– Ви розписали продаж моєї квартири! Ось тут! – Аня тицьнула нігтем у папір. – А нижче – купівля троячки! – І що такого? – Свекруха знизала повними плечима. – А ось ця приписка? – Аня посунула блокнот ближче до свекрухи. – Читаю вголос: «Оформити на мене, щоб Анька при розлученні не відчепила». Як це розуміти?

– А ти свою дошлюбну квартирку з собою на той світ забереш? – Я просто прикинула, як нам вашу однушку розміняти!

– Мою однушку, Людмило Петрівно. Мою!

Аня кинула на кухонний стіл блокнот у дрібну клітку. Сторінка рясніла колонками цифр. Все акуратно виведено синьою ручкою, почерк свекрухи був каліграфічний, ще з радянських часів.

– Ми ж сім’я, дитинко!

Свекруха поправила комір бордової блузки та по-господарськи відсунула від себе порожню чашку.

– Тут все спільне. Чого ти завелася?

– Ви розписали продаж моєї квартири! Ось тут! – Аня тицьнула нігтем у папір. – Ціна немаленька. А нижче – купівля троячки!

– І що такого? – Людмила Петрівна знизала повними плечима, всім виглядом показуючи, що невістка робить з мухи слона. – Жити треба просторо.

– А ось ця приписка? – Аня посунула блокнот ближче до свекрухи. – Читаю вголос: «Оформити на мене, щоб Анька при розлученні не відчепила». Як це розуміти?

Свекруха анітрохи не зніяковіла. Вона покрутила на пальці перстень із темним каменем. Стиснула рота в нитку. Жодної краплі провини в її очах не було. Тільки глухе роздратування, що її геніальний план так безглуздо розкрили.

– А як ти хотіла? – Голос Людмили Петрівни став твердим. – Коля мій вкладатиметься. Ремонт робитиме. Шпалери клеїтиме, меблі тягатиме. А в разі чого – на вулицю піде з одним пакетом?

– Куди він вкладатиметься? – Аня звузила очі. Всередині здіймалася гаряча хвиля, але вона змусила себе говорити тихо. – Коля за три роки шлюбу навіть комуналку жодного разу не сплатив.

– Він чоловік! У нього свої витрати!

– На бензин для машини? – Аня посміхнулася, схрестивши руки на грудях. – Яку я йому й віддала, бо моя робота поряд з будинком, а йому, бачите, на автобусі несолідно кататися?
***
Цю однушку Аня купила за п’ять років до знайомства з Миколою. Влізла в божевільну іпотеку. Працювала на двох роботах, спала по п’ять годин.

Харчувалася гречкою та зниженими в ціні сосисками. Натомість закрила борг достроково. Ніхто їй не допомагав. Батьків Аня втратила рано, розраховувати було ні на кого.

А потім з’явився Коля. Веселий, ввічливий. Переїхав до неї із двома спортивними сумками. В одній були речі, в іншій – дорога ігрова приставка. Аня тоді думала, що головне – це кохання. А побут вони налагодять.

Побут налагодився швидко. Аня купувала продукти, сплачувала рахунки, купувала побутову хімію. Коля працював у сервісі ремонту телефонів, отримував небагато, а всі вільні гроші спускав на тюнінг старої іномарки, яку Аня дозволила йому взяти.

Свекруха зміряла невістку важким поглядом.

– Ти, Аню, забагато рахуєш! Для жінки це зайве. Меркантильна ти!

– Зате ви рахуєте чудово, бухгалтерський геній! – Аня перевернула сторінку блокнота.

– Ви тут навіть мою пралку оцінили. Сім тисяч. І диван за безцінь порахували. Ви вже й меблі мої розпродали?

– Речі старіють, – незворушно відповіла Людмила Петрівна. – У нову квартиру треба купувати нове. Не тягнути ж цей мотлох у нормальне житло.

– У чию нову квартиру? Вашу?

– В нашу! – Гаркнула свекруха, грюкнувши долонею по столу. – У сімейну! Я в маленькій кімнатці оселюся, ви у спальні. Зал буде спільним. Що тобі не подобається?

– Ви ж ні гривні не вклали сюди! – Аня говорила чітко, виділяючи кожне слово.

– Цю квартиру я купила сама. Іпотеку закрила сама. А ви тут частки вже поділили!

– Без мужика ти б загнулася! – Припечатала Людмила Петрівна, випрямляючи спину.

– Мій син тобі дав статус. Заміжню жінку у суспільстві поважають. А ти скнару ввімкнула? Своє майно від чоловіка ховаєш?

Ганна не вірила своїм вухам. Свекруха прийшла у гості пів години тому. Принесла пластиковий контейнер із голубцями. Залишила сумку відкритою на стільці у передпокої.

Аня просто шукала ручку, щоб записати свідчення лічильників води. Полізла до бокової кишені сумки, де Людмила Петрівна завжди носила ручки, і витягла цей злощасний блокнот.

