Ольга поправила бейдж на грудях і знову глянула на екран комп’ютера. Система бронювання зависла на півслові – знайома проблема, яку вона навчилася оминати ще три роки тому, коли цю програму лише впроваджувала.
Тоді вона сиділа в іншому кабінеті, на третьому поверсі, і розбиралася з кожним багом разом із програмістами. А зараз стояла за стійкою рецепції, бо Олена захворіла, а другий адміністратор пішла у відпустку.
Ольга натиснула звичну комбінацію клавіш і система слухняно ожила. Вона посміхнулася – таки приємно, коли власний витвір працює, хай і не ідеально.
– Вибачте, – пролунав різкий чоловічий голос. – Ви мене взагалі чуєте?
Вона підвела очі. Перед стійкою стояв чоловік років сорока п’яти, у дорогому костюмі, зі шкіряним портфелем у руці. Обличчя роздратоване, брови зведені.
– Слухаю вас, – спокійно відповіла Ольга.
– Я втретє повторюю, – чоловік поклав на стійку паспорт. Я бронював номер люкс на три ночі. Прізвище моє Кириленко. Де мій номер?
Ольга відчинила потрібне вікно, швидко знайшла броню.
– Все правильно, Антоне Вікторовичу. Номер двісті сімнадцят, другий поверх. Зараз оформлю.
– Зараз оформлю, – передражнив він. – Я вже двадцять хвилин чекаю. У вас тут взагалі хтось компетентний працює?
Ольга відчула, як напружилися плечі, але голос лишила рівним.
– Вибачте за очікування. Система трохи зависла, але зараз все готове. Ось ваша карта-ключ, сніданок із сьомої до десятої, якщо знадобиться допомога…
– Карта-ключ, – перервав він, хапаючи пластик зі стійки. – А де керуючий? Я хочу поговорити з людиною, яка тут відповідає за роботу. Тому що ви, зважаючи на все, просто тимчасова заміна.
Ольга повільно видихнула. За спиною Кириленка з’явилася пара постояльців – літнє подружжя, яке жило в готелі вже тиждень. Вони перезирнулися, почувши його тон.
– Я адміністратор, – тихо сказала Ольга. – І можу вирішити будь-яке ваше запитання.
– Адміністратор, – пирхнув Кириленко. – У цій формі, у такому віці. Ви просто підміняєте когось, хто захворів, чи не так? Покличте керуючого. Справжнього! Який розуміє, як працювати із клієнтами.
Ольга стиснула губи. Хотілося відповісти різко, але вона знала, що скандал лише зіпсує атмосферу. Літня жінка за його спиною похитала головою зі співчуттям.
– Керуючий зараз недоступний, – сказала Ольга. – Але, якщо у вас є претензії, я готова вислухати.
– Претензії? – Кирилов підвищив голос. – У мене претензія до того, що за стійкою сидить людина, яка навіть комп’ютер нормально ввімкнути не може!
– Я плачу за люкс, а мене обслуговує… – він оглянув її формену блузку та джинси, які Ольга надягла, бо стійка – не офіс, і суворий дрес-код тут не був потрібний. – …вахтерка.
Ольга відчула, як спалахнуло обличчя. Не від сорому – від злості. Вона витримала паузу, дивлячись на нього спокійно та довго. Потім узяла телефон.
– Добре, – тихо сказала вона. – Я подзвоню.
Вона набрала номер власника готелю Ігоря Леонідовича. Той узяв слухавку відразу.
– Оля? Щось сталося?
– Ігорю Леонідовичу, ви зможете під’їхати? Гість хоче поговорити із керівництвом.
– Серйозна проблема?
– Не думаю, – відповіла Ольга. – Але ж гість наполягає.
– Їду. Двадцять хвилин.
Вона поклала слухавку і подивилася на Кириленка.
– Власник буде за двадцять хвилин.
Той задоволено кивнув головою.
– Ось це по-людськи. Нарешті.
Він відійшов до дивана в холі, дістав телефон і поринув у листування. Ольга повернулася до комп’ютера. Руки трохи тремтіли. Вона налила собі води з кулера, зробила кілька ковтків. Літня пара підійшла до стійки.
– Олю, – тихо сказала жінка. – Не засмучуйтесь. Ми бачили, як ви допомагали нам весь тиждень. Ви чудова людина.
– Дякую, – Ольга посміхнулася, – це частина моєї роботи.
– Не частина, – заперечив літній чоловік. – Ви позавчора пів години шукали для нас аптеку, яка працює вночі, коли у дружини тиск підскочив. Пам’ятаєте?
– Пам’ятаю, Вікторе Степановичу.
– Саме так. А цей… – він зневажливо кивнув у бік Кирилова. – Нехай сидить.
Ольга кивнула, але всередині все одно залишилася гіркота. Вона знала, що має рацію. Знала, що робить свою роботу добре. Але слова “гостя” все одно зачепили.
