Ранок у родині Миколаєвих почався пізно: першою близько десятої підійнялася Віка, Олег – її чоловік – з’явився на кухні хвилин за двадцять, прийшовши на запах свіжозвареної кави. Їхній син – десятирічний Іллюша – прокинувся лише о пів на дванадцяту.
Вони нікуди не поспішали: по-перше, сьогодні була неділя, а по-друге, – вчора всі пізно лягли – приймали гостей, які зібралися з приводу дня народження Іллі.
Прийшли тільки свої: бабусі та дідусі з обох боків, та сестра Віки – Лєра з чоловіком та двома синами погодками.
– Нормально вчора посиділи, – сказав Олег, тягнучи до себе філіжанку з кавою.
– Так, Іллюші подарунок сподобався. Я ледве втримала хлопчаків за столом, щоб вони бодай щось з’їли. Вони так і рвалися втекти, щоб пограти у приставку.
– Віка, а тобі не здалося, що у твоєї мами до кінця вечора настрій начебто зіпсувався? – Запитав Олег.
– Не звернула уваги. Може, вона просто втомилася? – відповіла дружина.
– Можливо. Але я помітив, що вона з Лєрою перешіптувалась, ніби вимовляла їй за щось.
– Гаразд. Що сьогодні робитимемо? Готувати не треба, треба доїсти все, що залишилося в холодильнику. Може, візьмемо Іллюшу і підемо в парк? – Запропонувала Віка.
– Якщо нам вдасться його від нової іграшки відірвати, – посміхнувся Олег.
– А треба відірвати. Хлопці вчора години зо три, якщо не більше, грали. Нехай провітриться, – сказала Віка.
Неділю вони провели добре – відпочили, погуляли, повернувшись додому, повечеряли. Віка та Олег вибрали собі детектив для перегляду, а Ілля знову зайнявся новою іграшкою.
Робочий тиждень пролетів швидко. У суботу Олег із сином збиралися піти на стадіон – грала їхня улюблена команда.
Олег уже навіть квитки замовив, але довелося змінити плани, бо у п’ятницю зателефонувала теща, та повідомила, що вона та Лєра хочуть зайти до них у суботу для дуже серйозної розмови.
Віка, звичайно, здивувалася, але сказала, що вони чекатимуть матір та сестру на обід.
– Ти не знаєш, що за серйозна розмова чекає на нас завтра? – Запитав дружину Олег, роздратований, що через візит тещі йому доведеться пропустити футбольний матч.
– Навіть не здогадуюсь, – відповіла Віка.
– Ми хочемо з вами серйозно поговорити, – почала Софія Андріївна, коли вони закінчили обід. – Скажи, Віко, ти не помітила, як минулої суботи засмутилися Гліб і Матвій?
– Не помітила, – відповіла Віка матері. – А що сталося?
– А ти не розумієш? – Запитала Лєра.
– Послухайте, годі говорити загадками. У чому річ? – Втрутився в розмову Олег.
– Матвій і Гліб засмутилися через подарунок, який отримав Ілля, – сказала нарешті Лєра.
– Чому? – Здивувалася Віка.
– Тому, що це дуже дорогий подарунок. У Іллі, який молодший за них, є ігрова консоль, а у них немає. І ніколи не буде, бо нам це не по кишені, – сказала Лєра.
– Хлопці можуть приходити до Іллі, якщо захочуть пограти, – сказала Віка.
– Це не розв’язання питання. Ви не повинні були робити синові такий дорогий подарунок, – підсумувала Софія Андріївна. – Це наголошує на нерівності між дітьми.
– Ілля отримав той подарунок, на який заслужив, – сказала Віка. – Він мріяв про цю приставку цілий рік.
– Ми пообіцяли синові купити її, якщо він закінчить навчальний рік на «відмінно». Ілля зумів це зробити, тож подарунок він заробив своєю працею.
– Але моїм синам від цього не легше, – заявила Лєра. – Ви могли б не викаблучуватися і подарувати Іллі щось простіше, – заявила Лєра.
– Знаєш, Валеріє, ми самі вирішуватимемо, що дарувати нашому синові! – Зупинив її Олег. – Чому ми маємо радитися з вами? Може мені радитися з тобою і про те, які подарунки дружині робити?
