– Все-таки молодець теща! – уже вдома сказав Олег, – дивись, як добре вигадала: і проблему вирішили й, з матір’ю не посварилися. Брехня на порятунок, як то кажуть

– Це все? – я з подивом подивилася на чоловіка, – і заради цього ти днюєш і ночуєш на роботі?
– Тобі скільки не дай – все одно мало, – буркнув Олег.

Він хотів вийти з кімнати, але я його зупинила:
– Стривай, ми не домовили.

Олег, демонстративно зітхнувши, сів на диван:
– Ну?

– Я давно помітила, що ти даєш мені майже вдвічі менше грошей. Думала, що у вас на фірмі якісь проблеми й, не чіплялася з розпитуваннями.

– Але це, – я зневажливо кивнула у бік купюр на столі, – вже ні в які ворота не лізе. Може, поясниш, у чому річ?

– А чому я маю щось пояснювати? – спитав Олег навмисне байдужим тоном, у якому чулося роздратування, яке він погано приховував, – я тобі зарплату віддав. Розпоряджайся!

– І це ти називаєш зарплатою? Це так заробляє провідний спеціаліст рекламного відділу? Не сміши мене!

– Так вийшло. Цього місяця мало договорів уклали, от і результат.

– Стільки, навіть прибиральниці не заробляють. Щось я тобі не вірю, любий! Видно, доведеться мені у вашу бухгалтерію зателефонувати.

– Не смій! – Вибухнув Олег, знаючи, що я цілком можу так вчинити, – не вистачало, щоб ти мене зганьбила на всю фірму!

– Ой, а що таке? Яка ганьба? Нехай думають, що в тебе дружина не сповна розуму! Чи боїшся, що я дізнаюся правду?

– Яку ще правду? – Олег явно зніяковів.

– А ту саму! – Я зрозуміла, що потрапила в ціль – Олег мені бреше. – Дізнаюсь, скільки мій чоловік грошей отримує, попрошу видрук. Я вже, повір, придумаю, навіщо він мені знадобиться.

– Тільки спробуй!
– Ти мені загрожуєш?

– Думай, що хочеш.

– А я й думаю. І знаєш, що мені на думку спадає? Поки я, як і ти, зауваж, працюю, дітьми займаюся, побут налагоджую, продукти закуповую і біля плити танцюю, ти – іншу собі завів і витрачаєш на неї свої гроші! Я маю рацію?

Олег, зрозумівши, що справа зайшла надто далеко і зовсім не туди, куди він очікував, вигукнув:
– Ти нормальна взагалі? З чого ти це взяла?

– А що ще я маю думати? Ми з тобою не перший рік разом живемо, ми завжди мали спільний бюджет. Ніколи жодних питань не виникало!

– А тут уже майже пів року я в цей бюджет вкладаю вдвічі більше за тебе. Це за моєї роботи! Висновок напрошується сам собою!

– Безглуздий висновок! – Олег у хвилюванні заходив по кімнаті, – ніяких баб у мене немає і ніколи не було! Ніхто мені, крім тебе, не потрібен! А гроші… Гроші я мамі віддаю…

– У сенсі? – Здивувалася я. Я чекала на все, що завгодно, але тільки не цього. – З якого дива? У неї щось трапилося? Вона хвора?

– Та ні, нормально все. Просто вона тепер на пенсії.
– І що? – Я все ще не розуміла, до чого хилить чоловік.

– Пенсію їй маленьку призначили, їй не вистачає. Ось вона й сказала, що я маю їй допомагати… Я ж єдиний син.

– І на яку суму претендує твоя мати? – Видихнула я, чудово знаючи свою свекруху і, не сумніваючись, що все саме так, як каже Олег.

– На половину моєї зарплати…
– Що?! На половину? А в неї совість є?

– Іро, зупинись, – Олег змінився в обличчі, – не забувай, ми говоримо про мою маму!

– Та я не забуваю! – Я почервоніла від злості, – а твоя мама не забула, що ти маєш двох дітей, що ми платимо іпотеку? Чи її цікавить лише власна особа?

– Їй важко…
– А нам – легко! Та я не проти допомоги! Але не в таких же розмірах!

– Я казав, – почав виправдовуватись Олег, – але мама сказала, що їй потрібно саме стільки. Адже вона теж якийсь кредит платить.

– На життя майже нічого не залишається… Я не можу їй відмовити. І дурити не можу. Ти ж знаєш, наш головбух – її подруга. Тож вона точно знає, скільки я заробляю.

– Ні, це вже занадто, – я мало не заплакала, – як вона не розуміє, що так не можна? Отож воістину – старість і мудрість не завжди приходять одночасно!

– Іра!

– Що «Іра»? Я розумію, що вона твоя мати! Так давай і я буду п’ятдесят відсотків зарплати віддавати своїй мамі! Вона вже два роки на пенсії!

– Твоя ще працює…

– Так. І нашим дітям подарунки купує, на відміну від другої бабусі. І, якщо треба, грошенят підкидає. Так просто! Бо розуміє, що діти, іпотека, видатків повно.

– А твоя, значить, вирішила, як кліщ присмоктатися? Добре влаштувалася! – Я так захопилася, що вже не розуміла, що кажу. Точніше, мені уже було байдуже, як Олег відреагує.

Чоловік, на диво, промовчав. Видно розумів, що цієї хвилини я просто себе не контролюю. Коли я замовкла, він тихо сказав:

– Іра, повір, мені теж це не подобається, але що ж робити? Я не можу відмовити матері в допомозі.

