Я знову повертався з роботи надто пізно. Я втомився, а машина чомусь почала вередувати і кілька разів заглухла по дорозі.
Вона, напевно, відчувала те, що незабаром її власник нарешті здійснить свою заповітну мрію і купить собі ту ластівку, про яку мріяв уже років десять, якщо не більше.
Я усміхнувся, піднімаючись сходами і уявляючи, як сяду за кермо нової машини і поїду кататися містом.
Саме заради цієї мрії я і відмовляв собі багато в чому, саме через неї, працював, як віл, погоджуючись на будь-які переробки. Аби якнайшвидше наблизитися до заповітної мети!
Коли я був востаннє у відпустці, навіть не пам’ятаю уже, бо вважаю за краще отримувати гроші, та залишатися на роботі.
Керівництво, звичайно ж, цінувало таке прагнення до роботи, але й не дуже жаліло мене. Знали, напевно, що нікуди такий відданий співробітник не дінеться, тому премії виписували дуже рідко.
Жив я на околиці міста, у квартирі, яка дісталася мені у спадок від діда. Батьки мої мешкають в іншому місті, і зустрічаємося ми дуже рідко.
Не подобається мені, коли вони щоразу намагаються лізти в моє життя, вказувати, що настав час за розум давно братися і сім’єю обзаводитися, тому, що дружина і діти ніколи не були для мене головним пріоритетом.
Піднявшись сходами на п’ятий поверх, бо ліфт знову не працював, я наблизився до квартири і в темряві мало не спіткнувся через когось.
Тільки ввімкнувши ліхтарик на телефоні і, придивившись, я зрозумів, що це ніякий не безхатько, а дитина, дівчинка років дванадцяти.
Від яскравого світла вона миттєво прокинулася, здригнулася і підскочила на ноги. Вона з побоюванням подивилася на мене, а мій погляд привернула фотографія, що випала у неї з рук.
На фото був я. Я навіть цей знімок чудово пам’ятаю – фотографувався з друзями після шикарної вечірки. Дівчинка швидко підняла знімок і притулилася до стіни.
Звідки він у неї? Вона якось пов’язана з моїми друзями? З більшістю з них я давно вже обірвав усі контакти, бо з віком, наші інтереси розійшлися.
– Здрастуйте, а я до вас! – пробелькотіла вона.
Я дістав ключі з кишені і спробував вдати, що не почув її писку. Навіщо вона прийшла до мене? Хто вона така, взагалі? Що забула у моїй квартирі? Адже вона зовсім ще дитина!
Я раптом згадав, скільки історій чув про те, як за допомогою дітей влаштовують різноманітні підстави та перевірки, і варто лише торкнутися чужої дитини, як тебе одразу пов’яжуть.
Невже мене в чомусь запідозрили та влаштували облаву? Озирнувшись на всі боки, я зрозумів, що камер, начебто, ніде немає. Посвітив довкола себе ще раз.
Весь поверх був порожній. У квартирах майже ніхто не жив, бо район перебував на околиці, куди і транспорт громадський погано ходив.
Жили тут раніше люди похилого віку, а як їх не стало, діти житло це закинули, бо здати, чи продати його, було дуже проблематично.
От і не змінювали тут лампочки місяцями, а ліфт тижнями міг стояти зламаним, якщо тільки там людина не застрягла, тоді ремонтувати його приїдуть, звичайно, за кілька годин.
– Я не знаю, хто ти така, та я й гостей не запрошував! – відповів я і, відчинив двері до квартири.
– Зачекайте! Мені нема куди піти! Це ви Родіонов Денис Вікторович?
Дівчинка виглядала переляканою.
– Я. І що далі?
– Тоді все правильно! Ви, мій батько! І тільки ви можете допомогти мені!
Я від такої абсурдної новини засміявся в голос і, заперечливо похитав головою. Це вже переходило всі межі нормальності. Який батько?
У мене дітей ніколи не було і добре, якщо не буде. Мабуть. Взагалі я, навіть, не замислювався про те, чи хочу дітей, до цього моменту. Але час у мене для таких думок ще був.
– Ішла б ти звідси від гріха подалі. У мене нема і не було дітей. Не раджу випробовувати моє терпіння. Не підеш, я поліцію викличу!
Я зайшов у квартиру, а коли зачиняв двері, дівчинка кинула наостанок:
– Вже пізно! Мені нема куди піти! Ви мій батько і не можете кинути мене напризволяще!
Я знову похитав головою у спробі розвіяти дурман, що застелив свідомість. Що сталося цієї секунди? Я не міг знайти відповіді на це запитання.
Чого від мене хотіло це дивне дівчисько? Звідки вона взяла цю фотографію? І чому вона стверджувала, що моя дочка?
