Щоліта Лєра та Ваня зникали. У буквальному значенні. Ще навесні вони часто їздили до батьків, допомагало їм з ремонтом у квартирі та відвідували інших родичів у вихідні та свята. Але з настанням кінця травня Лєру та Ваню ніхто не бачив.
У теплу пору року вони не просто не роз’їжджали по гостях, знаходячи якісь відмовки, а навіть рідко відповідали на телефонні дзвінки.
Спершу ніхто особливо не звертав на це уваги. Чи мало якісь справи їх відривають? В усіх своя робота. Але через два роки це стало надто помітною, особливо для свекрухи.
– Лєро, – якось запитала Інна Єгорівна, коли їй таки вдалося витягнути невістку з сином на сімейну вечерю, – а ви влітку взагалі куди зникаєте? Раніше ми й на шашлики з вами їздили, і гриби, і ягоди в лісі збирали, а тепер вас не видно, не чути.
Валерія зам’ялася на секунду, а потім натягнуто посміхнулася і відповіла:
– Та ми не зникаємо… Просто… роботи дуже багато! Сезон. Влітку замовлень стає стільки, що нам з Іваном навіть сісти ніколи.
– Іноді повертаємося додому вимотані, ледве встигаємо повечеряти та одразу спати йдемо. Навіть телевізор не вмикаємо.
Інна Єгорівна співчутливо похитала головою, але відповідь невістки її не влаштувала. Лєра не вміла брехати й говорила непереконливо.
Через тиждень підозри свекрухи лише посилились. Одного пізнього вечора мати зателефонувала Іванові й з хитринкою в голосі запитала:
– Синку, привіт. Як справи? Що робите?
– Привіт, мамо. Та нічого особливого, – ліниво відповів чоловік, – прийшли з роботи, відпочиваємо на дивані, фільм дивимося. Скоро спати ляжемо.
– Ого, ось воно що? – зненацька посміхнулася жінка. – Тоді відчини мені двері, Ваню. Я тут повз проїжджала, вирішила заглянути до вас. Вже стою біля ваших дверей.
У слухавці повисла пауза. Іван явно не знав, що відповісти.
– Ну… це… – розгублено подав він. – Мамо, взагалі треба попереджати, коли збираєшся до когось у гості.
– Знаю, але так вийшло. Ти відчиниш, чи я так і стоятиму в під’їзді з гостинцями в руках?
– Ні…, ні, я не зможу відчинити. Ми… це… до друзів поїхали, – нарешті видавив із себе Ваня.
– Ти ж щойно сказав, що ви сидите вдома і дивитесь фільм? Навіщо збрехав?! – здивовано вигукнула мати.
– Та не знаю… І взагалі, яка різниця? – Він пробурмотів ще щось невиразне, а потім швидко поклав слухавку.
У цей момент Інна Єгорівна зрозуміла, що діти щось від них приховують. З цього дня її охопила нав’язлива ідея – будь-що з’ясувати правду.
Так мати почала приїжджати до квартири сина та невістки майже щодня. То привозила їм пироги, то раптом згадувала, що забула забрати банки для соління, то «випадково» опинялася поблизу.
Але Інні Єгорівні майже ніколи не вдавалося застати Ваню з Лєрою вдома. Якщо вона не попереджала їх про свій візит, то вони завжди були відсутні.
Якось Інна Єгорівна навіть звернулася до місцевих мешканок, які постійно сиділи на лавках біля під’їзду. Вона запитала, чи їм не відомо, куди їде подружня пара з квартири номер сорок.
– Ні, не знаємо, – відповіли жінки похилого віку. – Вони бувають тут, але ми їх майже не бачимо.
Інна Єгорівна губилася в здогадах. Ця квартира була єдиною у Лєри та Вані, але вони майже не з’являлися в ній. Де вони проводили час?
Мати почала підозрювати найгірше. Може, у них серйозні проблеми? Борги? Чи вони розлучилися і тепер ділять майно?
Відповідей на ці запитання жінка не мала, бо ні Іван, ні Валерія нічого не розповідали.
Але одного разу Інні Єгорівні, нарешті, посміхнувся успіх. Якось вона під’їжджала до будинку сина і побачила, як він з дружиною виїжджає з двору.
Жінка сама не помітила, як вирішила стежити й завернула слідом за машиною Вані, щоб поїхати за нею.
Спочатку їх автомобіль рухався містом, потім звернув на трасу, а потім і зовсім з’їхав на путівець. Через пів години Інна Єгорівна, що стежила за сином та невісткою, в’їхала в дачне селище.
Незабаром Іван зупинив машину біля акуратного двоповерхового будиночка з білою верандою та клумбами біля хвіртки.
З автомобіля вийшла Лєра в шортах і широкому солом’яному капелюсі. У руках вона тримала сумку із продуктами.