Минуло двадцять хвилин. У хол увійшов Ігор Леонідович – міцний чоловік років п’ятдесяти, у джинсах та в сорочці в клітинку. Він витер ноги об килимок і одразу попрямував до стійки.
– Оль, привіт, – сказав він. – Що тут у нас?
Вона кивнула у бік Кирилова. Той уже підвівся і йшов до них.
– Ви власник? – Запитав він.
– Так, Ігор Леонідович, – власник простяг руку. Кирилов потиснув її без ентузіазму. – Слухаю вас.
– У мене претензія до вашого персоналу, – почав він. – Я бронював номер, приїхав вчасно, а ця співробітниця не могла навіть систему запустити. Двадцять хвилин стояв, чекав!
– І взагалі, вибачте, але чому у вас на рецепції працює людина, яка виглядає так, ніби її з вулиці покликали? Форма якась незрозуміла, компетенції нуль.
Ігор Леонідович повернувся до Ольги. На його обличчі промайнуло здивування, потім щось на кшталт розгубленості.
– Олю, – обережно спитав він. – Ти дозволиш мені взагалі щось вирішувати в цьому питанні?
Кирилов насупився.
– Що?
Ольга мовчала. Ігор Леонідович чекав. Вона бачила, як він намагається втриматись від усмішки, але очі його були серйозні.
– Ігорю, – тихо сказала вона. – Давай я сама.
– Звичайно, – кивнув він і відступив на крок.
Кирилов дивився на них незрозуміло.
– Що відбувається?
Ольга взяла зі стійки планшет, відкрила файл із налаштуваннями системи бронювання. Повернула екран до Кирилова.
– Бачите це? – спокійно спитала вона. – Це інтерфейс, який я розробила три роки тому, коли ми запускали цей готель. Я була керівником проєкту автоматизації.
– Потім стала заступником керівника розвитку. А сьогодні вийшла на стійку, бо адміністратор захворіла, і не було кому її підмінити.
Кирилов мовчав. Обличчя його зблідло.
– Система зависла не через мою некомпетентність, – продовжила Ольга. – А через баг, який виникає при одночасному завантаженні двох модулів.
– Я знаю, як його оминути, бо сама писала технічне завдання. Ви чекали не двадцять хвилин, а сім. Я засікла. І чекали ви не тому, що я не вмію працювати, а тому, що розмовляли телефоном, стоячи біля стійки, і не чули, коли я двічі звернулась до вас.
Кирилов відкрив рота, але Ольга підійняла руку.
– Я не закінчила. Ви назвали мене вахтеркою при інших гостях. Ви сказали, що я виглядаю так, ніби мене покликали з вулиці.
– Ви вирішили, що вік, простий одяг, та жінка за стійкою, автоматично означають відсутність компетенції! Ви помилились!
Вона зробила паузу, потім додала тихіше:
– Але я також помилилась. Мені не варто було мовчати. Потрібно було одразу пояснити ситуацію, а не збирати образу. Тож вибачте за те, що не була достатньо відкритою.
У холі повисла тиша. Віктор Степанович та його дружина стояли біля ліфта, не наважуючись піти. Ігор Леонідович дивився у підлогу, ховаючи посмішку.
Кирилов нарешті видихнув.
– Я… – зам’явся. – Я не знав.
– Саме, – погодилася Ольга. – Ви не знали. І замість того, щоб спитати, або почекати спокійно, ви вирішили принизити людину, яка просто робила свою роботу.
– Не важливо, хто я – заступник керуючого чи прибиральниця. Повага не залежить від посади!
Кирилов кивнув, потім потер обличчя рукою.
– Ви маєте рацію, – тихо сказав він. – Вибачте. Я не мав рації. Зовсім.
Ольга кивнула.
– Прийнято. Ваш номер готовий, карта-ключ у вас. Якщо будуть запитання, дзвоніть на рецепцію. Я, чи інший адміністратор, вам допоможемо.
Кирилов узяв портфель, ніяково кивнув і попрямував до ліфта. Ольга провела його поглядом, потім подивилася на Ігоря Леонідовича.
– Дякую, що приїхав, – сказала вона.
– Завжди радий, – відповів він. – Але ти й сама впоралася. Як завжди.
Він пішов за кілька хвилин, пообіцявши завтра зайти обговорити новий модуль для системи. Ольга повернулася за стійку, налила собі води. Руки більше не тремтіли. Віктор Степанович підійшов знову.
– Олю, – сказав він. – А можна питання?
– Звісно.
– Чому ви самі стали за стійку? У вас же посада.
Ольга посміхнулася.
– Бо коли у команді хтось захворів, не можна кинути людей. Не має значення, яка в тебе посада. Важливо, – що ти можеш допомогти.
– Золоті слова, – кивнув літній чоловік і пішов до ліфта.
Ольга подивилась на екран. Система працювала рівно, без збоїв. Вона провела рукою по клавіатурі – звичний жест, майже ніжний.
Все-таки приємно, коли повага повертається. Але ще приємніше знати, що ти її заслужила не посадою, а справою…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