Я зайшов на кухню, кинув ключі від квартири на стіл, дістав із кишені телефон і ввімкнув чайник. Мені б заварити пару кубиків бульйону в склянці, посьорбати його з хлібом і заснути.
Тому що вставати треба буде зарано. Знову. Незважаючи на те, що завтра має бути вихідний. Робота не чекає, а кожна додаткова гривня до заробітної плати наближає мене до заповітної мети.
Заваривши собі склянку бульйону, я сів за стіл, ось тільки апетиту в мене чомусь не було. Що це за дівчисько з’явилося до мене? Хто вона така?
Запитання почали з’являтися в голові знову, а ось відповіді на них запізнювалися. Я навшпиньки наблизився до дверей, думаючи, чи пішла вона.
Ось тільки, через відсутність світла на сходовій клітці, нічого роздивитися в вічко не вдалося. Я приклав вухо до дверей і почув тихі схлипи. Все-таки дівчинка не пішла.
Вона ж сказала, що їй нема куди йти. Але що, якщо це таки підстава? Я почав думати, чи не перейшов комусь випадково дорогу. Начебто, ні з ким не сварився. Все було добре. Та й кому я міг завадити?
Кого обділив? Нічого на думку не спадало. Може, Васько, хлопець із роботи, який приревнував до мене свою дружину? Та ні… Навряд чи…
У нього кишка тонка, а звивин у мозку надто мало, щоб придумати таке. А що, коли дівчисько, як би фантастично це не звучало, насправді моя дочка, а я проганяю її?
А раптом вона залишилася без даху над головою? Куди вона піде? Ким стане? Запитання… Як багато їх було.
Плюнувши на все, я все-таки відчинив двері і подивився на дівчинку, що притискала до себе рюкзак. Вона сиділа на сходах і плакала, але не так, як плачуть діти, які влаштовують істерику, а як доросла, наче встигла пізнати життєві труднощі.
– Заходь! Розкажеш свою історію, а далі подумаємо!
Я трохи скривився, коли жвава дівчинка поспішила увійти до моєї квартири. Дивлячись у темряву, я не чув жодних кроків, чи криків.
Невже це не є підставою? Тоді, як пояснити це фото? У мене насправді є дочка?
– Проходь на кухню! Чай будеш?
Дівчинка почала кивати. Поки я робив чай і діставав бублики, які трохи підсохли, але більше пригостити й не було чим.
Не любив я запаси робити, та й, переважно, харчувався в їдальні на роботі. Дівчинка повідомила, що звуть її Машею.
– Ви з мамою познайомилися на День студента. Вона приїжджала до цього міста зі святковою програмою.
– Судячи з записів із її щоденника, який я знайшла, стосунки у вас одразу склалися дорослі! – Маша трохи почервоніла.
– Подробиць там не було! Ви не подумайте! Мама просто писала, що це була незабутня ніч, що ви були чоловіком її мрії, але чомусь прогнали її наступного ранку.
– Мама повернулася додому і намагалася викреслити вас зі своєї пам’яті, а потім дізналася, що в положенні мною. Загалом, у неї не було нареченого.
– Мама вирішила, що буде ростити мене сама. І вона дала мені все, навіть більше, ніж могла, але… – Маша схлипнула. – Мама захворіла.
– Напевно, на ній далися взнаки всі тяжкості, через які вона проходила… Їй потрібна операція на серці. Ми не маємо таких грошей. Ви повинні допомогти мені врятувати маму!
– Адже в нас нікого немає. Зовсім нікого. Такі гроші взяти просто нема звідки. Якби я могла взяти десь у борг!
– Якщо ви допоможете мені, я розрахуюсь! Я влаштуюся влітку на підробіток, підлогу в під’їзді митиму, листівки роздаватиму, я знайду спосіб віддати вам все до гривні!
Я замислився. Тринадцять років тому в мене насправді стався вкрай незвичайний та швидкоплинний роман із дівчиною на ім’я Олександра.
Якщо припустити, що вона була в положенні після нашої першої та єдиної ночі, то у мене справді могла бути дочка.
Ось тільки Маша зовсім не була схожа на мене, чи просто я не придивлявся до неї, щоб зрозуміти це? Погляд пробіг по дівчинці і зачепився за рідну пляму у неї під вухом – червона плямка, схожа на чотирикінцеву зірочку.
У мене була така сама. У серці щось тьохнуло. Ось тільки, якщо вона і справді моя дочка – я нічого не винен ні їй, ні її матері, яка приховала від мене існування дитини. Я розлютився на всю цю ситуацію
– Я тобі нічого не винен і нічого не дам! Переночуєш сьогодні, а завтра їдь назад! Як мати взагалі тебе відпустила за кілометри від будинку?
– Вона навіть не знає, що я поїхала шукати вас. Я сказала, що ночуватиму у подруги! Будь ласка! Допоможіть нам!
