– Мамо, ти серйозно зараз? Ресторан “Панорама”? Це ж три тисячі за вечерю щонайменше! На людину!
Ігор жбурнув ключі на полицю так, що вони з брязкотом відлетіли до стіни. Ольга обернулася від плити, де помішувала соус, і одразу помітила побілілі кісточки пальців чоловіка, що судомно вчепився в телефон.
Він ще кілька хвилин уважно слухав матір, а потім, чортихнувшись, різко скинув дзвінок.
– Що трапилося?
Замість відповіді Ігор важко сів за кухонний стіл і втупився в тарілку з картоплею. Ольга вимкнула конфорку, витерла руки об рушник і сіла навпроти.
– Ігор…
– Мати з глузду з’їхала остаточно. Просто збожеволіла на старість років. – Він підвів очі, і Ольга побачила в них таку суміш злості та безпорадності, що серце стислося. – Пам’ятаєш, я розповідав про цього… Валерія? З танців?
Ольга кивнула. Свекруха згадувала нового знайомого місяць тому – мимохідь, зніяковіло посміхаючись і смикаючи край скатертини.
Тоді це виглядало мило: вдова п’ятдесяти восьми років, п’ять років самотності, і ось – танцювальний клуб у Будинку культури, галантний кавалер, що вміє гарно кружляти у вальсі.
– Так ось, – Ігор відсунув тарілку. – Вона його у «Панораму» водила. Тричі за два тижні. Костюм йому купила за двадцять тисяч. Минулими вихідними вони їздили в Карпати, вгадай, хто платив за готель та екскурсії?
– Ніна Вікторівна?
– Бінго! – Він провів долонею по обличчю. – Мама збирала ці гроші роками. На ремонт, на чорний день. А тепер спускає на мужика, якого знає півтора місяця. Триндець якийсь…
Ольга помовчала, підбираючи слова. Свекруху вона знала добре – романтична, відкрита, довірлива до наївності. З тих жінок, що вірять у велике кохання навіть після півстоліття на світі.
– Послухай, Ігорю… – вона накрила його руку своєю. – Ніна Вікторівна доросла людина. Це її гроші, її рішення. Не втручайся, все одно вона зараз нікого не чує.
– Олю, вона робить помилку за помилкою!
– Так. І це її право їх робити. І взагалі, мені здається ти нагнітаєш.
Ігор смикнув плечем, але не відсторонився.
– Я просто не можу дивитися, як вона…
– Знаю, любий. Але ти не можеш прожити її життя за неї. – Ольга погладила його по зап’ястю. – Вона сама має нести відповідальність. Навіть, якщо це нам не подобається. Зрештою, вона цілком адекватна людина.
Ігор похмуро кивнув.
…Два місяці пролетіли швидко. Розмови про Валерія поступово зійшли нанівець – свекруха дзвонила рідше, говорила ухильно, наче щось приховувала. Ольга вирішила, що роман згас сам по собі й припинила турбуватися.
Тож коли в неділю ввечері пролунав дзвінок у двері й на порозі виникла Ніна Вікторівна, Ольга не одразу зрозуміла, що відбувається.
– Діти! Діти мої дорогі! – свекруха влетіла у квартиру, залишивши за собою шлейф солодких парфумів. – Він зробив мені пропозицію! Дивіться! Дивіться!
На пальці виблискувала каблучка з крихітним камінчиком. Дешева, але Ніна Вікторівна дивилася на неї так, ніби там сяяв величезний діамант.
– Ми одружуємося! Наступного місяця! Він такий, такий… – Вона притиснула долоні до щік і розсміялася – дзвінко, по-дівчачому. – Я ніколи не думала, що в моєму віці… І що я колись ще таке відчуватиму…
Ігор обійняв матір, і Ольга помітила, як розслабилися його плечі. Може, все не так уже й погано. Може, цей Валерій справді любить свекруху, а вони даремно накручували себе.
– Вітаємо, мамо, – Ігор відсторонився, посміхаючись. – Ти заслуговуєш на щастя.
– А я вже й квартиру на нього переписала! Тепер ми справжня родина! – випалила Ніна Вікторівна, і час наче завмер.
Ольга припинила дихати. Ігор смикнувся, наче налетів на скляну стіну.
– Що… що ти переписала?
– Квартиру, – свекруха махнула рукою, не помічаючи їхніх облич. – Ну щоб він знав, що я йому довіряю. Це ж кохання, діти, справжнє кохання! А кохання будується на довірі.
Тиша повисла така, що було чути, як цокає годинник у вітальні.
– Ніно Вікторівно, – Ольга заговорила першою, дуже повільно та обережно. – Ви переписали квартиру на людину, яку знаєте три місяці? До весілля?
– І що? – Свекруха підняла підборіддя. – Я йому вірю, він добрий і порядний. Він не такий, як ви вважаєте. А ви думаєте про нього погано, я знаю.
– Ми нічого не думаємо, – Ольга зробила крок уперед. – Але це… Почекали хоча б до реєстрації. Навіщо поспішати?
– Ви не розумієте. Це… Це доказ моєї любові! – Ніна Вікторівна схрестила руки. – Що ви знаєте про справжні почуття? Про довіру?
Ігор нарешті розтиснув зуби:
– Мамо…
– Ні! – Вона тупнула ногою, і Ольга раптом побачила не зрілу жінку, а вперту дівчинку-підлітка. – Я не хочу нічого слухати! Ви просто заздрите моєму щастю! Бажаєте все зіпсувати!