– Давайте не лаятимемося, – зупинила всіх Софія Андріївна. – Адже ми з Лєрою не для цього прийшли.
– А для чого? – Запитала Віка.
– У нас є пропозиція. Давайте будемо купувати хлопчикам однакові подарунки й на день народження, і на Новий рік, – сказала Софія Андріївна.
– Вони ж майже ровесники: Іллі – десять, Глібу – дванадцять, Матвію – тринадцять. У них й інтереси практично однакові.
– Ось і домовмося, що дарувати. А щоб не утратно було, скидатимемося на подарунки заздалегідь.
– Як це скидатимемося? – не зрозумів Олег.
– Ну, от, наприклад, у Матвія день народження за два місяці – наприкінці серпня. Він мріє про ноутбук. Зараз у них із Глібом один на двох старий комп’ютер.
– Ми виберемо щось пристойне, половину Лєра з чоловіком оплатять, другу половину ви. Так само в листопаді можна буде і Глібу ноутбук подарувати. А потім вирішимо, що купувати на Новий рік, – пояснила зятю теща.
– А на Новий рік хлопчики вже обрали собі подарунки: Глібу ми купимо велосипед, а Матвію – електросамокат. Але кататимуться вони по черзі, – додала Лєра.
– А Іллі що ви хочете подарувати? – поцікавилася Віка.
– Не знаю, – відповіла їй мати. – Ви самі думайте.
– Я думаю, можна буде купити гідроцикл, – посміхнувшись, запропонував Олег. – Звичайно, новий нам не потягнути, він дорого коштує, а ось із пробігом можна і за чотириста тисяч купити. З вас – двісті тисяч.
– Та ви що, зятю? З глузду з’їхали? – обурилася Софія Андріївна. – Які ще двісті тисяч? Чому це ми маємо вашому Іллі такі дорогі подарунки робити?
– Мамо, взагалі-то Ілля теж твій онук, чому ти його «нашим» називаєш? – Образилася Віка.
– А я й не відмовляюся від онука. Просто твій чоловік трохи берега поплутав – хоче коштом твоєї сестри та її чоловіка купити такий дорогий подарунок.
– А на мою думку, це ви прийшли до нас зі своєю «чудовою» ідеєю. Порахуймо: нормальний ноутбук для навчання – це від тридцяти тисяч. Помножуємо на два.
– Електросамокат – тисяч сорок. З велосипедом простіше: можна, як тисяч за п’ять купити, так і за сорок. Це все забаганки Гліба та Матвія? – Запитав Олег.
– А чому мої діти не можуть отримувати дорогих подарунків? – Запитала Лєра. – Хіба вони цього не гідні?
– Звичайно, гідні, я навіть не заперечуватиму, – сказав Олег. – Ви можете дарувати їм все, що захочете, я не скажу й слова. Тільки не треба пропонувати нам оплачувати ці подарунки. Купуйте власним коштом.
– Значить, тобі на подарунок своєму синові тридцять тисяч не шкода, а племінникам гарний подарунок купити – жаба душить? – обурилася Лєра.
– Не в жабі справа, – відповів Олег. – Подарунки дарують від душі, а не на вимогу. Але в одному ти маєш рацію: я не готовий витрачати на подарунки родичам по сто – двісті тисяч на рік. Тому закриймо цю дискусію, та залишимо все так, як було.
– Не знаю, Віка, як ти з таким скнарою живеш, – йдучи, бурчала Софія Андріївна, – він, мабуть, змушує тебе за кожну гривню звітувати.
Віка, зачинивши двері за матір’ю та сестрою, обернулася до чоловіка і, посміхаючись, запитала:
– Цікаво, а чим тобі не сподобалася така вигідна пропозиція?
– Напевно, тим, що минулої суботи вони подарували Іллі конструктор за двісті гривень. Хоча Іллюша цьому подарунку зрадів, – відповів Олег.
Й такі родичі бувають, – в ноги кланяються, а за п’яти кусають…
А ви що скажете про закиди родичів? Хто з них має рацію? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
