Я почув тихий шурхіт і одразу прокинувся. Швидко підвівся і підійшов до матері:
– Що, мамо, що подати? Ти чогось хочеш?
– Ні, синочку, ні. Ти ляж ще, поспи. Адже зовсім зі мною замучився.
– Ну що ти, мамо, як можеш так говорити? Давай я тебе підійму, ось так, зараз подушку поправимо і тобі буде добре. Хочеш, я тобі почитаю?
У дверях з’явилася моя дружина, Олена.
– Ти думаєш спати лягає? О пів на третю ночі! Як завтра підеш на роботу?
– Я взяв відпустку без утримання.
– Та ти з глузду з’їхав?! А жити ми на що будемо?
– У нас поки що є гроші! – я підійшов до дружини й виставив її з кімнати:
– Можеш хоч трохи поваги до моєї матері виявити? Ти ж бачиш, їй не довго залишилося!
– Так? І ти хочеш, щоб і ми за нею пішли?
– Замовкни! Іди з очей! Ти сама не знаєш, що кажеш?
Я повернувся до матері в кімнату, а Олена, зневажливо хмикнувши, пішла до спальні. Вона була дуже незадоволена тим, що я привіз Ганну Михайлівну, свою матусю сюди, до нас, у двокімнатну квартиру, де нам з двома дітьми й так було тісно.
А тут довелося виділяти для хворої старої цілу кімнату!
– Ну і доживала б у своєму селі, а так, що з неї взяти? Будинок дерев’яний? Він тільки під знесення годиться!
– І район не популярний. Ось я в новинах чула десь недалеко трасу проводитимуть околицями села, там хоч ціну за житло можна отримати, а тут?
Олена дослухалася. Я щось читав матері вголос, перериваючись тільки тоді, коли вона починала сильно кашляти. А Олена гидливо кривилася: ну що це за життя?!
-Я ж ніколи не любила твоєї матері! Та й за що її було любити? Звичайна сільська баба! Так, у свій час ми жили в неї в селі!
– Так вона постійно докучала мені своєю нав’язливою турботою: то« яка ти худенька», то «ось тобі шаль тепла, я сама в’язала», «то молочка козячого попий», – фу, гидота яка! – Олена пересмикнула плечима.
– Я все життя прожила у місті й сільське життя сприймала як щось украй неприємне! – ти ж про це добре знаєш.
– А я не такий! Я із задоволенням допомагав матері по господарству! Міг сам подоїти козу, і не переживав через відсутність незручностей!
– Пам’ятаю, яких великих трудів мені коштувало відвезти тебе звідти! Ти не хотів жити з моїми батьками. Начебто я хотіла жити з твоєю мамою?
Довелося нам тоді винаймати квартиру, бо я була в положенні спочатку першою дитиною, а невдовзі й другою.
І ніби Віктор завжди про мене дбав, малюків любив, але не забував кілька разів на тиждень їздити в область, щоб відвідати матір.
Мої батьки сміялися з мене:
– Знайшла собі маминого синка, от і мучся! А ми тобі говорили, треба було за Гошу виходити. Він досі твоєю долею цікавиться!
– Мамо, ну який Гоша!? А до речі, як він? Як виглядає? Чим займається?
– Капітан поліції. Що сказати? Живе – не тужить. Машина хороша, квартира у центрі, каже, євроремонт зробив. І зауваж, – сам живе! Ні тата, ні мами!
Мої роздуми перервав новий напад надривного кашлю свекрухи. Я лягла на ліжко і простягла руку до тумбочки – десь тут були вушні затички.
Пройшов місяць. Я повертався з аптеки, коли побачив біля свого будинку швидку.
– Мама! – промайнула у мене думка, і я побіг до під’їзду.
Так, лікарів викликала Олена.
– Як тільки ти пішов, у Ганни Михайлівни почався напад, і я не стала тягнути час.
– Добре, я поїду з нею.
Два дні я провів у лікарні з матір’ю, третього дня її не стало!
Перед відходом, мати звернулася до мене з проханням:
– Тобі здасться дивним, синку. Але зроби, що прошу! Ти пам’ятаєш кущ червоної смородини біля ґанку?
– Викопай його, та посади на цвинтарі. Птахи прилітатимуть, співатимуть, клюватимуть ягоди. Зроби, синку, прошу тебе!
Я тримав її руку, а вона, слабшаючи, востаннє спробувала потиснути мою долоню, нагадуючи про дану їй обіцянку.
Тільки через деякий час я зміг набрати номер телефону дружини. Але він був недоступний. Тоді, пригнічений горем, я зателефонував до її батьків.
Вони поспівчували мені, але де знаходиться Олена – вони не знали. Вона ще позавчора привезла до них дітей, та кудись поїхала.
Я поїхав додому. Мені треба було організувати поховання і я, розуміючи, що на допомогу чекати ні звідки, зробив усе сам.
Ці дні тяглися для мене дуже довго! Олена так і не повернулася, і я не знав, кому поскаржитися на свій біль! Діти поки жили у її батьків, а я ходив із кімнати до кімнати, не знаходячи собі місця.
Тільки зараз я почав помічати, що у квартирі щось не так. Нарешті зрозумів – не було речей моєї дружини!
Пішла! Кинула! У такий момент! Ну що ж, скатертиною дорога! Я відчував тепер не лише порожнечу, а й образу.
Так, я останнім часом практично не присвячував себе сім’ї, але я не міг інакше! Я насправді любив і шанував свою матір!
Я пам’ятав, як вона кожен ласий шматочок берегла для мене, відмовляючи собі в усьому. Як вона не відходила від мене, якщо я хворів, втішала, якщо мене турбували дитячі життєві проблеми.
