– Люсю, принеси мені чаю, – ліниво велів Едік, що розвалився перед телевізором. – І чогось пожувати захопи.
– Сам візьми, – спокійно відповіла Люся.
– Що? – від несподіванки він навіть підвівся. – Ти кому це сказала? Валь, ти чула?
Він обернувся до сусідки, що зайшла на вогник, Валя ніяково усміхнулася.
– Я, мабуть, піду…
– Сиди, – гаркнув Едік. – Зараз вона нам чаю принесе. Люся! Чай гостям! Давай, ворушись!
Люся мовчки встала і попрямувала до кухні.
– І печиво не забудь! – крикнув Едік. – Яке я полюбляю.
Вона ввімкнула чайник і дістала печиво, яке він любить. Вівсяне, з родзинками.
З кухні Люся чула, як Валя бурмоче щось невиразне, а Едік розповідає, як його недооцінюють на роботі… Вона полізла в аптечку за пігулкою від головного болю, і погляд її раптом упав на сечогінне, куплену вчора в аптеці.
Чайник закипів.
– Люсю, ну скільки можна чекати? – роздратовано покликав Едік. – Ми тут від спраги засихаємо!
Вона заварила чай. Звичайний, чорний. У кухоль Валі поклала два шматочки цукру. У кухоль Едіка – два шматочки цукру та одну маленьку білу пігулку, розтерту в порошок.
– Ну, нарешті, – Едік навіть не глянув на неї й схопив з таці кухоль. – Та-а-ак… Жінки нині зовсім знахабніли.
– Права їм подавай, повагу. А за що поважати? Он моя, інститут закінчила, і що? Сидить удома, книжки читає. Розумна вона у нас, чи бачите.
Люся сіла в крісло навпроти й дивилася, як він п’є чай дрібними ковтками… Він завжди пив чай дрібними ковтками, і це дратувало її вже десять років. Як і те, що він плямкає. Як і його звичка колупати в зубах. Як і манера говорити про неї у третій особі, коли вона поряд.
За пів години Валя пішла. Едік перемикав канали, пив чай, а вона справно підливала йому ще, розчиняючи в кожній новій порції пігулки.
Якоїсь миті Едік підвівся з дивана і зник у «кабінеті». Потім він пішов туди вдруге, втретє… На п’ятий раз він почав турбуватися.
– Люська, що за нісенітниця? Вп’яте бігаю! Ну що за таке, га?
– Простиг, – кинула вона, – ходиш босоніж по холодній підлозі, от і …
Вночі чоловік вставав ще шість разів. Вранці блідий, з темними колами під очима він накинувся на неї.
– Це все ти! – закричав він. – Ти мені щось підсипала в чай!
– Едіку, у тебе манія переслідування, – спокійно відповіла вона.
– Не смій зі мною так розмовляти!
– А то що? Покараєш? Так ти й так це робиш. Щоправда, словами. Але синців від слів не видно, так?
Він промовчав, потім різко встав.
– Ти нестерпна. Так, все – я на роботу.
– Вдалого дня, любий.
В обід вона купила ще дві упаковки сечогінних. І ввечері заварила чоловікові особливий чай, з м’ятою та медом. І з пігулкою. Хай побігає, нехай мучиться…
Едік випив чаю… і почалося.
– Люсю, – жалібно сказав він, – може, до лікаря, га?
– Навіщо? – Вона знизала плечима. – Це нерви. Не хвилюйся, само пройде.
– Але ж це не нормально!
– А що в нашому житті нормально, Едіку?
Він глянув на неї… здивовано. Вперше за багато років уважно, навіть із якоюсь цікавістю.
– Ти якась… інша стала, – сказав він, переступаючи з ноги на ногу.
– Я така сама, як і завжди.
Цілий тиждень вона напувала його цим чаєм. Він трохи схуд, змарнів, став смиканим. На роботі на нього косилися, начальство було незадоволене.
– Люсю, – він сів навпроти неї й знітився, – по-моєму, я божеволію. Що зі мною відбувається, га?
Вона підвела очі від книги й подивилася на змученого чоловіка.
– Не знаю, Едіку.
Вона підвелася, пройшла на кухню. Поставила чайник. Дістала його кухоль з відбитою ручкою, він наполегливо пив із нього, хоча був у нього нормальний, цілий. Дістала пакетик із ліками. І… так і завмерла на місці.
