– Терпіти не можу твою сестру! – буркнула я, невдоволено скривившись. – Вона мене дратує!
– І не лише тебе! – підтримав мене Максим.
– Скрізь свій ніс суне і, вважає себе найрозумнішою. Ти б тільки бачив, з яким переможним виглядом вона дивиться, коли їй вдається підчепити мене, – процідила я крізь зуби. – То освіта в мене погана, то туш стара…
– Вона завжди була такою, – знизав плечима чоловік. – На жаль, це цілком вина моєї мами, яка все їй дозволяла і балувала.
– Добре, що ми живемо за сто кілометрів від твоєї рідні, – закотила я очі.
Свекруха Інга Володимирівна та чоловікова сестра Аріна жили у місті, а ми – у невеликому селищі неподалік.
Обидві жінки були вдовами й, проживали в одній квартирі, тому, коли ми приїжджали в гості до свекрухи, ми автоматично приїжджали й до Арини.
Сестра чоловіка категорично не переварювала мене, тому причіпки між нами були неминучими.
Перші кілька візитів я мовчки стискала зуби, а потім вирішила давати Арині відсіч, бо, бачачи мою слабкість, Інга Володимирівна теж починала чіплятися до мене.
Після цього, кожен візит до свекрухи приводив до скандалу, і ми вирішили більше до рідні чоловіка не їздити.
Інга Володимирівна відразу помітила це і почала дзвонити синові, та вимагати пояснень.
– Чому не приїжджаєте? Два тижні тебе вже не бачили. На думку не спало, що мама і сестра сумують? – Почала відчитувати вона.
– У нас багато справ, ніколи, – не бажаючи вдаватися до подробиць, сухо відповів я.
– Чим же цікаво? – недовірливо запитала мати. – Дружина твоя забороняє? Минулого разу вона поїхала з таким виразом обличчя, ніби сто лимонів з’їла.
– Кажу ж, у нас справи, – відповів я і швидко попрощався з матір’ю.
Проте, за годину, вона знову передзвонила мені, та повідомила про те, що вони з Аріною збираються в селище.
– Навіщо? – Здивовано поцікавився я.
– До подружки дитинства хотіла заїхати й, тебе заодно відвідати, якщо ти сам не можеш приїхати, – діловито пояснила вона.
Я миттєво змінився в обличчі. Я не для того сам не поїхав до родичів, щоб вони приїхали до мене.
– Нас, швидше за все, вдома не буде, – бажаючи переконати матір із сестрою не заїжджати до нас у гості, повідомив я.
– Куди зібралися? – з досадою запитала мати. – Мені чомусь здається, що ви просто не бажаєте нас бачити. Якщо це так, тоді просто прямо скажіть!
– Ми поїдемо на день народження до знайомих, – вигадав я.
– Ну їдьте, хоч мати з сестрою не щодня в гості приїжджають, – ображено промовила вона і поклала слухавку.
Я відчув себе винним перед матір’ю та сестрою, але, згадавши про те, як родички поводяться під час зустрічі з моєю дружиною, перестав переживати.
Про те, що мати й сестра хотіли нав’язатися до нас у гості, я вирішив дружині не говорити, щоб не турбувати.
Проте, за три години, я зрозумів, що даремно так вчинив. Коли у двері подзвонили, вона поспішила відчинити.
Побачивши обличчя свекрухи й сестри, вона розгубилася. Таких “дорогих” гостей, вона ніяк не очікувала.
Я згадав про матір та сестру тільки в той момент, коли дружина побігла відчиняти двері, та вискочив до передпокою.
– Галю, ти готова? Ти ще не вдяглася? – осудливо промовив я, вдавши, що не помітив непроханих гостей.
– Куди? – Галина розгублено подивилася на мене.
– На день народження. Ти забула, чи що? – Натягнуто посміхнувся я. – О, мамо, Арино, а ви як тут?
– У гості приїхали, я ж дзвонила тобі, – незворушно відповіла мати. – Може впустите нас і не триматимете на порозі?
– Ні, не можемо, бо їдемо. Галю, біжи вже одягатися, – скомандував я і схопив дружину за руку.