– Врятуйте життя моєї матусі! Якщо її не стане, мене віддадуть до дитячого будинку! Ваша дочка житиме у дитячому будинку!
– По-перше, те, що ти моя дочка … Це ще довести потрібно! А по-друге, жив без дочки весь цей час і ще проживу якось. Ляжеш на дивані. Зранку дам тисячу на дорогу. Щоб більше ноги твоєї тут не було!
– Мама мала рацію, коли не хотіла мені про вас розповідати! Ви просто нікчема! – Процідила Маша. – Я просто зараз піду!
– Не можу перебувати в будинку з таким, як ви! Ви жалюгідна людина, коли відхрещуєтеся від чужого лиха! І від рідної дочки!
– Нікуди ти не підеш, інакше я викличу поліцію, і тебе відвезуть у відділок. І якщо твоя мати насправді хвора, як ти кажеш, то, що з нею буде, коли вона дізнається, що її дочка так далеко від дому?
Маша підібгала губи, але сперечатися не стала. Вона зробила кілька ковтків чаю, швидше за все, щоб просто зігрітися, але навіть не доторкнулася до бубликів. Я дав їй постільну білизну та подушку, і дівчинка лягла спати на дивані.
Роздумуючи над її словами, я просидів за столом кілька годин. Я зміг знайти в інтернеті відкритий збір пожертв на ім’я моєї колишньої, якщо можна було так назвати Олександру.
І Маша у її історії фігурувала, як дочка. Ось тільки збір стояв на місці і, не рухався. Людям простіше було пожертвувати гроші маленьким дітям, адже чомусь їх завжди шкода.
А до дорослої жінки, у якої росте неповнолітня дочка, практично нікому немає справи. Як і до дочки, яку потім неодмінно віддадуть до дитячого будинку.
Я зайшов у кімнату, відкрив потайну шухлядку у шафі та подивився на гроші, які відкладав на свою мрію.
Я раптом задумався, а навіщо мені потрібна нова машина? Моя, хоч і була старенькою, але їздила досить не погано.
Звичайно, в останні місяці я зовсім закинув свою стареньку, перестав вкладати гроші і час у догляд за нею, бо чекав, що ось-ось придбаю нову машину. Із салону!
А навіщо вона? Я почав копатися в собі і думати, коли саме у мене з’явилася мрія про машину із салону. Років десять тому. Я тоді був молодий, гаряча кров у жилах кипіла.
З Олександрою я познайомився якраз, коли відслужив і закінчив училище. А потім помчало! Я хотів купити новеньку машину, щоб подобатися дівкам. Ось тільки з того віку я уже виріс.
Чіпляти когось, особливого бажання не було. Можливо, у мене вже змінилися уподобання? Дівчата в мене були різні, ось тільки толку від цього ніякого. А тепер ось дочка схоже є.
Не можна не звертати увагу на цю родиму пляму. У мого батька така теж, у діда була така сама, у мене така ж… І ось тепер у неї. Хіба це може бути простим збігом?
Я подумав, що родиму пляму можна було й намалювати. Чи все-таки вона справжня? А навіть, якщо намальована, то життя людини все одно під загрозою і, якщо Олександрі не допомогти, вона не виживе, а дочку віддадуть до дитячого будинку.
Я згадав дівчину з великими щирими очима, яка чомусь запала мені в душу. Мабуть, це була сама неймовірна ніч у моєму житті, бо я привіз дівчину до себе в квартиру, хоч, зазвичай, вважав за краще зустрічатися на боці.
На ранок, коли вона запитала, чи подобається мені, я злякався, вважав, що мене хочуть відразу потягти до РАГСу, і прогнав її. Хоча в мене могла б бути сім’я. Мабуть.
Чи потрібна мені машина? Кого я возитиму на ній? Дівчаток? Та й здоров’я вже не те, щоб міняти їх щодня. І таких потреб немає. Думки повільно перетікали від однієї до іншої.
У моїй голові панував справжнісінький хаос. Я уявлення не мав, як вчинити правильно, а мрія про машину одразу ж розбивалася об рифи суворої реальності, бо вже ніби й не потрібна вона була.
Вранці я довіз Машу до вокзалу, та посадив на електричку. Дівчинка весь час лаялася на мене, казала, що я поганий, і що про такого батька вона точно не мріяла!
А я просто мовчки стискав кермо і нічого не відповідав на її випади. Цього дня я запізнився на роботу, а ввечері не затримувався.
Начальник сильно здивувався моїй поведінці, почав обіцяти премію, але я поїхав додому, ввімкнув телевізор і пролежав на дивані, переглядаючи фільми, кілька годин.
Я відпочивав і думав про те, що я даремно так сильно загинався, адже живеться мені не погано.
