Зараз у мене такий період в житті: ані рідні, ані друзі не підтримують. А почалося все з того, що я виїхала закордон на деякий час і це мене змінило докорінно.
З початком повномасштабного вторгнення перш за все я думала, як мати. Серце було не на місці, доки не вивезла своїх янголят у Іспанію. І прожили ми тут майже повний рік.
Чоловік лишився сам в Україні. А ми як могли будували життя на новому місці. І виходило більш ніж чудово. Тут я познайомилася з іншими жінками, що втікали від війни. А з часом ще й з місцевими дівчатами потоваришувала.
Ми родина не бідна, все життя обидвоє працюємо, чоловік наразі вже у бізнесі, а я у держустанові. Вдалося щось накопичити за життя. Тож за півроку життя тут я наполягла на купівлі нерухомості. Поки самі живемо, а як повернемося на Батьківщину – можна під оренду. І не страшно, що ворожою ракетою зруйнує у будь-який момент. Це розумно і як інвестиція.
Смішно сказати, але за мною, з моїми трьома “хвостиками”, які завжди поруч, увиваються чоловіки. Давно такого не було і на тобі. Для мене зрада неприйнятна, навіть посмішку у відповідь від мене годі й чекати.
А от чоловік мій з іншого тіста. Для нього чоловіча зрада – це ніби нічого й не сталося. Я за наше сімейне життя мінімум чотири точно підверджені пережила. Це те, що тривало якийсь час і не було приховано. А скільки насправді…
Але я звикла, що ніби прив’язана до будинку, до нього, до родини. Боляче, та якщо робити вигляд, що нічого не відбувається, то жити можна. А куди я піду? А кому я потрібна?
Але життя в Іспанії, спілкування з впевненими у собі жінками та дівчатами, перша спроба окремого життя і я відчула – моє життя окремо від чоловіка може бути щасливим, навіть кращим.
Нещодавно ми приїхали всі вчотирьох додому, свята, весна… І я відчула, що більше ніколи з ним не житиму. Ані сьогодні, ані пізніше. Ані в Україні, ані в Іспанії. Я раптом усвідомила, що не пробачаю йому всі ті зради.
Ми вже поговорили про це, готуємось до розлучення. Рідні, друзі – усі лізуть з порадами. Хочуть “повернути мене з небес на землю”. Ніхто не підтримав.
Вже майже колишній чоловік дуже ображається. Просто зрозумійте, як смішно вийшло, саме зараз нікого у нього немає. І йому здається, що це якесь несправедливе покарання.
А я от що скажу – ніхто не має права кривдити своїх близьких, навіть якщо вони вам це дозволяють, навіть якщо слабші і не можуть дати відсіч. Чоловіки, будьте гідними чоловіками! Бо колись станете огидні самі собі.
