– Ви пропонуєте мені дочку “продати”? – обережно спитала Лариса Василівна, почувши пропозицію свого начальника.
– Ну, навіщо фарби згущувати? – трохи зніяковівши, сказав Роман Сергійович. Хоча бентежився він рідко. Дорослий, самодостатній чоловік, збудував власний бізнес і цілком міг почуватися впевнено. Але не в цьому випадку.
– Я лише намагаюся домовитися з вами, як би це висловитися, про взаємодію, чи що, – відвівши погляд убік, відповів Роман Сергійович. – Хоча, що тут вигадувати… Ларисо Василівно, я прошу руки вашої дочки!
Розмова ця між директором та підлеглою відбувалася у кафе з ініціативи чоловіка – поза стінами офісу, щоб зручно спілкуватися на нейтральній території.
Лариса Василівна вісім років відпрацювала у компанії Романа Сергійовича, якому було сорок п’ять, – рік тому він розлучився.
А три місяці тому на роботу до Лариси Василівни забігла її дочка Ганна – двадцятип’ятирічна незаміжня красуня.
Просто у справі, на хвилинку зайшла. Поглянеш на неї – нічого зайвого немає, ніякої химерності, і косметика в міру, але гарна дівчина, ох яка гарна і свіжа.
Лариса, переговоривши, вийшла разом із дочкою у коридор проводити, там і зустрівся їм директор. Зупинився. Лариса Василівна просто представила їх один одному. Така ситуація склалася.
Поклавши руку на серце, вона й не думала їх знайомити, їй і на думку не спадало, вважаючи, що недосяжний директор для них.
Тож вийшло все абсолютно випадково. І Ганна уваги не звернула, і Лариса значення не надала цій зустрічі, чи мало з ким директор вітається та знайомиться.
Але Роман Сергійович після випадкової зустрічі втратив спокій у прямому розумінні. Образ блакитноокої дівчини був перед його очима. А ще її голос сподобався: легкий такий, що обволікає м’якістю. Вона ж тільки привіталася.
Спочатку він діяв без посередників, будучи впевненим у перемозі. Та й хто б сумнівався у респектабельності та спроможності Романа Сергійовича?! Успішний, впевнений у собі, він міг поманити пальцем будь-яку дівчину. Але тільки не Ганну.
Попри м’якість у голосі та миловидність, був у неї свій характер. І своє кохання було. Красуня два роки мріяла про ровесника Максима.
Молодий, симпатичний, енергійний – подобався він їй. І Ганна Максиму подобалася, але одружитися з нею він не поспішав. Та й сварки у них часто траплялися.
Залицяння Романа Сергійовича вона відкинула з першого дня, зовсім не уявляючи його своїм майбутнім чоловіком.
Лариса Василівна – звичайний бухгалтер у компанії Романа Сергійовича, дізнавшись про несподіваний поворот, просила дочку бути тактовною з її начальником. Більше нічого не потрібно, просто залишатися хоча б ввічливою.
Треба сказати, що події розвивалися на початку двохтисячних років. Це був час, коли хтось успішно зміг підійнятися та «застовбити» місце у бізнесі, а хтось продовжував дертися.
Отож Роман був із перших, хто вже твердо стояв на ногах. Ну і за добрі місця трималися, та й просто боялися втратити роботу.
І Лариса Василівна саме із тих, хто боявся втратити добре місце, тим більше, що до пенсії три роки залишалося.
– Не хочу роботи позбутися, адже у нас кредит ще тягнеться, та й Артему на платне треба вступати… Аня, подумай про молодшого брата… адже я все для вас роблю, хоч і одна…
– Мамо, що я можу зробити, якщо він проходу мені не дає, букетами квітів завалив. Я в житті не бачила стільки квітів. Ну це ж перебір!
– Хоч би від коханого чоловіка квіти – інша справа та інший настрій був би… а так… І найголовніше: не хочу, щоб Максим дізнався про Романа Сергійовича.
– З твого Максима користі, як з козла молока, вибач за прямоту, – роздратовано відповіла Лариса Василівна, – а Роман Сергійович, між іншим, ще далеко не старий чоловік, та він взагалі в розквіті сил!
І ось тепер, сидячи у кафе, Роман Сергійович пропонував Ларисі Василівні допомогу у погашенні кредиту. Натомість просив лише одне: поговорити з дочкою, та переконати її не уникати його.
Лариса мучилася сумнівами, бо пропозиція начальника їй не подобалася. Точніше сказати, було щось у цій пропозиції неприємне, продажнє. Але проходивши тиждень у роздумах, вона погодилася, не обіцяючи стовідсоткового результату.
З цього дня в будинку Лариси постійно точилися розмови про Романа Сергійовича. Вона знаходила привід, щоб похвалити начальника, відзначити його людські риси, природно, все це заради того, щоб імідж її керівника покращувався в очах дочки.
А Роман Сергійович зі свого боку атакував Аню розкішними подарунками. А тут ще Максим знову відзначився, – поїхав на море з новою подружкою.
І до того Ганні набридла непостійність Максима, його вибуховий характер. Тож задумалася вона про пропозицію Романа Сергійовича.
Чи Максимові хотіла помститися, чи вмовляння матері подіяли, але вона здалася. Роман Сергійович запросив прекрасну Ганну в ресторан, і був на сьомому небі від щастя.
