– Ковальова, на вихід.
Настя чекала на ці слова цілих п’ять років. П’ять років за ґратами. Це не багато, не мало, а ціле життя.
Анастасія заплющила очі від яскравого сонця. Ну, тепер закінчилися всі її муки. Як же вона скучила за Глібом.
Він не приїжджав до неї вже рік. Мабуть, щось трапилося. Можливо, багато роботи?
Адже вони задумали такий величезний бізнес. Раніше Гліб розповідав, як усе просувалося. Настя раділа.
“Все-таки правильно вони зробили, мабуть. Вона не змогла б сама витягнути весь масштаб. Зараз вони одружаться, і вона одразу стане співвласником їхньої компанії”.
Вони познайомилися із Глібом за пів року до тих трагічних подій. Він був нотаріусом у справі вступу у спадщину.
У Насті не стало бабусі, з якою та прожила все життя. І дівчина отримувала у спадок величезну квартиру у центрі та гарну суму грошей.
Бабуся колись була викладачем в університеті, і коли бабуся вже була старенька її учні, вже дорослі та заможні люди намагалися їй допомагати.
Гліб був такий чуйний, такий ніжний. Молоденька Настя не змогла встояти перед чарами гарного чоловіка. А потім, якось, у них зайшла розмова про багатих людей. Гліб зітхнув.
– А давай уявімо, що ми з тобою такі ж круті. У нас свій бізнес, діти навчаються за кордоном.
Настя посміхнулася.
– Діти?
Гліб серйозно глянув на неї.
– Ну, звісно, діти. Це нормально, коли люди одружуються, то в них з’являються діти.
– А ти що, хочеш одружитися зі мною?
– Настя, ну хіба можна цього не хотіти?
Вона довго думала над цією розмовою, а потім спитала у Гліба:
– А ти взагалі якось оцінював, який бізнес може давати дохід у наш час?
– Настя, та не просто оцінював. У мене такі розрахунки є. Ось дивись.
Вона нічого не зрозуміла в цих цифрах, але страшенно пишалася тим, що наречений у неї такий розумний. Гліб зітхнув:
– Ех, були б тільки гроші на відкриття. Я б за кілька років так розкрутився б.
Якось зовсім непомітно розмова перейшла на квартиру Насті та гроші, які їй дісталися від бабусі.
– Гліб, а якщо не вийде? Де жити тоді будемо?
– Ну, я маю квартиру. Нехай і однокімнатна, але поки що ми вдвох і поживемо там. А якщо не вийде…? Та ні, такого просто не може бути. Я це все не за один день порахував.
І Настя повірила. Вона була повністю впевнена в тому, що Гліб впорається. А потім, коли квартиру вже продали, коли початок було покладено, вони поверталися ввечері додому. І на їхньому шляху встав якийсь нетверезий.
Він не нападав, просто, мабуть, загубився у просторі. Гліб сильно штовхнув його, і той хитнувся й упав. Вони стояли та чекали, коли той почне ворушитися, спробує підвестися. Але чоловік лежав нерухомо.
– Гей, вставай! – Гліб почав трясти його. І голова незнайомця безвольно моталася з боку на бік.
– Настя, він не живий. Біжимо!
– Ні, не можна. Поліцію слід викликати.
– З глузду з’їхала! А як же наші плани? На мені все зав’язано. Ніхто не розбиратиметься – випадково чи ні. Настя, знаєш що? А скажімо, що то ти. Ну, ти дівчина. Злякалася, штовхнула несильно, а він був настільки напідпитку, що одразу впав. Тобі нічого не буде. Ну, максимум умовно дадуть. А мене точно посадять. І тоді все. Всім нашим планам кінець.
Настя розуміла, що Гліб має рацію. Було дуже страшно, але вона погодилася. Все справді було зав’язано на ньому. Їм не дали б час, щоб Гліб увів її в курс справи.
Прогнози не справдилися. Їй дали сім років. Сім років за чоловіка, який не був безхатько, а просто повертався додому з гостей, йому стало погано. Він хотів попросити у них допомоги, а вони… А Гліб? Чи вона?
Загалом, коли оголосили вирок, Настя втратила свідомість. Гліб часто до неї приїжджав. Казав, що подав апеляцію. Одну, іншу.
Розповідав, як просуваються справи у бізнесі, а Настя обіцяла терпіти. Все заради їхнього щастя.
Зараз, коли вона під’їжджала до будинку, де була квартира Гліба, серце голосно колотило. Як же вона скучила. Як давно не бачила його. Цікаво, як їхня фірма, як взагалі справи?
Вона довго дзвонила і, нарешті, брязнув дверний замок. У дверях з’явився заспаний чоловік.
– Дівчино, ну якщо вам не відкривають, то, мабуть, не хочуть. Якого дідька ви дзвоните? Я добу в дорозі був і дуже хотів би виспатися.
Настя пильно дивилася на незнайомця.
– Ви хто? І що ви робите у квартирі Гліба?
– По-перше, яка вам різниця, хто я? По-друге, вже три роки ця квартира куплена мною спеціально, щоб було де переночувати, коли я приїжджаю до цього міста. А по-третє, гадки не маю, хто такий Гліб. Якщо колишній господар, він помер. Та ви краще, до сусідки постукайте.
