною?
– Ні. Вона сама написала. Мабуть, сумління замучило.
– Господи, – він провів рукою по обличчю. – Я збирався сказати…
– Коли? Після розлучення?
– Не починай.
– Що не починати? – Ірина підвелася. – Пам’ятаєш, як ти казав, що то доля? Що ми ідеальна пара, бо обидва не можемо мати дітей? Як переконував, що тобі досить просто бути зі мною?
– Я тоді справді так думав.
– А зараз?
– Нині все змінилося.
Ірина підійшла до раковини, увімкнула воду. Звук води допомагав зосередитися.
– Знаєш, що найцікавіше? – Вона говорила, дивлячись у вікно. – Останні місяці ти був такий уважний, такий дбайливий. Я ще дивувалася – звідки цей сплеск ніжності?
– Іра…
– А ти просто намагався загладити провину? Чи ніяковів перед фінальною розмовою?
Дмитро мовчав. За вікном мрячив дощ, краплі стікали по склу, розмиваючи обриси дерев у дворі.
– Скільки їй років? – Запитала Ірина.
– Двадцять шість.
– Молодець. Майже на десять років молодша за мене.
– Справа не у віці.
– Звісно. Справа у дитині.
Вона вимкнула воду й обернулася до чоловіка:
– Пам’ятаєш, як ми познайомились?
Дмитро промовчав, але Ірина продовжила:
– Це було в парку Шевченка. Я читала книгу на лавці, а ти підійшов, щоб спитати час. Хоча на руці у тебе був годинник, а в руках мобільний телефон.
– Іро, навіщо зараз це згадувати?
– Тому, що ти три місяці домагався моєї уваги. Приходив в кафе, де я обідала. “Випадково” опинявся у тому ж кінотеатрі. Дарував квіти. Пам’ятаєш, що я тобі сказала після першого побачення?
– Пам’ятаю, – він одвернувся до вікна. – Що не можеш мати дітей?
– Саме. Я одразу попередила тебе, щоб не витрачати час. А ти…
– А я сказав, що то доля.
– Тому, що в тебе погана спадковість по батьківській лінії, і лікарі не рекомендували заводити дітей. Як зручно все склалося, правда?
Дмитро розвернувся до неї:
– Я не брехав. У мене справді проблеми з…
– З чим? Із совістю?
– Не смій! – його кулак із гуркотом опустився на стіл, розплескавши чай із кухля. – Не треба робити з мене монстра. Думаєш, я не мучуся?
– Мучишся? – Ірина подалася вперед, не відводячи очей. У її голосі дзвеніла сталь. – Сім років, Дімо! Сім років ти розповідав мені казки про ідеальну пару, про долю, про споріднені душі. А виявилося, що весь цей час… – вона осіклася, наче задихнувшись від гіркоти своїх слів.
– Я не знав!
– Чого ти не знав, Дімо? Що можеш стати батьком? Чи, що зустрінеш молодшу жінку?
Він опустився на стілець.
– Я справді думав, що не можу мати дітей.
– І не перевіряв це сім років?
– Навіщо? Ми ж були щасливі.
Ірина засміялася. Сміх вийшов хрипким, якимось чужим:
– Були. Ключове слово – були. А зараз що?
– Нині все змінилося.
– Тому, що вона в положенні?
– Не тільки.
– А чому ще?
Дмитро мовчав, роздивляючись свої руки.
– Ти її кохаєш? – Запитала Ірина.
– Не знаю.
– Як це – не знаєш?
– Так. Не знаю. Все складно.
– Що тут складного? Або кохаєш, або ні.
Він підвів голову:
– Ти справді хочеш це обговорювати?
– Так, хочу! Хочу зрозуміти, чому мій чоловік, з яким ми прожили сім років, раптом вирішив зруйнувати все!
– Я не руйную! Я…
– А що ти робиш?
– Будую нове життя.
Ірина підійшла до холодильника, дістала пляшку води. Руки тремтіли, але вона впоралася з кришкою.
– Нове життя, – повторила вона. – Без мене…
– Зрозумій, дитина – це…
– Диво? Щастя? Сенс життя?
– Так.
– А я?
– Що ти?
– Я тобі хто? Помилка молодості? Проміжний варіант?
Дмитро встав:
– Не пересмикуй. Ти була моя дружина, яку я…
– Кохав? – Вона посміхнулася. – Так дуже кохав, що зраджував?
– Я не хотів робити тобі боляче.
– Але брехав?
– Мовчав.
– І скільки б мовчав, якби вона не написала мені?
Він знизав плечима:
– Не знаю. Я збирався сказати…
– Коли?
– Скоро.
Ірина відпила води. Горло стискалося, кожен ковток давався насилу.