Зіграли багате весілля, вирушили у романтичну подорож. Але раніше Роман Сергійович, як і обіцяв, погасив кредитний борг Лариси Василівни, приховавши це від молодої дружини.
Поступово життя Ганни та Романа Сергійовича увійшло у спокійне сімейне річище. Немолодий чоловік любив свою дружину, тоді, як вона просто дозволяла себе любити, не розпорошуючи свої почуття на нелюбого чоловіка.
Чи помічав її ставлення Роман Сергійович? Звичайно помічав, але не подавав вигляду. Йому досить було, що дівчина, від якої він божеволіє з першої зустрічі, тепер поряд з ним. А вже якими шляхами досяг її, нехай Бог розсудить.
Минуло десять років. Ганна впевнено увійшла в роль дружини бізнесмена. Із задоволенням стежила за порядком у будинку, займалася сином, возила його до школи та на секцію.
Вона вже давно забула про Максима, звикнувши до свого статусу дружини Романа Сергійовича. І треба сказати, виконувала цю роль бездоганно.
Але їхній сімейний човен, що так плавно погойдувався на хвилях життя, раптом закрутився, наче потрапив у вир.
А почалося все з того, що вже не молодий Роман Сергійович занедужав. Виявили в нього діабет, та ще й загроза серцевого нападу виникла.
Зовні Роман Сергійович помітно здав: посивів, погладшав, з’явилися лінощі та апатія. Від бізнесу почав поступово відходити, передавши справу синові від першого шлюбу.
До дружини став ставитись майже байдуже, постійно перебуваючи в задумі і немов відштовхуючи її від себе. А потім раптом заявив Ганні, що їм треба розлучитися.
Для Ганни це було настільки несподівано, що вона подумала, – хтось у чоловіка є. Але Роман Сергійович одразу розвіяв підозри дружини, а своє рішення пояснив нестачею здоров’я.
– Вибач, але я вже не тягну на “молодого чоловіка”, – він ляснув себе по лівій стороні грудей, – “двигун” підводить.
– Хіба це привід розлучатися? – дивувалася Ганна. – Якщо ти заслаб, то треба нам разом боротися за твоє здоров’я. Чи ти мене більше не кохаєш?
– Кохаю, – говорив чоловік, – але ти ніколи мене не кохала. Я здоровий тобі не був потрібен, а такий і поготів. Так що залишаю тобі квартиру, машину, рахунки в банках, – будеш повністю забезпечена та вільна.
– Природно, з сином я спілкуватимуся, і він також нічого не потребуватиме.
У Ганни почалася істерика: вона не розуміла рішення чоловіка.
– Значить, розлюбив?! Бо я тебе кохаю! – кричала вона, наче хотіла докричатися до нього, хотіла, щоб він її почув.
– Куплене твоє кохання, – не підвищуючи голосу, сказав Роман Сергійович. Нехай простить мене Лариса Василівна, моя дорога теща, але підкупив я тоді її, ось вона й умовила тебе вийти заміж за мене.
– Так я і жив усі ці роки у своєму штучному світі: тебе кохав, не вимагаючи натомість нічого.
Ганна плакала, умовляла чоловіка передумати, присягалася, що кохає його, що ніхто інший їй не потрібен, але чоловік був непохитний.
– Згадай, скільки гарного було в нас! Як ти мене з сином з лікарні зустрічав, як ночами до Іллюшки вставав, заколисував його, як відпочивати їздили…
– І як ти біля мого ліжка сидів, коли в мене температура під сорок була… А зараз моя черга допомогти тобі… Ромо, ну дай ти мені допомогти тобі, твоєму здоров’ю!
Роман Сергійович ходив по квартирі з кута в кут, наче обмірковуючи щось, а потім знову твердив своє:
– Розлучитися нам треба, звільнити тебе хочу від будь-яких зобов’язань, бо в тобі зараз говорить лише почуття обов’язку.
– Так, і почуття обов’язку теж … а що в цьому поганого? Недаремно ж кажуть: і в горі, і в радості… А все тому, що тебе кохаю! Ну, повір ти мені!
Роман Сергійович мовчав. І рішення свого не скасував.
Не в змозі більше сперечатися з чоловіком, Аня зібрала свої особисті речі, та разом із сином з’їхала на орендовану квартиру.
Такого повороту Роман Сергійович не очікував: адже він дружині майже все рухоме і нерухоме залишив, а вона відмовилася користуватися, відповівши, що їй все в комплексі потрібно – тільки разом з ним. А без нього нічого немає сенсу.
Так минув місяць. Романа Сергійовича поклали в лікарню на планове лікування. І Аня щодня приходила до нього. Тепер вони змінилися ролями: раніше він її домагався, а тепер вона.
Коли вона відвідування чоловіка до палати увійшов лікар і не стримався, помітивши, яка вони гарна пара.
– Та що ви, я в такому становищі… – не повірив Роман Сергійович.
– Навіть у такому становищі – ви з дружиною прекрасна пара. Повірте мені, я за тридцять років багато чого побачив, – сказав лікар.
Та й Роман Сергійович нарешті відчув, що за ці роки вони стали з дружиною, як одне ціле. І в день виписки він здався: розлучення не буде.
– Може й було в нас раніше куплене кохання, – сказала Ганна, – але зараз у мене справжні почуття до тебе. Іншого чоловіка та батька нашому сину, крім тебе, мені не потрібно… Й таке в житті буває…
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.