Чоловік зачинив двері, а Настя сперлася об стіну. Гліб помер? Так бути такого не може. Вона кинулася до сусідніх дверей. Їй відчинила бабуся.
– Ой, Настя, чи це ти?
– Я… Скажіть, будь ласка, де Гліб?
– Таааак … немає його. Він квартиру продав давно. А потім казали, що не стало його. Більше донька, нічого не знаю.
– Як не стало?
– Та кажу ж, не знаю. Ти це, сходи на цвинтар, де його батьки. Він там лежить.
Настя почула, як зачинилися двері, і тихо осіла на сходах. “Це що? Що це відбувається? Чому їй ніхто не повідомив?”
– Дівчина, з вами все гаразд?
Вона підвела голову. Поруч стояв той самий чоловік, який відчинив двері до квартири Гліба.
– Так, вибачте, я зараз піду… – Настя встала. Її хитнуло, і вона знову сіла. – Зараз хвилинку тільки посиджу …
Чоловік підхопив її під руки, підняв.
– Та куди ви в такому стані? Ходімо, чаєм вас напою. Прийдете у себе і підете …
У неї просто не було сил чинити опір. Вона дозволила стягнути з себе куртку, посадити на стілець, і тільки коли в руках опинився гарячий кухоль, нарешті заплакала.
Чоловік не заважав. Певне, вирішив дати виплакатися. Коли Настя трохи заспокоїлася, він тихо спитав:
– Що трапилося? Може, я зможу чимось допомогти?
І Настя заговорила. Почала від початку і закінчила сьогоднішнім днем. Чоловік спохмурнів:
– Щось тут не сходиться.
– Ви на цвинтар збиралися? Можна я вас проведу?
– А вам навіщо?
Він знизав плечима.
– Не люблю, коли кривдять людей.
– Ви про Гліба?
Він промовчав. Встав, пішов до коридору. До цвинтаря дійшли мовчки. Благо був він зовсім недалеко, бо квартира Гліба була на околиці.
З вікна можна було навіть побачити верхівки дерев, край, кінець міста. Ось саме за ними й був цвинтар.
З Глібом вона була кілька разів на могилі батьків. Вони ходили прибирати. Насилу, але вона таки знайшла ці могилки. Вони були доглянуті. Дві батьківські та одна досить свіжа, з табличкою, на якій було його ім’я.
Ноги зовсім не тримали. Настя опустилася навколішки.
– Гліб, як же так?
Вона почула сопіння, а потім дитячий голос сказав:
– Там його немає. Порожня вона. Порожня могила.
Настя здригнулася. Почула тупіт, коли встала. Її новий знайомий вже вів за руку до огорожі хлопця. Зважаючи на все, той був безпритульним і розмовляти явно не хотів.
– Ну-ну, заспокойся. Все одно не відпущу.
– А я більше нічого не скажу.
Володимир посміхнувся.
– А якщо я заплачу тобі?
Хлопчик, якому було на вигляд не більше десяти, уважно глянув на нього.
– А скільки?
Чоловік витяг із гаманця кілька купюр. Очі у хлопця округлилися.
– Ось, дивись. Ще стільки ж отримаєш, якщо все розповіси, і бігати за тобою не доведеться.
Пацан кивнув, потім глянув на Володимира.
– Зуб даю, не втечу. Відпусти, га?
Чоловік розтиснув руку, а хлопчик подивився на Настю.
– Ще тоді, коли цю могилу копали, мені все дивним здалося. Але я подумав, мабуть, просто часу не було іншого. Але подивитися таки вирішив. Адже зазвичай ховають з ранку, а тут на машині труну привезли о пів на сьому вечора.
Я відразу звернув увагу, що тих, хто проводжав, було всього двоє. Могильники швиденько закопали та поїхали. А чоловік із жінкою залишилися. Чоловік дістав шампанське. Ви бачили, щоб на цвинтарі шампанське пили? І я ні.
Ну от, вони цокнулися, і цей чоловік сказав, що за бажання п’ємо. А жінка засміялася і сказала:
“Стривай ти, ми ще тебе не поминули”.
Потім вони сміялися, розмовляли, і я зрозумів, що цей чоловік сам себе ховав, щоб якась Настя не шукала ні його, ні грошей.
І того ж вечора вони повинні були поїхати кудись на зовсім. Тільки я не розчув куди, або я вже забув.
Настя дивилася на хлопчика не кліпаючи очима. Згодом перевела погляд на Володимира.
– Цього не може бути. Ні. Я п’ять років за нього у в’язниці відсиділа. Ні.
Володимир похмуро глянув на неї. Потім звернувся до хлопчика:
– Їсти хочеш?
– Ну так.
– Ходімо в кафе нагодую, та й поговоримо.
– Та ну, мене звідти одразу виженуть.
– Зі мною не виженуть.
Пацан знизав плечима. Володимир допоміг Насті підвестися.
– Я таксі викличу.