Свекруха розвернулася і вилетіла з квартири, зачепивши плечем одвірок. За секунду грюкнули вхідні двері, і шибки в серванті жалібно затремтіли.
…Весілля пройшло скромно – районний РАЦС, сукня із секонд-хенду, букетик із трьох троянд. Але Ніна Вікторівна сяяла так, ніби виходила заміж у соборі Паризької Богоматері.
Валерій – повний чоловік із залисинами та масляною посмішкою – тримався бездоганно. Цілував нареченій руки, присовував стілець, наливав ігристе. Ідеальний наречений.
Ольга спостерігала за ним через келихи. Щось не так. Очі. Коли Валерій дивився на Ніну Вікторівну, зіниці залишалися холодними, розважливими. Професійна ніжність. Награна турбота.
Вона промовчала. Який сенс казати, коли все одно не чують?
…Перші місяці Ніна Вікторівна дзвонила щотижня – захлинаючись захопленням, перераховуючи ресторани та театри, куди водив її чудовий чоловік.
– Він такий уважний! Вчора приніс троянди – просто так, без приводу!
Ігор слухав, кивав, потім вішав слухавку і довго сидів мовчки, дивлячись у порожнечу.
Ольга не лізла з розмовами. Чекала. Рік пролетів непомітно.
А потім – дзвінок у двері…
Ольга відчинила двері та побачила на порозі жінку, яку ледве впізнала. Свекруха постаріла на десять років: зморшки прорізалися глибше, очі ввалилися, плечі згорбилися. У руці – пошарпана валіза. Та сама, з якою вона колись їздила в Трускавець.
– Він мене вигнав. – Ніна Вікторівна схлипнула. – Подав на розлучення і вигнав. Квартира… вона тепер його. За документами.
Ольга мовчки відступила, пропускаючи її всередину. Чайник скипів швидко. Свекруха сиділа в кріслі, обхопивши кухоль обома руками, і плакала тихо, безнадійно.
– Я так його кохала. Я все для нього робила. А він… він просто…
Ольга не перебивала. Гладила свекруха по спині й чекала, поки сльози вичерпаються. Ігор повернувся з роботи за годину. Зупинився у дверях, побачив матір – і обличчя його закам’яніло.
– Синку, – Ніна Вікторівна підвелася, простягла до нього руки. – Синочку, мені ніде жити… Ти ж не залишиш мене? Виділи кімнату, я багато місця не займу. Діти повинні дбати про батьків, це ж…
– Стоп! – Ігор підійняв долоню. – Стоп, мамо.
– У мене грошей нема. Зовсім. Я все на нього витратила до гривні. Пенсія маленька, ти ж знаєш…
– Я попереджав.
– Що?
– Я попереджав тебе, – Ігор сів на диван, важко, ніби на плечі навалили мішок із камінням. – Казав – не поспішай! Казав: дізнайся про людину! Казав: не переписуй квартиру! Ти пам’ятаєш, що мені відповіла?
Ніна Вікторівна опустила очі.
– Що ми не розуміємо справжнього кохання. Що заздримо твоєму щастю. Я все чудово пам’ятаю, мамо!
– Ігорю… – спробувала втрутитися Ольга, але чоловік похитав головою.
– Ні! Нехай почує! – Він повернувся до матері. – Ти доросла жінка. Ти зробила свій вибір! Ти проігнорувала всіх, хто намагався тебе зупинити. А тепер хочеш, щоб ми розгрібали наслідки?
– Але ж я твоя мати!
– Саме тому я злюсь! – Ігор схопився, і його голос зірвався на крик. – Я втомився, мамо! Втомився дивитися, як ти спускаєш життя в унітаз, а потім біжиш до мене з простягнутою рукою!
Ніна Вікторівна зіщулилася, стала маленькою і жалюгідною.
– Він мене обдурив, синку! Я справді любила, вірила…
– Вірила! – Ігор провів рукою по волоссю. – Вірила настільки, що віддала квартиру чужому чоловікові. Геніально, мамо! Просто геніально.! А нічого, що цю квартиру купив тато!
– Вибач мені! – Сльози знову потекли по щоках свекрухи. – Вибач. Я була сліпа, я знаю. Але, будь ласка… дай мені ще один шанс. Я більше ніколи…
– Дорослі люди повинні відповідати за свої вчинки, – Ігор говорив тепер тихо, стомлено. – Ти хотіла самостійності? Ось вона! Шукай житло сама. Шукай роботу. Влаштовуйся, як знаєш!
Ніна Вікторівна пішла у сльозах, голосно схлипуючи на сходовому майданчику.
Ольга провела всю ніч поряд із чоловіком – мовчки, просто тримаючи його за руку. Ігор не плакав. Лежав, дивлячись у стелю, і іноді важко зітхав.
– Я правильно вчинив? – спитав він під ранок, коли за вікном почало світлішати.
– Так, – Ольга погладила його по щоці. – Жорстко. Боляче. Але вірно.
Вранці Ігор зателефонував матері та винайняв для неї кімнату в гуртожитку на околиці. Сплатив за пів року наперед. Це була остання допомога, яку він погодився надати.
– Далі сама, мамо. Сама. Подаватимеш до суду, допоможемо, що треба сплатимо. А жити у нас – ні…
Ольга слухала цю розмову і думала про справедливість. Про те, що іноді найжорстокіший урок є єдиним, який працює. Свекруха отримала саме те, що заслужила своєю сліпотою.
І від цієї думки на душі було водночас гірко і спокійно. А ще її не залишало відчуття, що це ще не кінець і все налагодиться. Невідомо як, але налагодиться…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