Через три місяці, повертаючись із роботи, я помітив світло від ліхтарика на своїй сходовій клітці. Лампочка знову перегоріла.
Я стиснув у кишені газовий балончик, думаючи про те, що якщо це хтось із недоброзичливців, я неодмінно зможу дати відсіч.
Яким же був мій подив, коли я побачив біля дверей своєї квартири Олександру та Машу. Дівчинка відразу кинулася до мене в обійми, а я дуже розгубився, але не зміг відштовхнути її.
– Татусю, дякую! Ти пробач мені за те, що наговорила тобі на прощання! Ти найкращий батько! Дякую тобі! – белькотіла Маша і схлипувала, а я подивився на усміхнену Олександру крізь пелену сліз, що застилали мої очі.
Насправді, тієї ночі, коли Маша приїхала до мене, я таки вирішив попрощатися зі своєю мрією. Нехай і тяжко було, хай непросто!
Я раптом подумав, що людське життя важливіше, що я маю допомогти, а там… Будь що буде. Маші я до останнього нічого не говорив, а гроші добре сховав у її рюкзаку, доки дівчинка спала.
Знав, що вона неодмінно знайде, бо поклав поруч зі своєю фотографією, яку їй на емоціях, мабуть, захотілося б розірвати на дрібні шматочки, або спалити.
– Дякую, – прошепотіла Олександра.
Вона стала гарнішою. Тепер переді мною стояла не юна дівчина, а доросла мудра жінка, і у мене всередині щось здригнулося.
Як багато я втратив у гонитві за мрією? Адже, вдома на мене могла чекати дружина зі смачною вечерею. Я міг читати доньці казки на ніч і збирати з нею справжнісінькі конструктори Лего…
– Проходьте, раз приїхали, – знизав плечима я і, відчинив двері до квартири.
Олександра з дочкою купили тістечка до чаю, тому я одразу ж поставив кип’ятити воду. Я все ще був розгублений і не знав, як поводитися з гостями.
Після чаювання Маша пішла у вітальню, залишивши нас наодинці, щоб могли трохи поговорити і прояснити між собою все, що сталося між нами того дня, багато років тому, і те, що встигло накопичитися за цей час.
– Я злякалася, коли дізналася що в положенні, бо знала, що слухати ти не станеш. Ти тоді був молодий, гарячий.
– Після того, як ти прогнав мене, я побоялася повертатися з такими новинами, вирішила, що впораюся сама. Я не знала, що Маша вирішить поїхати до тебе і спробує тебе знайти.
Тим більше, подумати навіть не могла, що вона шукатиме гроші мені на лікування! Я плакала і лаяла її за те, що обдурила мене. Вона ж маленька ще, як так, узяла і поїхала за багато кілометрів від дому!
Досі в голові не вкладається, – Олександра важко зітхнула. – Дякую, що допоміг. Як тільки я відновлюся, я неодмінно намагатимусь повернути тобі гроші.
– Не треба нічого повертати – заперечливо похитав головою я. – Це справді моя дочка?
– Твоя, – опустила голову Олександра. – У мене ж не було нікого до тебе . Якщо не віриш, можеш зробити тест ДНК. Втім, якщо придивишся до неї, то все зрозумієш. Маша схожа на тебе.
Я задумався. Я зателефонував начальнику і повідомив, що мені потрібний вихідний. Той, звичайно, спочатку почав обурюватися, адже звик, що я працюю без передиху, але побоявся, що я піду з роботи, і погодився дати мені відгул, за рахунок відпустки, звичайно ж.
З самого ранку я запросив Машу та Олександру до парку, де ми чудово провели час разом: каталися на атракціонах, їли морозиво та цукрову вату.
Провівши їх увечері на електричку, я пообіцяв, що неодмінно приїду до них, тепер уже була моя черга робити крок. І приїхав…
Я запропонував Олександрі спробувати стати сім’єю. Якщо не заради дочки, то заради нас, адже, ми зрозуміли, що нас тягнуло один до одного, хоча пройшло стільки років.
Я все не міг зрозуміти себе минулого, чому я відмовився від цієї жінки, та прогнав її? Розплакавшись, вона прийняла мою пропозицію.
Через два місяці я повіз дружину та дочку знайомитися з моїми батьками, які були дуже раді тому, що я таки взявся за розум, і дуже здивувалися, дізнавшись, що у них є така доросла і відважна онука.
А машину я таки купив! Ось тільки це сталося після того, як я змінив роботу на більш оплачувану, зробивши важливий крок у своєму житті. А ще… Я тепер мав сім’ю, в яку я вірию!
Свої помилки ніколи не пізно виправити, навіть через тринадцять років! Я вдячний своїй доньці, що вона мене знайшла, і заявила про себе! Як кажуть – немає злого, щоб на добре не вийшло! Ви зі мною згодні?