Водій невдоволено зиркнув на своїх пасажирів, але Володя поклав на торпеду купюру.
– Здачі не треба, розмов теж.
Шофер усміхнувся, кивнув головою. За десять хвилин вони були на місці.
– Володимире Леонідовичу.
Молода жінка простягала йому папери.
– Все, потім Алла, неси поїсти.
Настя була в якомусь тумані. Вона знову і знову починала по поличках розкладати все, що дізналася, але воно ніяк не вкладалося, тому що такого не буває в житті.
Володимир посунув їй листок:
– Напиши все, що знаєш про свого нареченого. Прізвище, по батькові, рік народження, прикмети.
Настя взяла ручку. Хлопчик їв і з цікавістю оглядався.
– А це твій ресторан?
– Це кафе, а не ресторан.
– Ні, тут навіть краще, ніж у ресторані. Ну то це, твій?
– Мій.
– Я коли виросту, теж свій ресторан відкрию. Я малий любив готувати.
– А тепер що, подорослішав та розлюбив?
– Та ні, ні з чого, та й ніде. Тоді бабуся їжу купувала, а потім її не стало.
– А батьки?
Настя дослухалася до розмови.
– Бабуся казала, що мене мамка нагуляла, а потім скинула мене бабці.
– Так, веселе у вас тут містечко, як я подивлюся. – пробурмотів Володимир.
Він узяв аркуш паперу в Насті та вийшов кудись. На порозі обернувся:
– Настя, ви їжте, скоро чай принесуть.
Вона кивнула і подивилася на стіл. У животі зрадливо забурчало. Хлопчик діловито посунув їй тарілку:
– Їж, добрий мужик, не жадібний.
Повернувся Володимир хвилин за десять:
– Ну, тепер потрібно трохи почекати.
– Тебе як звати, хлопче?
– Єгор.
– Гарне ім’я. У мене діда Єгором звали.
Хлопчина дивився телевізор. Настя задрімала на дивані. У двері тихенько пошкрябалися, і Володимир вийшов. Коли повернувся, Настя сиділа на стільці, а Єгор солодко спав на її місці.
– Втомився хлопець. Гаразд, хай спить. Ходімо, дещо вам розповім.
***
Гліб розтягнувся у шезлонгу, а Соня поряд. Щоправда, ніякого настрою відпочивати не було, бо Соня торохтіла, як пила:
– Я не розумію, чому ти такий спокійний? У нас майже закінчилися гроші, а ти навіть нічого не робиш!
Гліб ліниво глянув на неї:
– Не бачу сенсу. Хоч скільки б грошей не було, ти їх миттєво спускаєш.
– Але ж я хочу мати гарний вигляд, а краса, знаєш, коштує чимало.
Гліб посміхнувся:
– Слухай, вони тебе дурять. Підсовують чорт знає що.
Соня спершу не зрозуміла, про що він. А коли зрозуміла, то почервоніла:
– Та як ти смієш? Ти зобов’язаний мені життям!
Гліб сів, примружився:
– Чим? Тим, що тепер не можу жити спокійно? Щохвилини чекаю, що все розкриється і замість Насті на зону вирушу я.
– А я казала. Перекажи всі гроші на загальний рахунок, щоб, якщо що, я змогла найняти найкращого адвоката.
– Ага, ось ще придумала, щоб ти одразу ж їх перевела до себе і забула, як мене звуть.
Ця суперечка у них була не перша. І навіть не друга. Кілька разів навіть до кулаків доходило. Але вони були пов’язані всією цією історією, яку провернули з Настею. Думали, що пішли на злочин заради свого кохання, але кохання одразу закінчилося.
– Корольов Гліб Миколайович?
Гліб та Соня підстрибнули одночасно. Він одразу оцінив ситуацію. Знітився.
За поліціянтами стояла Настя, спираючись на руку молодого чоловіка. Соня закричала, хапаючись за Гліба:
– Пін-код, скажи пін-код своєї карти, інакше я не зможу взяти гроші, щоб допомогти тобі!
Поліціянти посміхнулися:
– Пані, він вам точно найближчим часом не буде потрібний, тому що в камерах ще немає банкоматів.
***
Настя та Володимир вийшли із зали суду. Анастасія була трохи приголомшена. Стільки подробиць дізналася, що залишки жалості до колишнього нареченого розвіялися як туман.
– Ну що, відзначимо нашу перемогу? – Запитав Володимир.
Настя зітхнула:
– Я не можу, Володю. Мене Єгорка чекає. Йому поки що складно перебувати вдома самому.
– Ти все-таки вирішила домогтися усиновлення?
– Ну, звичайно. Хіба його можна залишити на вулиці? Він такий розумний хлопчик! Просто скривджений на весь білий світ.
– Ясно. Значить, я у вашій компанії зайвий.
– Ні, я так не казала. Просто сказала, що не можу кудись піти.
Володимир відкашлявся і запитав:
– А якщо я напрошусь у гості до вас?
– Ми будемо тобі дуже раді.
А через три місяці, на весіллі, вони дивилися, як Єгорка ні-ні та вщипне себе. Все ще не вірячи, що в нього тепер є тато та мама.
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?