І я відплатив їй тим самим! Не міг зробити інакше! Бачити Олену я більше не хотів! Але вона невдовзі повернулася. Щоправда, тільки для того, щоб вигнати мене з дому!
Я не впізнавав своєї дружини – агресивна, безглузда, криклива! Вона дорікала мені за те, що на квартиру дали гроші її батьки, що я їй набрид, що я, «нещасний мамин синок»!
А в неї тепер буде зовсім інше життя! І інший чоловік! Той, котрий все життя любить її!
І я пішов! Повернувся до свого рідного дому. Відпустка закінчувалась і треба було виходити на роботу, але треба було десь жити.
Я вирішив, що винайматиму квартиру десь неподалік роботи. А може, повернутися сюди? Раптом мене візьмуть хоч би фельдшером?
Адже я хороший терапевт, досвідчений. Я вийшов, сів на ґанок, і задумався. Така рання цього року весна, добре тут, птахи співають.
Мій погляд упав на кущ смородини. Ох, матусю, не гнівайся, я все пам’ятаю! Вранці я вийшов з лопатою і взявся до роботи.
Коли я потягнув кущ на себе, під ним щось блиснуло. Бляшанка! Як вона потрапила сюди? Я узяв її в руки, і пішов у хату. Я відкривав її важко.
Усередині була невелика скринька, загорнута в білу тканину. А в ній, на різних ярусах, були покладені коштовності – золоті вироби, та кілька діамантів.
Я онімів від подиву, дивлячись на цей скарб! Потім щось став пригадувати. Мама колись розповідала мені про свою бабусю, яка була спадковою дворянкою.
Знав я історію про її коштовності, які під час арешту не знайшли. Як скринька потрапила до матері й чому вона сама не скористалася цими цінностями, я не знав? І вже ніхто не міг розповісти мені.
Швидше за все, вона просто боялася, що їх у неї заберуть. Я з вдячністю подумав про матір, потім поклав смородину в машину, відвіз на цвинтар і посадив його там, де вона просила.
Хоча й був упевнений, що її прохання – не що інше, як проста і давно вигадана хитрість.
За кілька місяців я купив квартиру у центрі міста, придбав машину.
Я повернувся на роботу, продовжив практику і став зустрічатися зі своєю колегою Дашею, доброю та розумною жінкою.
Я часто бачився зі своїми дітьми, і вони розповідали, що мати з ними не живе, у неї тепер інша родина. Вона хотіла їх забрати до себе, але дядько Гоша їм не сподобався.
Тепер, коли мав гарне житло, я запропонував їм переїхати до мене, і хлопці з радістю погодилися. Даша напрочуд швидко знайшла з ними спільну мову і, якось непомітно ми стали дружною родиною.
Долею Олени я не цікавився, ми давно розлучилися і не згадували одне про одного. Минуло десять років.
Мої сини вступили до військового училища і тепер з гордістю носили курсантську форму. У нас з’явилася донька, а за два роки ще й син.
Якось я заступив на нічне чергування, і мене викликали до знову прибулої пацієнтки. То була мати Олени.
Я знав, що старенька доживала свій вік одна, її чоловіка не стало три роки тому. І ось сьогодні їй стало погано, і вона насилу дісталася телефону, щоб викликати швидку.
Я, як міг, полегшив страждання жінки. Часто заходив до неї, справлявся, чи не настало поліпшення.
– Вітю, – раптом звернулася до мене колишня теща, – я хочу попросити у тебе вибачення за все.
– Це я зруйнувала твою сім’ю, постійно говорила доньці, що вона гідна кращого. Знущалася з твоєї турботи про матір.
– А тепер я їй заздрю! Вона пішла щасливою! У мене інша доля і я її заслужила. Олена мене зовсім забула, я їй не потрібна. І коли батько хворів, вона також не приходила. Я бажаю тобі щастя!
– Ви ніби прощаєтесь зі мною. Зарано щось!
– Я й не знала, що в тебе така душа. А як там мої онуки?
– Навчаються, обидва студенти. Зовсім виросли. Скоро приїдуть у відпустку, та обов’язково вас відвідають.
Ми ще трохи поговорили, потім я побачив, що ліки почали діяти, і нещасна жінка заспокоїлася. Правильне лікування та моя участь у її долі, швидко поставили жінку на ноги.
Незабаром її виписали, але для свого спокою, я найняв для неї доглядальницю.
Своє сорокаріччя я відзначав у старому будинку. Я давно відремонтував його і тепер уся моя велика родина із задоволенням зібралася під його дахом.
Приїхала навіть бабуся, яка хотіла помилуватися своїми красенями-онуками.
Не було лише Олени. Та і як вона могла бути тут?
Гоша давно її покинув, а дочка-підліток не звертала на матір ніякої уваги. Вона готувалася до вечірки і її не хвилювало те, що сильно застуджена мати насилу встає, щоб узяти ліки.
Олена знала, що так і буде. Вона бачила в очах доньки бридливість, яку колись відчувала сама. Тому Олена не скаржилася на свою долю.
Це було марно! Тому що ще нікому не вдавалося повторити своє життя, і переписати його з чистого аркуша! Хтось може сказати, що моя розповідь, це вигадка!
Але, запевняю вас, що це моє життя! Чи правильно я його проживаю, час покаже! Але я впевнений, що мене не спіткатиме доля моєї тещі, та колишньої дружини!
Бо я своїх дітей виховую на власному прикладі, і намагаюся це робити сумлінно! Як вважаєте, я маю рацію?