А там цілий бізнес-план! Як пустити невістку світом.

– Віддай блокнот! – Свекруха простягла пухку руку з короткими нігтями. – І не роби з мухи слона. Це просто думки вголос.

– Ні! – Аня міцніше стиснула блокнот у руці. – Нехай Коля прийде, почитаємо разом. Мені дуже цікаво послухати його думку про ваш бізнес-проєкт.

– Не смій втручати хлопчика! – Людмила Петрівна гнівно піднялася. – Він на роботі втомлюється! Йому скандали ні до чого!

Але «хлопчик» уже був тут. У коридорі рипнув ламінат. На кухню зазирнув Микола. Домашні штани, сіра футболка. В руках телефон з відкритою грою.

Коля завжди так робив. Якщо назрівав скандал, він ховався. Ішов на балкон диміти, хоч давно кинув.

Замикався у ванній з телефоном під приводом довгого душу. Чекав, доки жінки самі розберуться. Але зараз відсидітися не вийшло. Голоси звучали надто голосно.

– Ви чого репетуєте? На сходах чути, – він перевів невдоволений погляд із матері на дружину.

– Твоя мама продає мою квартиру! – Сухо відповіла Аня. – Вже й частки поділила. Троячку придивилася. І оформити вирішила на себе, щоб я залишилася на вулиці.

Коля перевів погляд на перекошене обличчя матері, а потім на зім’ятий блокнот у руці дружини. Обличчя чоловіка миттєво витяглося. Він нервово проковтнув.

– Мамо, я ж просив… Не зараз.

Аня заціпеніла. Рука з блокнотом безвольно опустилася. Слова на мить застрягли в горлі. У вухах зашуміло від усвідомлення.

– Ах, не зараз? – Вона зробила крок до чоловіка. – То ви це обговорювали? Це не мамині фантазії? Ви разом це планували?

– Аня, заспокойся, – чоловік переступив з ноги на ногу, ховаючи телефон у кишеню.

– Ми просто варіанти прикидали. На майбутнє. Ніхто твою хату завтра продавати не збирався.

– Варіанти? Як залишити мене з голою дуп ою?

– У нас же діти будуть! – Спробував виправдатись Коля, роблячи крок до неї та намагаючись узяти за руку. Аня відсмикнула долоню.

– Тісно в однушці. Жити неможливо. Куди ми ліжечко поставимо? На кухню?

– Так давай купимо спільну! – Голос Ані зірвався на крик, але вона відразу взяла себе в руки.

– Візьмемо іпотеку! Ти знайдеш другу роботу, я вийду з декрету раніше. Платитимемо разом! Цю однушку здамо, вона сама себе окупатиме.

– Навіщо в кабалу лізти? – Щиро обурився Микола, наче Аня запропонувала йому пограбувати банк.

– У тебе готове житло є. Навіщо нам банкам відсотки віддавати? Продамо твою, додамо мої заощадження. Мама трохи підкине. І візьмемо одразу гарну, з ремонтом.

– Твої заощадження? – Аня істерично посміхнулася.

– Ті сто тисяч на вкладі, про які ти на минулому тижні під мухою проговорився? Які ти три роки відкладав, живучи на всьому готовому?

– Це теж гроші! – Розлютився чоловік, його обличчя пішло червоними плямами.

– Я не винен, що в мене зарплата менша! Натомість я ремонт роблю! Кран он полагодив минулого тижня!

– Так, полагодив. Після того як я два тижні тебе просила і в результаті сама купила прокладку. І тому нову троячку треба записати на твою маму? За сто тисяч і ремонт крана?

Микола потер шию. Відвів погляд до вікна.

– Ну а як ще? Ти баба хитра. Щойно що – на розлучення подаси. А я куди піду? Мама правильно каже, що треба соломку підстелити. Зараз бабам вірити не можна, он в Антона дружина пів будинку відсудила.

– Соломку… з моєї квартири? З моїх грошей?

– Ми ж одна сім’я! – Знову встряла Людмила Петрівна, протискаючись між ними.

– Що ти все ділиш! Моє, твоє! Жадібність тебе погубить, Анько! У сім’ї все має бути в один казан. Ми ж для вас намагаємося. Я ж онукам цю квартиру потім відпишу.

Аня дивилася на них двох. Мати та син. Стоять пліч-о-пліч. І обидва абсолютно впевнені у своїй правоті.

У їхній картині світу вони були мудрими стратегами, а вона жадібною дурепою, яка не хоче ділитися нажитим заради «спільного блага».

Для них вона була просто ресурсом. Безплатними квадратними метрами. Спонсором їхнього комфортного життя!

Усередині щось перегоріло. Жодних сліз, ніяких істерик. Тільки кришталева, крижана ясність.

– На вихід! – Тихо сказала Аня, вказуючи на двері передпокою.

– Що? – Коля насупився, не розуміючи.