У дверях стояв Едік.
– Я знав, – тихо сказав він, – я відчував, я здогадувався, що це ти.
– І що? – вона навіть не намагалася сховати сечогінне.
– Ти… Ти взагалі розумієш, що наробила? – обурився чоловік. – Це ж… Це ж замах!
– На що? На твій сечовий міхур?
Він підійшов до неї, вона не відступила.
– Ти… У тебе непорядок з головою… – прогарчав він. – Май на увазі, я тебе здам куди слід!
– Ну, спробуй, – усміхнулася вона, – валяй, скажи їм, що дружина підсипала тобі сечогінного. Безневинне сечогінне, яке продається без рецепта. Знаєш, що вони скажуть? Що непорядок із головою саме в тебе!
– Я… Я піду від тебе!
– Та скатертиною дорога!
Чайник засвистів.
– Знаєш, що найсмішніше? – спитала Люся, вимикаючи газ. – Я додавала тобі це в чай не з помсти. Не зі злості навіть. Просто… Просто хотіла, щоб ти відчув себе вразливим. Хоч раз у житті.
– Ти вже зовсім, – повторив він, але вже без колишньої впевненості.
– Можливо. А може я просто втомилася? Втомилася бути мовчазною і все прощати?
Вона трохи помовчала і додала:
– Знаєш, я ж правда розумна, Едіку. Настільки, що вигадала, як тебе провчити, а ти цілий тиждень не міг здогадатися. І настільки, що розумію, це глухий кут. Ми обидва з тобою в глухому куті зараз.
Сказавши так, вона відкрила книгу і хотіла продовжити читати, але чоловік не дозволив.
– Що ти робиш? – розгублено спитав він.
– Читаю.
– Але… ми ж маємо поговорити!
– Про що? – посміхнулася Люся. – Як ти десять років принижував мене? Чи… про щось інше?
Він не відповів, і вона продовжила:
– Знаєш, Едіку, є речі, про які краще не говорити. Їх треба або прийняти, або… розлучитися.
– І що ти обираєш?
– Чесність, – сказала жінка, – давай будемо чесними. Ми обоє з тобою, скажімо, не подарунок. Питання в тому, чи хочемо ми продовжувати цю баталію, чи готові на перемир’я.
– Є ще один варіант, – похмуро сказав Едік, – розлучення.
– Ага, – підхопила Люся, – і поділ майна.
– Так, я подаватиму на поділ майна, – сказала вона, відповідаючи на його здивований погляд.
Він довго мовчав. Потім невпевнено сказав:
– Але я… не хочу розлучатися.
– А чому?
– Не знаю. Звик, мабуть.
– Це погана причина, – зітхнула Люся.
Він знову замовк, а потім раптом вибухнув:
– Ти… Ти мене отруїла!
– А ти мене принижував. Роками! – Не залишилася в боргу жінка.
Він уважно подивився на неї.
– Знаєш, що я зрозумів за ці два тижні? Що ти… Ти небезпечна.
– І?
– Мені страшно, – зізнався він.
За вікном темніло. Десь у дворі гавкав собака.
– Давай так, – нарешті сказала Люся, – ми з тобою спробуємо жити, як нормальні чоловік і дружина. Якщо не вийде, розійдемося цивілізовано.
Він кивнув, а потім несміливо попросив:
– Люсю, а… можна мені чаю? Тільки звичайного, без сюрпризів?
– А сам заварити зможеш? – посміхнулася вона. – І мені заразом. Га?
Едік поплентався було на кухню, але у дверях обернувся:
– А якщо я помщуся? – спитав він, і очі його зловісно блиснули.
– І як ти хочеш помститися?
Він вдав, що міцно задумався.
– Ну, наприклад… там, в аптечці, є ще й проносне… Тобі не страшно доручати мені таку відповідальну справу, як заварювання чаю?
– Дякую, що подав мені непогану ідею, – посміхнулася вона. – Едіку, я серйозно, ще раз поводитимешся зі мною, як з меблями, або з прислугою, і я…
– Зрозумів, зрозумів!
Однак через тиждень Едік здається забув свою обіцянку. І Люся вирішила йому нагадати про нещодавні події. Сьогодні вона пішла в аптеку і купила дещо з м’якою дією. На всяк випадок…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