– Допомозі, Олег! Ось саме – у допомозі! А не в утриманні! – Відповіла я, – треба щось придумати, пояснити їй, що ми не можемо щомісяця віддавати їй таку суму.

– Зрештою, якщо їй не вистачає на життя, нехай шукає роботу. Адже вона не стара зовсім. І має вигляд кращий, ніж моя мама.

– Ще й у басейн ходить, і з палицями цими скандинавськими гуляє. Ну хай би немічна була…
– Не каркай, – кинув Олег, – а то накличеш лихо. Ще й доглядати доведеться.

– Навряд. У цьому плані твоя мама – молодець. Вона мене просто змучила цим своїм здоровим способом життя. Як зустрінемося, тільки про це й говорить.

– Хоч би онуками поцікавилася… Але що робити? Як тепер це виправити? Чому ти мені відразу нічого не сказав?

– Як таке сказати? – Олег присів до мене на диван, обійняв, – адже я чудово розумів, що мама не права. І заздалегідь знав, як ти відреагуєш. Тільки… Не можу інакше, Ір. Ти ж знаєш маму.

– Знаю, – я вже майже не злилася на Олега. Я міркувала, як безболісно вийти з цієї ситуації.

Вихід підказала моя мама, коли я їй все розповіла.

Наступного тижня ми з Олегом зібрали дітей, та повезли до бабусі. Я привіталася зі свекрухою, зазначивши про себе, що та зовсім не рада нам.

Вона не дуже любила поратися з онуками й ніколи не прагнула з ними «посидіти», на відміну від моєї мами.

– Мамо, – Олег вирішив, що саме він поставить матір перед фактом, – хлопці поживуть у тебе якийсь час. Ми зараз по решту речей з’їздимо.

– Що означає «якийсь час»? – сполошилася свекруха.
– Місяць, може, півтора. Садок недалеко. Вранці відведеш, увечері – забереш.

– З якого це дива? Ви мене запитали?
– Мамо, ну ти ж на пенсії. Поживи з онуками. Нам поїхати треба.

– Куди це? – Свекруха повернулася до мене, даючи зрозуміти, що питання призначене мені.
– Є можливість грошей заробити. Удвох треба їхати. Завтра підемо заяви писати власним коштом.

– Що ви придумали? Які заробітки? А діти? Їм тато з мамою потрібні! Цілий місяць! Нічого собі!

– Розумієте, – страждальним голосом і мало не зі слізьми на очах, сказала я, – у нас виходу іншого немає. Ледве зводимо кінці з кінцями. Наступного місяця навряд чи зможемо заплатити іпотеку.

– Я – бюджетниця, а в Олега зарплата дуже впала. Займати сенсу немає – віддавати нема чим. Мама нам трохи допомагає із пенсії, але все одно не вистачає.

– А там – зарплата хороша, якщо зачепимося – можливо, зовсім туди перейдемо працювати. Зараз багато хто так робить.

– Які заробітки, Іро? Що ти несеш?
– Далекобійники, – кинув Олег, ледве стримавши сміх.

– Що?! – очі свекрухи полізли на лоба, – та ні в якому разі! Невже не можна знайти іншого виходу!

– Ми пробували – нічого не знайшли, – я приречено похитала головою, – тож доведеться вам з онуками пожити. Більше нема кому. Моя мати, хоч і на пенсії, все ще працює.

– А я, теж не можу, – випалила свекруха, – я теж на роботу влаштовуюсь… І взагалі… Олегу, йди за мною, нам треба поговорити.

Мати із сином вийшли. Я з усмішкою подивилася їм услід. Схоже, мамин план спрацював.

– Олег, ви що задумали? – поглядаючи на двері, за якими стояла Іра, швидко заговорила мати, – невже так все погано? А діти, як же? Я не розумію…

– Мам, ми поїдемо, – твердо відповів я, бо увійшов у роль, – якщо ти підеш працювати, няню знайдемо. Зрозумій, немає в нас іншого виходу. Або доведеться квартиру звільнити.

– А Іра знає про нашу угоду? – Мати запитала це настільки тихо, що я ледь почув.
– Ні, звичайно, – прошепотів я у відповідь, – ми ж домовилися.

– Тоді знаєш, що, не треба мені допомагати. Я якось сама… Це якось розв’яже проблему?
– Вирішити не вирішить, але полегшить точно.

– Тоді, може, не варто їхати?
– Не знаю. Треба з Ірою розмовляти. Адже ми вже налаштувалися.

– Сину, ви хлопців сьогодні залиште, їдьте додому. Там поговоріть спокійно. Умов її. Скажи, що за дітей переживаєш. На це тисни – вона тебе послухає.

– Добре, мамо, я спробую…
Усю дорогу, доки їхали додому, ми, тільки глянувши один на одного, починали реготати.

– Все-таки молодець теща! – уже вдома сказав Олег, – дивись, як добре вигадала: і проблему вирішили й, з матір’ю не посварилися. Брехня на порятунок, як то кажуть.

– Так, мама в мене така! Винахідлива, – усміхнулася я, – я б сама до такого не додумалася.
– Тільки, Іро, мамі все одно допомагатимемо, – Олег допитливо заглянув мені в очі.

– Ну, зрозуміло! – засміялася я, – у розумних межах – свята справа! Як вважаєте, наша брехня виправдана? Чи, можливо, потрібно було розставити всі крапки над “і”, та називати речі своїми іменами?