– А вона знала, що ти одружений?
– Так.
– І все одно…
– Все одно.
– Гарна історія кохання, – Ірина поставила пляшку на стіл. – Одружений чоловік, та молода розлучниця. Прямо серіал.
– Припини.
– Що припинити? Говорити правду?
– Підколювати.
– А як мені реагувати? Плакати? Благати тебе залишитися?
Дмитро провів рукою по волоссю:
– Я ж говорю – давай без драми.
– Без драми? – Ірина хитнула головою. – Добре. Давай без драми. Коли плануєш з’їхати?
– Я винайняв квартиру. Можу забрати речі завтра.
– Вже винайняв? Передбачливо.
– Іра…
– Що?
– Я хочу, щоб ми залишились друзями.
Ірина завмерла. У кухні стало так тихо, що було чути, як капає вода з крана.
– Друзями? – перепитала вона. – Серйозно?
– Так. Ми ж дорослі люди.
– Дорослі люди, – луною озвалася Ірина. – Знаєш, Дімо, іди ти до дідька лисого зі своєю дружбою!
– Не груби.
– А як мені з тобою розмовляти? Чемно дякувати за сім років брехні?
Вона відійшла до вікна. Дощ посилився, по склу бігли струмені води.
– Я ж вірила тобі, – сказала вона тихо. – Кожному слову вірила. Коли ти говорив про долю, про те, що ми є ідеальною парою. Коли стверджував, що тобі не потрібні діти…
– Тоді я так і думав.
– А зараз?
– Нині все змінилося.
– Так, ти вже казав, – вона обернулася. – І що далі?
– У сенсі?
– Ну, який у тебе план? Одружишся з нею?
Дмитро скривився:
– Давай не будемо…
– Ні, давай будемо! – Ірина різко розвернулася до нього, і в її голосі прорізався метал. – Давай, поділись своїми планами!
– Намалюй мені цю чудову картину: юна дружина, первісток, затишна хата… Все, як у глянцевому журналі, так? – вона промовила останні слова з такою їдкою іронією, що Дмитро мимоволі відсахнувся.
– Припини істерику.
– Це не істерика. Це інтерес до твого майбутнього.
– Ірина…
– Що? Скажеш, я не маю права питати?
– Маєш. Але…
– Але що?
– Але це вже не має значення.
Вона кивнула:
– Не має значення. Як і я, так?
– Я цього не казав.
– А що ти казав? Що життя у тридцять чотири тільки починається? Що переїзд до батьків – не трагедія?
– Саме.
– А ти не подумав, що мені не треба розпочинати нове життя? Що мене влаштовувало старе?
Дмитро встав:
– Послухай…
– Ні, це ти послухай, – перебила його Ірина. – Знаєш, що найнеприємніше? Те, як ти все це підносиш. Ніби робиш мені ласку.
– Яку ласку?
– Ідеш зараз, а не за десять років. Типу, дбаєш про моє майбутнє.
– А хіба ні?
– Ні! Ти дбаєш тільки про себе! Про свою майбутню дитину! Про своє нове життя!
– Не правда.
– Правда, Діма. Сама, що не є правда!
Вона підійшла до столу, взяла свій кухоль з охолодженим чаєм:
– Забирай речі та йди.
– Прямо зараз?
– Так. Прямо зараз.
– Іра…
– Що ще?
– Я не хотів, щоб так сталося.
Вона поставила кухоль в раковину:
– А як ти хотів? Щоб я благословила вас? Побажала щастя?
– Ні, але…
– Але що?
– Але ж ми могли б розлучитися по-людськи.
Ірина розсміялася:
– По-людськи, це як? Потиснути один одному руки, та побажати удачі?
– Чому ні?
– Бо це фальш, Дімо. Така ж фальш, як твоя турбота про моє майбутнє.
Вона відчинила шафу, дістала великий пакет:
– Тримай. Складеш найнеобхідніше. За рештою – приїдеш завтра.
– Дякую.
– Нема за що. Ключі залиш на тумбочці.
Дмитро взяв пакет:
– Я подзвоню, щоб домовитись про час.
– Не треба. Просто напиши повідомлення.
Він кивнув і вийшов із кухні. За кілька хвилин грюкнули вхідні двері.
Ірина залишилася сама. Сіла за стіл, уп’ялася в порожнечу навпроти. Сім років. Сім років спільних спогадів, планів, надій. І ось так просто все закінчилося.
За вікном шумів дощ. Звичайний осінній вечір перетворився на точку неповернення, за якою починалося інше життя. Життя без Діми. Без його посмішки вранці, без його звички залишати шкарпетки посеред кімнати, без його…
Телефон завібрував. Допис від нього: “Приїду завтра о шостій. Можна?”
