– Ох, Анно Василівно… Ви ж просили нагадати — концерт у Палаці культури сьогодні! – озвалась дзвінко Оленка, глянувши на годинник. – Ви ще встигаєте, саме час!
Секретарка прекрасно знала: щойно Анна Василівна навідується на цвинтар — можна бути певною, що всі справи забудуться. Її думки губляться, вона ніби випадає з реальності. Тому Олена щиро дбала про неї — дзвонила, нагадувала, тримала під контролем, наче рідна донька. А може, навіть більше — у самої ж дівчини ніколи не було матері.
Вони зустрілися на такому ж концерті, як і той, що мав відбутися сьогодні. Минуло вже два роки. Тоді Олена, випускниця інтернату, допомагала з підготовкою — усюди встигала: когось заспокоїти, комусь волосся підкрутити, дитині щось приємне сказати. Всі її любили: і вчителі, і вихователі, і малюки. А Анна Василівна саме тоді почала опікуватися сиротами з талантами — допомагати їм знайти свій шлях. Адже здібностей у таких дітей безліч, от тільки вони часто залишаються непоміченими.
Коли не стало її чоловіка та маленького сина, вона спершу просто робила внески у фонди, підтримувала сиротинці матеріально. Але швидко зрозуміла: цього недостатньо. І вирішила діяти — організовувала концерти, збирала аудиторії, продавала квитки, шукала підтримку. Люди приходили, дивилися виступи, і гроші йшли на допомогу дітям, які залишилися без родини.
Анна Василівна підвелась з лави, провела рукою по граніту пам’ятника, злегка змахнула серветкою пил з напису.
– Ну що, рідні мої, час іти. Малеча чекає, сподівається на мене. Я ще навідуюсь. Не скучайте.
Одна-єдина сльоза скотилася по щоці. Вже п’ять років… П’ять років, відколи немає Васі… Молоді, закохані, небагаті, але щасливі. Здавалося, все так просто. І все вдавалося.
Вони за три роки підняли власну ферму, на четвертий — про них уже писали в місцевій пресі. Робили все разом, жили в гармонії, не сварились. А потім… А потім — вагіт ність. Двійня. Вася став, мов квочка, оберігав дружину, не дозволяв їй і на крок відходити без нього. Всі лікарі говорили: все нормально, не поспішайте. Вони вірили, підтримували одне одного, усміхалися. Аж поки…
– Аню, треба поговорити, – промовив Василь з того тоном, який стискає серце ще до слів.
– Ти був у лікаря?
– Він сам подзвонив…
– Що з нашими хлопчиками?
Вася глибоко зітхнув, уникаючи її погляду.
– Один малюк — у повному порядку. А от другий… занадто активний, витягує всі сили, поживні речовини, кисень. Один плід явно більший за інший. Коли народяться, лише тоді можна буде сказати, хто з них виживе. Але лікар просив… морально тебе підготувати. Швидше за все, народиться лише один син.
Анна кілька днів плакала, не приховуючи сліз. Вася мовчки ходив поруч, сірий від болю — хоча й намагався триматись. Пологи почались раніше терміну, приїхала швидка. Усе було, як у кошмарі. Вона відчувала, що щось не так, але сил спитати не мала. А далі — тільки темрява…
Коли прийшла до тями, все тіло розбите, немов після бою. А в голові билася тільки одна думка: «Що з дітьми?»
– Аню, у нас син! Справжнє диво! – пролунав знайомий голос.
Один… тільки один. Вона заплющила очі, і сльози ринули самі. Але коли їй поклали на груди малюка… Усе забулося. Кирюша. Маленький Василь — як дві краплі води. І росте такий же: кмітливий, серйозний, не по роках розумний.
Якось Вася вирушив на ферму, щось забув. Кирило, хоч і був лише чотирирічним, пішов за ним. Впертість — від тата. Вася усміхнувся:
– Добре, поїхали разом, тільки швиденько.
Анна тим часом готувала улюблену їхню запіканку. Обидва її хлопці любили її безмежно. До ферми було зовсім близько — навіть на головну трасу виїжджати не треба. Запіканка була готова, а їх усе не було.
Анна вийшла на вулицю. Вони могли десь затриматися — метелика побачили чи равлика… Знала їх, як свої п’ять пальців. Але — ні у дворі, ні за парканом — порожньо.
На розі — скупчення людей, мигалки, гучномовці. Анна ступила крок, ще один… потім побігла. Машина — синя, як у Васі. Її не пускали. Вона кричала, виривалась, дряпалася, навіть кусалася… Її тримали двоє в формі.
Знову темрява.