Галина запитливо подивилася на мене, і коли я підморгнув їй, зрозуміла, що я просто намагаюся вивести непроханих гостей.
– Ви куди зібралися? Ми, взагалі-то, до вас у гості приїхали, – узялася в боки моя сестра. – Чи не пізно на день народження їхати?
– Ні, нам на восьму годину, – знову збрехав я. – За пів години вже маємо бути на місці.
– Ти в домашніх штанах поїдеш? – посміхнулася мати, яка звернула увагу на мій одяг.
– Блін, забув переодягтися, – почервонів я до коріння волосся і побіг у кімнату.
Арина та мати недовірливо подивилися мені услід і переглянулись.
Вони не вірили в те, що нам треба кудись їхати.
Вони були впевнені, що ми спеціально придумали історію з днем народження, щоб їх позбутися.
– Заради нас не можна скасувати свою подорож? – поцікавилася мати, коли я вийшов переодягнений у передпокій.
– Ні, не можна, – заперечив я, поправивши комір сорочки. – Нас давно на нього запросили. До того ж місце за кожного гостя оплачено.
– Ми не можемо не поїхати. Приїжджайте за тиждень, – додав я, знаючи, що мати образиться і відмовиться.
– Може, ми тоді залишимось у квартирі, поки вас не буде? – спитала Арина, озирнувшись на всі боки. – Дочекаємося, так би мовити.
– Ні, навіщо? – категорично заперечив я. – Вам начебто є куди їхати? Чи не так?
– Ну, у сина все ж краще, ніж у старої подруги, – захихотіла Інга Володимирівна. – До того ж ми в неї вже були, і вона не дуже нас рада бачити.
– Підкинути до автовокзалу? – спитав я, натякаючи на те, що матір та сестру я у квартирі не залишу.
– Вже автобусів до міста немає, а ти ж відвезти нас не зможеш, – хитро посміхнулася Арина.
– Можу зняти для вас на ніч готель, – запропонував я вихід. – Більше, на жаль, нічим допомогти не зможу.
Мати сердито насупила брови. Моя відповідь її розчарувала. Вона сподівалася, що я все-таки дозволю їм залишитися.
– Значить, у готель? – прорізався голос в Арини. – Боїтеся нас залишити у своїй квартирі? Думаєте, що пограбуємо?
– Ні, просто не хочемо. Що ви тут робитимете одні, без нас? – Втрутилася в розмову Галина. – Ми не хочемо, щоб хтось перебував у квартирі за нашої відсутності.
– Давайте я вас таки до готелю довезу, – бажаючи розрядити атмосферу, знову запропонував я.
– Обійдемося! – Відповіла мати й, розвернувшись, вийшла з квартири.
Слідом за нею вискочила Арина, вивергаючи прокляття та невдоволення на нашу адресу. Побачивши у вікно, як вони вискочили з під’їзду, ми з полегшенням видихнули.
Вигадана поїздка на день народження скасовувалася. Тепер у ній не було потреби.
Інга Володимирівна з Аріною викликали таксі та поїхали до міста, вирішивши більше ніколи не спілкуватись з не гостинними родичами.
Я сам згадав про рідню, коли приїхав в місто на прийом до лікаря і, десь хотів пообідати.
Двері мені відчинила сестра Аріна. Побачивши мене, вона сухо сказала, що вони з матір’ю ось-ось підуть, а чужу людину у своїй квартирі не хочуть залишати.
Я з невдоволенням зрозумів, що мати та сестра на мене смертельно образилися. Після цієї зустрічі, стосунки між нами вкрай розладналися.
Я люблю свою матір і сестру, але і дружину я теж кохаю! Дивитися на те, як мої рідні ображають мою дружину, я не підписувався!
Нормальних слів вони не розуміють, а на погані вчинки – ображаються! Я розумію, що той спонтанний вчинок, був не найкращий вчинок у моєму житті!
Але сталося, те що сталося! Так, це не приємно, коли рідні люди вважають тебе чужим! Як ви вважаєте, я маю перепросити за свою витівку?