Ірина написала коротке “ок” і вимкнула телефон.
…Через рік. Ірина поверталася з роботи пізно. Листопадовий вечір огорнув місто. Вона йшла від метро, розмірковуючи про майбутні вихідні. Мама кликала на дачу – збирати останні яблука, але погода не сприяла садовим роботам.
Біля під’їзду вона помітила знайому постать. Дмитро переступав з ноги на ногу, тримаючи в руках букет.
– Привіт, – сказав він, роблячи крок назустріч.
Ірина зупинилася:
– Привіт. Що ти тут робиш?
– Чекаю на тебе.
– Навіщо?
– Поговорити хотів.
Вона подивилася на годинник:
– Давно чекаєш?
– Години півтори.
– М-да. Холодно, мабуть?
– Є небагато.
Ірина помовчала, роздивляючись колишнього чоловіка. Він змарнів, під очима залягли тіні.
– Гаразд, ходімо. Вип’єш каву.
У квартирі батьків було тепло, та пахло пирогами. Мама з татом поїхали на дачу на тиждень, залишивши дочці повні контейнери з їжею.
– Проходь на кухню, – сказала Ірина, роззуваючись. – Я зараз.
Вона переодяглася в домашнє, вмилася. У дзеркалі відбивалося спокійне обличчя жінки, якій вже не боляче.
На кухні Дмитро сидів за столом, і крутив у руках чайну ложку.
– Розчинну будеш? – Запитала Ірина. – Чи зварити?
– Розчинну.
Вона ввімкнула чайник, дістала філіжанки.
– Як справи?
– Паршиво.
– Що так?
– Все… складно.
Ірина поставила перед ним каву:
– Розповідай.
– Дитина не моя.
Вона сіла навпроти:
– У сенсі?
– У прямому. Олена зізналася, що вона від іншого.
– Коли зізналася?
– Місяць тому. Я наполягав на генетичному обстеженні дитини, а вона… – він махнув рукою. – Коротше, посварилися, коли все з’ясувалося.
– Хм.
– І все?
– А що ти хочеш почути?
– Не знаю. Хоч щось.
Ірина відпила каву:
– Дитина здорова?
– Так, начебто.
– Ну і добре.
– Добре? – Дмитро подався вперед. – Ти розумієш, що вона використовувала мене?
– Розумію.
– І тобі нема чого сказати?
– А що я маю сказати?
– Не знаю! Обуритися? Поспівчувати?
Ірина знизала плечима:
– Навіщо?
– Тобто тобі все одно?
– Якщо чесно, так.
– Як це все одно? – він схопився, заходив кухнею. – Я ж… ми ж…
– Що?
– Я заради цієї дитини все покинув! Сім’ю, тебе…
– І що тепер?
– Що тепер? – Він зупинився. – Я хочу повернутися.
Ірина поставила філіжанку на стіл:
– Куди повернутися?
– До тебе.
– Навіщо?
– Як навіщо? Ми ж були щасливі.
– Були!
– І можемо знову…
– Ні!
– Чому?
– Бо мені по-барабану!
– Що?
– Що по- барабану? Все, що з тобою відбувається, мені по-барабану!
Дмитро опустився на стілець.
– Не вірю.
– А дарма. Я справді більше нічого не відчуваю. Ні образи, ні агресії. Нічого!
– Так не буває.
– Буває, Діма! Ще й як буває.
Вона встала:
– Допивай каву, та йди. Пізно вже.
– Іра…
– Що?
– Дай мені шанс.
– Ні.
– Чому?
– Тому що ти для мене – пусте місце. Чужа людина.
– Я можу змінитись.
– Не сумніваюся. Тільки мені це вже не цікаво.
Він дивився на неї знизу вгору:
– І все? Так просто?
– Так. Так просто.
– А як же наші сім років?
– Вони в минулому. І там їм саме місце.
Дмитро встав:
– Отже, все?
– Все.
– І ти навіть не подумаєш?
– Ні.
– Зовсім?
– Зовсім.
Він узяв куртку:
– Що ж, я спробував.
– Спробував, – погодилася Ірина. – А тепер іди.
Біля дверей Дмитро обернувся:
– Знаєш, я тебе правда кохав.
– Можливо. Але це вже не має значення.
– Для тебе – ні?
– Для мене ні.
Він кивнув головою і вийшов. Ірина зачинила двері, повернулася на кухню. На столі стояв букет білих хризантем. Вона взяла квіти, і викинула їх у відро для сміття.
За вікном шумів листопадовий дощ. Звичайний осінній вечір нічого не змінив у її житті. І це було вірно…