– Анно Олексіївно! Анно Олексіївно! – долинали голоси дітей, які бігли до неї…
Вона зупинилася й усміхнулась.
– Які ж ви сьогодні красиві! Готові? Слова пам’ятаєте?
Діти одразу обступили її, кожен намагався щось розповісти, похизуватись, згадати рядки пісень чи віршів.
– Молодці, мої зірочки! Я вами дуже пишаюсь. Давайте покажемо всім, що ми можемо!
До них поспіхом підбігла молода вихователька.
– Ох, тільки на секунду відвернулася — і ви вже тут! Анно Василівно, вам би присісти, перепочити. Може, пальто зняти?
– Нелю Сергіївно, не хвилюйтеся, все добре. Спонсори вже на місці.
Неля здивовано приклала руки до щік.
– Ви не уявляєте, скільки людей прийшло! І всі — поважні, серйозні. Я аж розгубилась!
– То чудово. Ідеально. А Андрій Іванович вже тут?
– Так, він уже в залі, питав за вас.
Анна усміхнулась. Андрій не так давно з’явився в її житті, але вже став важливим — другом, надійним плечем. Саме він узяв на себе організацію концерту, продаж квитків, запросив гостей. Анна щиро сподівалась, що сьогодні вдасться зібрати необхідну суму — дитячому будинку конче потрібна музична студія.
Вона увійшла до зали. Місць — не знайти. Лише одне вільне — в першому ряду, біля Андрія. Публіка плескала в долоні, на сцені виступали діти з різних регіонів. Атмосфера була тепла, доброзичлива. Все розпочалося з веселенької пісні хлопчика, на ім’я Ваня. Він — улюбленець, зала зустріла його як рідного.
На сцену вийшла ведуча.
– А зараз ми почуємо проникливий голос хлопчика з іншого міста. Його історія непроста, але, можливо, саме тому сумні пісні звучать у його виконанні так щиро.
Андрій нахилився до Анни й прошепотів:
– Анно Василівно, а давайте після концерту — вечеря? Хоча б чаю вип’ємо.
Анна кинула на нього суворий погляд.
– Андрію… знову починаєш?
– А як же! Така чарівна жінка — і досі сама? Несправедливо.
Вона шикнула на нього й повернулась до сцени.
І тут — неначе грім серед ясного неба. Усе всередині здригнулося. На сцені стояв хлопчик із мікрофоном. Її Кирило. Змінився, подорослішав — минуло п’ять років. Але вона впізнала б його всюди. Ті самі очі. Ті самі риси. Її дитина.
– Сину! – вирвалось із її грудей.
Хлопець злякався, обернувся. Але Анна вже нічого не бачила — світ потемнів.
Коли отямилась — за кулісами. Поряд — Андрій, лікар, ще хтось з організаторів.
– Аню, ти в порядку? Що сталося? – турбувався Андрій.
Вона різко підвелась, усе закружляло. Лікар схопив її за зап’ястя, але вона відсторонилась.
– Де він?
– Хто?
– Мій син! Де мій син?!
Усі між собою переглянулися. Анна трималась за голову, відчуваючи, як усе довкола пливе.
«Вони що, гадають, що я з глузду з’їхала?..»
– Сумку! – різко сказала вона.
Хтось подав. Вона витягла гаманець, дістала фото. Хлопчик на сцені — як дві краплі води, тільки старший. Вона не могла помилитися.
Через кілька хвилин вона вже прямувала до гримерки, де діти зазвичай чекали на свій вихід. Той хлопчик уже завершив виступ, мав би бути там. І його вихователька теж.
Вона побачила його першим. Погляд — знайомий. Очі — Кирилові. Налякані, уважні.
– Ти… Кирило? – ледь чутно запитала вона.
Але… щось не збігалося. Родимка — не там. Ніс інший. А головне — немає шраму, що залишився в Кирила після падіння з гойдалки. Вона глянула на виховательок. Шукала поглядом когось знайомого. Але цю жінку не знала.
– Перепрошую, чи могли б ми вийти? Просто трохи поговорити. Можливо, в коридорі. Або в кафе.
– Авжеж. Дівчатка, я на хвилинку. Придивіться до Кості, гаразд?
Колеги кивнули, і вони вдвох вийшли з кімнати.
– Ви, мабуть, хочете дізнатися щось про Костю?
– Так. Саме про нього.
– Я не так давно тут працюю, лише три роки, – почала вихователька, ковзаючи поглядом на двері. – Костика до нас привезли з дитячої лікарні. Він там майже рік пролежав. Три важкі операції… Кажуть, історія просто страшна. Він народився у такому стані, що ніхто навіть не сподівався, що житиме. Лікарі в один голос говорили — максимум кілька годин.