Ваня теж виглядав спокійно: на ньому було легке трико та футболка. Інна Єгорівна вирішила більше не ховатися. Вона під’їхала до цієї ділянки, заглушила двигун і вийшла з машини.
– Привіт, молодь! – голосно крикнула вона, щоб привернути увагу сина та невістки.
Вони обернулися і здивовано завмерли.
– Мамо?! – ніяково вигукнув Ваня.
– Інно Єгорівно?! – не менш збентежено промовила Лєра.
– Так, як бачите, це я! Чи можете ви мені пояснити, що тут відбувається? – спитала свекруха, вказуючи на двоповерховий будиночок.
Їм нічого іншого не залишалося, як запросити маму в будинок. За чашкою кави вони зізналися, що стали дачниками ще три роки тому.
– Випадково побачили цей будинок в оголошенні, – почав пояснювати Іван. – Він здався нам невеликим, але дуже затишним.
– Ми з Лєрою давно мріяли про свою ділянку, де можна збудувати лазню та альтанку, тому, не роздумуючи, купили його.
– Нам так набрид міський пил, що ми вирішили хоча б влітку відпочивати на природі, – підхопила Лєра. – Тут приголомшливе повітря!
– Люблю проводити тут час. У мене вже розбито квітник, а торік Ваня встановив теплицю. Там ми вирощуємо зелень.
Інна Єгорівна слухала їх і мовчки кивала. Вона була рада, що діти придбали дачу, але не розуміла одного.
– Чому ви це приховували? – обурено спитала свекруха, дивлячись на невістку. – Я тебе питала, Лєро, де ви зникаєте влітку, а ти що мені відповідала, пам’ятаєш?
– Що у вас багато роботи, сезон замовлень та інше. Навіщо ви три роки тримали це у секреті? Хто ще знає про вашу дачу?
– Ніхто! – твердо відповів Іван, а потім трохи пом’якшав. – Окрім кількох близьких друзів.
– Друзів?! – здивовано перепитала Інна Єгорівна. – Виходить, друзям ви розповіли про свій заміський будинок, а нам, своїм батькам, ні?
Подружжя переглянулося.
– Ну так, – знизав плечима Іван. – Ми з друзями іноді тут відпочиваємо. Смажимо шашлики у вихідні, відзначаємо дні народження, а вечорами збираємось біля вогнища. Загалом, ми по-справжньому насолоджуємося життям на дачі, – сказав він.
– Ну, і? Чому ви це приховали від мене? – спитала мати ще раз.
– Коли три роки тому ми тільки планували купити ділянку, всі родичі одразу почали будувати на неї плани, – спокійно сказав Ваня і почав загинати пальці, перераховуючи вголос.
– Хтось хотів приїжджати сюди на вихідні, хтось зберігати в нас заготівлі. Ти сказала, що розіб’єш на нашій ділянці цілий город із картоплею, огірками та помідорами.
– Сестра Лєри заявила, що відправлятиме сюди своїх дітей на все літо. А мій брат, як дізнався, що ми хочемо мати дачу, сказав, що стане нашим частим гостем.
– Так-так, – кивнула Валерія. – Ми тоді ще навіть хату не купили, а родичі вже подумки ділили її між собою.
– Один збирався жити на уявному другому поверсі, другий – купатися в вигаданому басейні, а третій навіть планував зберігати тут свої інструменти, візки, лижі та інші непотрібні речі.
Слухаючи їх, Інна Єгорівна стала поступово розуміти, чому вони так вчинили. Лєра та Ваня хотіли одного: тиші та спокою, а не маси проблем від рідних.
– Ми просто мріяли про своє затишне місце, далеко від усіх, без нескінченних гостей та зобов’язань, – тихо підсумувала Валерія.
Інна Єгорівна подумала і не стала ображатися на дітей. Натомість вона оглянула ділянку і лише похвалила їх.
– Гарно у вас тут… – сказала жінка. У глибині душі вона усвідомлювала, що діти по-своєму мають рацію.
– Мамо, я тебе дуже прошу: не видавай нашу таємницю. Якщо розкажеш комусь про наш заміський будинок, ми його тут же продамо і купимо інший.
– Але в такому місці, про яке ніхто ніколи не дізнається! Навіть ти не здогадаєшся, де ми будемо проводити всі роки, – серйозно сказав Ваня.
Син не хотів тиснути на матір. Просто він дуже добре знав свою сім’ю та сім’ю дружини.
Інна Єгорівна зрозуміла, що Ваня не жартує, тому вирішила не розкривати їх секрет, хоча час від часу все ж таки напрошувалася до них у гості. Жінка привозила розсаду квітів, доглядала клумби та підв’язувала троянди.
Діти не заперечували проти цієї “угоди”. Головне, щоб більше ніхто з родичів не дізнався про їхнє затишне місце, де вони могли відпочивати та зустрічатися з близькими друзями.
А ви образилися б на місці свекрухи? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
