— Ви повинні всього добиватися самі, — кажуть батьки та не дають нам жити в жодній із наших сімейних квартир. Ось така в них турбота про нас хочуть, щоб ми до кінця життя були в боргах

Я з багатої родини. Ні, ви не подумайте, я анітрохи не хвалюся цим фактом. Коли з’являєшся на світ із золотою ложкою в роті, спокійно ставишся до грошей.

Мої батьки непогано піднялися ще у дев’яності. Папа працював у якомусь науковому інституті, мама у музичній школі. Але коли тільки союз розвалився, матуся та тато швидко зрозуміли, як ловити воду в каламутній воді.

Тато не посоромився і почав торгувати. Разом з іншими торгашами їздив на склади, купував там речі та перепродував з націнкою у нас.

Один із найяскравіших спогадів мого дитинства – як я риюся у величезній сумці у пошуку подарунків, привезених батьком.

Мама згадала, що в школі непогано знала англійську, і почала возити групи іноземців з екскурсіями до нашого міста. Загалом поки всі інші стогнали, що жити стало неможливо, мої батьки крутилися як могли.

Зароблене не витрачали, а вкладали переважно у нерухомість. Спершу купили одну квартиру, потім іншу.

Потім процес пішов швидше, і останні десять років батьки не працюють, а живуть на гроші від здачі житла в оренду.

Папа каже, що саме про таку пенсію він мріяв, таку й заслужив. Звичайно, іноді він шкодує, що довелося кинути науку та піти на ринок. Але хто знає, чи був би у нас зараз такий достаток, якби батько не пішов з інституту.

Батьки виховують мене у суворості. Навіть у зайвій, на мій погляд. Дев’яності роки, коли їм доводилося рвати зубами та боротися за місце під сонцем, залишило в них купу комплексів.

Наприклад, батько страшенно боїться, що легкі гроші мене розбещують. Постійно каже, що не потрібно ставити себе вище за всіх. Сьогодні, мовляв, ти на коні, а завтра просиш милостиню.

Мені батьківські страхи навіть кумедні. Ну яка милостиня, коли у нас у сім’ї стільки квартир. Потік грошей просто не може припинитися. Навіть якщо це станеться, я впевнена, батьки знайдуть вихід із ситуації та все владнають.

Мама від батька не відстає і весь час бубонить, що треба бути скромнішим. Так, я люблю купувати одяг у дорогих брендових магазинах. І що з того?

Якщо я можу собі це дозволити. Чому я маю одягатися на ринку? Щоб сусідки не плутали за спиною?

Ось ще, нісенітниця яка. Ми ці гроші не вкрали, а чесно заробили. Так якого дідька я повинна, як мама, носити не зрозумій що, коли я можу собі дозволити й Шанель, і Гуччі.

Не маю наміру виглядати, не гарно. Як ви вже зрозуміли, є в моїх батьків деякі дива. Рік тому я вийшла заміж. І весь цей рік ми з Олегом блукаємо орендованими квартирами. Так-так, як безпритульники якісь.

Кілька місяців жили у свекрухи. Так собі варіант, чесно скажу вам. Жінка вона вибаглива, як моя мама. Довго не спи, обід вари, роботу нормальну знайди.

А навіщо стояти біля плити, якщо можна замовити доставку готової їжі? Після заміжжя батьки повністю мене з рахунків не скинули та продовжують давати деякі гроші. Так на дрібні витрати.

Ми з чоловіком працюємо, просто нам не треба їздити до офісу. Ми займаємося адмініструванням груп у соціальних мережах. Так, уявляєте, є така робота.

Старшому поколінню не зрозуміти. Свекруха, наприклад, вважає, якщо ти не встаєш о сьомій ранку і не йдеш по темряві кудись гарувати, значить ледарюєш. Втомившись від її закидів, ми з Олегом вирішили винайняти квартиру.

А нещодавно подумали з ним і зрозуміли, що досить нам поневірятися, настав час своє житло придбати. Я звернулась до батьків. Мовляв, якщо у нас є зайва нерухомість, подаруйте мені одну з квартир.

Або хоча б продайте щось із власності, щоб ми могли на ці гроші інше житло купити. Батьки у крик:

— Не тобою куплено, не тобі й продавати. Шукайте нормальну роботу, беріть іпотеку, як усі молоді сім’ї. Нема чого намагатися на чужому горбі до раю в’їхати.

Нормально, так? Брати іпотеку, коли у нас цих квартир, як бруду восени. Я до них і так, і так. Вони на своєму стоять. Мовляв, не дамо вам нічого, наживайте самі.

Ось наївні, все одно квартири мені дістануться, коли батьків не стане. І я зможу ними розпоряджатися на свій розсуд. То чого тягти та корчити з себе якихось праведників?

Не знаю, що робити, як вплинути на впертих батьків. Олег каже, я маю право по суду відбити у них одну із квартир. Радився він начебто з якимись юристами, і ті йому сказали, що можна до суду подати.

Чесно кажучи, мені не хочеться вдаватися до таких заходів. Але й іпотеку я брати не збираюсь. Маячня якась. Двадцять років бути заручником у банку, і лише тому, що мама з татом вирішили мене провчити. Я б зі своїми дітьми так ніколи не вчинила!