Його перевели в дитячу реанімацію — не тому, що рятували, а тому що так належало за протоколом. Серце працювало ледь-ледь. Та серед персоналу знайшовся один лікар, який не відвернувся. Коли побачив, як той малюк чіпляється за життя, вмовив колег боротися. І от — у лікарні з’явився професор, кардіохірург, спеціаліст з дитячих сердець. Чому він саме цього хлопчика обрав? Ніхто не знає. Але запропонував зробити операцію безкоштовно. А вона ж шалено дорога…
– І що, просто взяв його?
– Так. Сам поїхав із ним за кордон, прооперував, виходив. А коли Кості виповнився майже рік — повернув його назад. Що до батьків… Ми нічого про них не знаємо. Найімовірніше, відмовились, коли побачили, що дитина — тяжко хвора. А, може, ще щось сталося, ніхто не розповідав.
– Дізнатися б, що саме… – прошепотіла Аня, ніби сама собі.
– Перепрошую, ви щось сказали?
– Ні-ні. Просто подумала вголос. Напишіть мені, будь ласка, адресу вашого закладу.
Вона ще дещо попросила принести — певні документи, копії. І наостанок звернулась:
– Дуже вас прошу, не розповідайте нікому про нашу розмову. Поки я не зрозумію, що до чого. Завтра я приїду ще — хочу побачити ваших талановитих дітей уважніше.
Коли Аня переказала все Андрію, він задумливо промовив:
– Поїдеш туди, правда?
– А звідки ти знаєш? – здивувалась вона.
– Було б дивно, якби ти зробила інакше.
Вона всміхнулась крізь втому.
– Тримаюсь як можу. Але мушу докопатися до істини.
З того дня вона приходила до дитбудинку щодня. Костя спочатку сторожко тримався на відстані, але з кожним днем ставав ближчим. Усміхався, довіряв. І кожен його жест болів їй у грудях — настільки був рідним. Вона не могла помилятися. Не могла. Але…
Запитання, одне за одним. Відповідей — жодної. Васі вже не було, щоб спитати. Як хоронили того другого хлопчика? Чи бачив він його взагалі?
Минуло десять днів. У дитбудинку вже всі почали перешіптуватись. Аня була на межі. Приїхав Андрій.
– Аню, я дізнався. – Він говорив спокійно. – Все справді могло бути саме так. Лікар, що приймав пологи, вважав, що одна дитина мертва. А коли згодом з’ясувалося, що той живий — уже не хотіли визнавати помилку. Ти ж тоді вже була в палаті… Тепер усім займається прокуратура. Ти не втручайся, просто чекай.
І саме в той момент, коли здавалось, що серце не витримає — двері розчахнулись, і в коридор вибіг один з вихованців:
– Костику! Вона твоя мама! Справжня мама!
Галас здійнявся на весь поверх. Діти вискакували з кімнат. А в самому кінці стояв Костя. І дивився. На неї.
Аня не могла зрушити з місця. Все тіло затерпло. А потім вона пішла. Спочатку повільно. Потім — побігла. І десь посередині довгого коридору впала на коліна й обійняла сина. Ридала в нього на плечі, ніби хтось відкрив усередині запру.
Вона забрала Костю того ж дня. Директор спробував щось заперечити, але Аня була незламна:
– Ви серйозно? У мене забрали дитину — і навіть не сказали, що він живий! А тепер, через якісь пункти в інструкціях, не хочете його віддати? Це абсурд!
Андрій вів машину. Костя вже спав на задньому сидінні. Час від часу Андрій кидав погляд у дзеркало — на Аню, на дитину.
– Куди ми їдемо? На кладовище?
Вона кивнула.
Він не здивувався. Здається, він усе розумів. Машина зупинилася біля охайного мармурового пам’ятника. Аня обережно озвалась:
– Тут твій тато… і брат. Ви були близнюками. Вони загинули п’ять років тому.
Вона вийшла з машини, попрямувала до огорожі. Андрій залишився стояти. Дивився на пам’ятник. Потім глянув угору.
– Василю… Я тебе не знав. Але знаю Аню. І знаю — ти її любив, інакше не був би з нею. Якщо дозволиш… я хочу зробити її щасливою. Може, не так, як ти, але щиро. По-справжньому.
Аня озирнулася і ледь усміхнулась. Серце стало тихішим. Вона відчувала: тепер усе інакше. Її життя не буде таким, як колись. Але вона вже не та жінка з порожніми очима. Вона — мама. І, можливо, знову стане дружиною. І щасливою — по-новому, але по-справжньому.
Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку! Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.