– Зібрали свої манатки, і на вихід! Обоє!

– Ань, ти що, збожеволіла? – Чоловік ступив уперед, намагаючись зазирнути їй у вічі. – Яке на вихід? Я тут живу!

– Вже не живеш! Не підходь до мене. Збирай речі прямо зараз.

– Та куди я піду проти ночі?! Восьма година!

– До мами, у її двушку. У тебе там своя частка залишилася, сам якось хвалився. Жодних хитрих баб. Можете там удвох заплануєте придбання пентхауса.

Людмила Петрівна сплеснула руками, її обличчя почервоніло.

– От змію пригріли! Я ж казала тобі, Колю! Гнати її треба було! Із самого початку бачила, що вона з гнильцем!

– Це моя квартира, Людмило Петрівно! – Аня підійшла до передпокою і відчинила вхідні двері.
Гнатиму я.

Коля спробував натиснути на жалість. Він змінив тон на слізний.

– Ань, ну годі. Завелася на порожньому місці. Ну, пописала мама в блокноті. Подумаєш, цифри на папері. Це ж просто чернетка! Ми все одно без тебе нічого б не вирішили.

– Чернетка мого життя, Колю! – Вона дістала з полиці для взуття його кросівки та виставила за поріг.

– І мене в ньому немає! Вмотуйте! Інакше я зараз поліцію викличу, нехай вас із мигалками на вулицю виставляють.

Коля зрозумів, що вона не жартує. Він люто блиснув очима, схопив свою спортивну сумку, яку не розбирав з останньої поїздки на дачу, і почав жбурляти туди речі з найближчих полиць.

Людмила Петрівна голосила, збираючи свою сумку, і наостанок зло засунула туди свій контейнер з голубцями, вигукуючи прокляття на адресу невдячної невістки. За десять хвилин за ними зачинилися двері.

Минуло два місяці. Аня переставляла банки зі спеціями на полиці. На плиті булькав курячий суп. Майже ніяких чужих речей у будинку не залишилося, якщо не брати до уваги пару дрібниць на балконі.

У передпокої більше не валялися величезні черевики сорок четвертого розміру, об які вона постійно спотикалася.

Ніхто не займав ванну по дві години. Ніхто не залишав брудного посуду на стільниці. Дихати стало напрочуд вільно.

У двері коротко подзвонили. Аня витерла руки паперовим рушником і пішла відчиняти. Коля приїхав забирати рештки своїх речей.

Зимову гуму з балкона та свою кавоварку, яку, до речі, Аня подарувала йому на Новий рік. Але сперечатися через дрібниці вона не стала. Нехай забирає.

Він довго порпався біля порога. Виглядав пом’ятим, схудлим, наче нормально не спав уже місяць. Під очима залягли темні кола. Від колишньої поважності не залишилося і сліду.

– Важкі колеса, – буркнув він, витягаючи першу покришку на сходовий майданчик.

– Мама там тебе ще не з’їла? – Іронічно поцікавилася Аня, притулившись плечем до одвірка.

Коля зупинився. Витер чоло тильною стороною долоні.

– У двушці вчотирьох тісно, – він відвів погляд.

– Сестра ж із чоловіком до мами переїхали. Вони посварилися зі свекрухою Катьки. Тепер усі разом живемо. Черга до вбиральні вранці, як у комуналці. Спати на розкладачці доводиться на кухні. Спина вже відвалюється.

– Бідолаха. Яке суворе випробування для справжнього чоловіка?

Коля пропустив сарказм повз вуха. Він ступив ближче до порога.

– Може, спробуємо заново? – Коля з надією підвів очі. В них читалася відчайдушна туга за комфортом.

– Я ж сумую, Ань. Мені без тебе погано. І мама визнала, що перегнула ціпок із тим блокнотом. Каже, погарячкувала.

– Куди заново? У мою однушку? – Аня скупо посміхнулася.

– А як же ваша троячка? Ви ж збирали.

Коля засопів, переступаючи з ноги на ногу.

– Ну, немає зараз можливості. Та й Катька з чоловіком тепер теж на мамину двушку претендують. Скандалять щодня. Ань, я недолугим був. Давай я повернусь?

– Треба було вам все ж купувати ту квартиру, – вона кивнула на коробку з кавоваркою, що стояла біля порога.

– Як у записнику написано. Свекруха б на себе оформила, ти ремонт зробив би. Бо такі бізнес-плани пропадають, – вона виставила останню коробку на сходовий майданчик, прямо до його ніг.

– Щасливо залишатись, Колю. Соломку собі з картонок постели, – мстиво кинула Аня, насолоджуючись його розгубленістю.

Вона потягла двері до себе. Замок клацнув м’яко, на два оберти, ніби обриваючи цей проміжок її життя, щоб все почати з чистого аркуша…

Як Ви вважаєте, слушно вчинила Ганна, відмовившись продати свою однушку? Чи в сім’ї так не заведено? Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!