Я від мами часто чула, що вона хотіла, щоб у неї був хлопчик. Але я з перших секунд маму розчарувала, а потім це стало вже традицією.
Мабуть, розчарування мами моєю статевою приналежністю так її розчарувало, що вона не хотіла зі мною поратись. Мене скинули на бабусю, мамину маму, але під пристойним приводом, що мамі треба заробляти гроші.
Мене моє життя влаштовувало. Бабуся мене любила і плекала, у мене було все, що потрібно. Мені читали казки, водили гуляти, купували солодощі, лаяли іноді, куди ж без цього, але все одно я відчувала, що мене люблять.
Так би я, мабуть, і прожила до повноліття, якби бабуся не померла, коли мені було сім років. Мамі не було куди подітися, тому вона забрала мене жити до себе.
Я відразу ж забула про всяку ласку та увагу. Сніданки мені ніхто не готував, до школи теж ніхто не будив. Мама вставала о пів на дев’яту, бо працювала за два кроки від дому, а мені до школи треба було йти хвилин двадцять.
Мамі було начхати, в чому я ходжу, що я їм, де я затримуюсь після уроків. Навіть коли вчителька викликала її до школи, щоб поговорити про мій замизканий зовнішній вигляд і неуспішність, мама не перейнялася.
Я була надана сама собі та через рік спільного проживання з мамою сама навчилася себе всім забезпечувати та обслуговувати. У третьому класі я сама собі готувала, прасувала одяг та робила уроки без нагадувань.
В той самий час у мами з’явився чоловік, з яким вона зустрічалася, а потім і з’їхалася. Чоловік швидко став моїм вітчимом і переїхав він не один, а зі своїм сином.
Той був молодший за мене на три роки, і мама перейнялася до нього такою турботою і любов’ю, на яку я могла не розраховувати. У мами збулася мрія – у неї є син.
Мама водила його в садок, готувала йому кашу, читала книги, вони разом з вітчимом водили Сергію гуляти в парку, мені навіть не пропонували піти з ними.
Вітчим спочатку дивувався маминому відношенню до мене, але потім прийняв правила гри та теж почав мене ігнорувати. Ніколи не ображав, не кричав, але ставився з холодною ввічливістю.
Я плакала в подушку, поривалася піти з дому, думаючи, що тоді мама зрозуміє, як їй мене не вистачає, навіть кілька разів не питаючи дозволу йшла ночувати до подружки, але мамі було все одно. Моєї відсутності вона навіть не помітила.
Мені за потреби купували новий одяг, взуття, канцелярію, але все в дуже обмеженому бюджеті. А ось на Сергію мама й вітчим не заощаджували. Але до вітчима запитань немає, я йому чужа, а ось до мами запитання були.
Після дев’ятого я вступила до коледжу, хоча й хотіла довчитися до одинадцятого класу, але мені було сказано, що Сергію вже потрібна своя кімната, а в коледжі є гуртожиток.
Більше запитань не було. Мені вказали на двері, я туди й пішла. Вступила, відучилася, пішла працювати та винаймати житло. Казати матері про те, що непогано б мене пустити у квартиру бабусі жити, навіть не стала. Знала відповідь.
Зараз я стежу за життям матері здалеку. Ми не спілкуємось, навіть не вітаємо одна одну зі святами. Я якось не подзвонила, грошей на телефоні не було, і вона теж перестала мені дзвонити.
Вже вісім років ми навіть не телефонуємо. Але мама щаслива, у неї є Сергій, фотографії з яким вона викладає в соцмережі, де скрізь приписка, що це улюблений синочок. Про те, що вона має доньку, у маминому житті нічого не говорить.
Я не розумію, чому вона так до мене ставиться, ось досі не розумію. Я не страждаю із цього приводу, звикла вже якось, але мені все одно незрозуміло, як можна просто викреслити із життя свою дитину.
Напевно, найкращий подарунок, який я зробила матері, це моє зникнення з її життя.
