Я, знаєте, за вдачею людина тиха – не скандальна, не конфліктна. Все життя намагалася не лізти, не заважати, жити, як вмію.
Працювала, дочку виховала. Чоловік був, але давно поховала. Не герой, звісно, але прожили двадцять три роки. Зі скандалами, з борщами, з ремонтом у січні. Як у всіх!
А тепер ось я одна. Живу я у старенькій квартирі, як і я сама – і підлога тут рипить, і коліна в такт підвивають.
А діти та онуки – це в кого як! У мене вийшло, що рідня начебто і є, але ніякого сенсу немає. Дзвінки – лише за датами: день народження, Новий рік. Ну а коли я в лікарню потрапила – тут вони вже раптом усі й активізувалися.
Інфаркт… невеликий, як казали лікарі. Але відчуття – на все життя.
Лежиш із цими крапельницями, тільки трубки та тиша.
І не те щоб страшно – просто раптом розумієш: якщо що станеться, хто прийде? Кому ти взагалі потрібний? Ось це питання сильніше за всі пігулки в серце вдаряє.
Сусідка Надія заходила. Та сама, з якою тридцять шість років у нас одна стіна між кухнями. Вона і в лікарню мене відвозила, і ключі від квартири в неї були.
Кішку годувала, квіти поливала. Сама прийшла, в халаті, о п’ятій ранку, каже:
– Не жартуй, Валько. До лікарні поїдемо. Ти вся бліда.
А ніхто з рідні й не знав нічого. І не цікавився.
Повернулась я додому за два тижні. Трохи слабка, нудило від ліків. Одразу сіла на лаву біля під’їзду, думала не дійду на поверх. Потім якось дійшла, відчинила двері, Муся, моя кішка, як закричить. Бідна, сумувала.
Сіла на диван, поплакала. Тихо так, – не від жалю. Просто випустила переживання тих днів. А наступного ранку – дзвінок у двері. Відчинила, стоїть Серафима, племінниця.
Я її п’ять років не бачила. Тільки фото в соцмережах: то в Єгипті, то в новій куртці біля торгового центру.
Стоїть із тортом, отим пластиковим, із супермаркету.
– Тьотю Валь! А ми ось повз їхали, з Дімкою… Ти як взагалі? Ми ж так переживали! Аж не спали!
Я мовчу. Взяла торт, пройшла на кухню.
– Добре, – говорю. – Чай будеш?
– Звичайно! Ти ж як мама рідна, я всім говорю…
Порізала торт, кухлі взяла, сіли за стіл.
І скільки б я не намагалася повірити в добрі наміри – бачу, що вона на всі боки озирається. Ну прямо роздивляється: штори, полиця, ваза, телевізор мій старенький. Все начебто оцінює.
І раптом – акуратно, так, між іншим:
– Ти, тітко Валь, про заповіт думала?
І в мене всередині якось одразу охололо. Не від здивування, ні. Припущення було. Просто стало зрозуміло, що не просто відвідати вона прийшла.
– Ні. А треба?
Вона посміхнулася:
– Ну, просто щоб потім… раптом чого. Щоб нікому не прикро було. Щоб все чесно, по документах. Не хочеться, щоб між своїми згодом суперечки були.
І так мені в цей момент стало… не прикро навіть порожньо.
Поки я в лікарні лежала – була тиша. Муся одна нявкала. А тут – по “документах”, одразу. От хоч раз запитала: “Може, щось треба? Може, допомогти?” Ні, лише заповіт. Щоб все чесно, ага…
За кілька днів прийшов Роман, її брат.
Хлопець він нормальний, середнього штибу. Все життя ні туди ні сюди. Змінював роботи, подружок, зачіски.
Зараз ось ходить із борідкою, нібито столяр, майструє щось. Хоча ближче йому професія диванного критика.
Приніс чай, сів за стіл:
– Тітко Валь, я ж тебе поважаю.
– Ми тут із Лерою, моєю новою дівчиною, квартири зараз приглядали. Винаймати дорого, сама знаєш. І як би ненароком: – А в тебе ж дві кімнати? Ми б в одній жили, ти – в іншій. Було б веселіше.
Розумієш, не про те «як ти почуваєшся», не про здоров’я, не про кішку. Про житлоплощу! Про вигоду!
Сказати, що я здивувалася, нічого не сказати. Я тоді нічого не відповіла.
Провела його, зачинила двері, та сіла на коридорний пуф. Сиділа я хвилин двадцять, не рухаючись. Тільки одна думка:
– Їм на мене все одно. Їм важливо, що залишиться після.
Коли вони зібралися всі разом, я не здивувалася.
Серафима, Ромка, ще одна племінниця із чоловіком. Пироги, сік, цукерки, – як на іменини. Тільки винуватцем урочистостей я себе не відчувала.
Посиділи, посмішки такі фальшиві:
– Тьотю Валю, ми тут подумали… Не ображайся. Просто… самі розуміємо вік, здоров’я… Адже краще все заздалегідь розкласти по поличках. По справедливості. Поки ти розумієш, як хочеш сама.
Кажу:
– А хіба ви зі мною так говорили, доки я здорова була?
Ніхто навіть не зрозумів сенсу, здається. Я встала. Дістала жовту стару теку. Поклала на стіл.
– Тут все є.
– Що? Це заповіт?
– Заповіт.
– Ну і…?
– Ну і там вас нема, – говорю. – Вибачте! Я розпорядилася, як визнала за потрібне.
Пауза. Тяжка така. Хтось пирхнув. Хтось одразу встав.
– Тобто ти… чужим віддала?
– Не чужим. Просто не вам. Не тим, хто приносить торт, щоб отримати квартиру. І не тим, хто згадує про сім’ю, коли їм зручно.
Більше вони не приходили. Тільки сусідка сказала, що Серафима дзвонила – «хотіла перепросити». Але я не стала передзвонювати.
Погане, знаєш, адже воно не тільки в словах. Воно у тональності. В очах. У паузах між реченнями. Адже я не проти сім’ї. І не від злості залишила квартиру іншому.
Пройшло тижні зо два після того сімейного «засідання». З того часу мене не турбували. Телефон мовчав. У двері не дзвонили.
Єдиним, хто приходив, – кіт з першого під’їзду. Кирпатий такий, сірий… Я йому даю сухар – він відповідає поважним поглядом.
І ось, сиджу я якось на кухні, Муся – на підвіконні. Радіо тихо віщає про долар. Чай – міцний, у старому кухлі з облупленим краєм. І думаю, що зіграна моя сцена.
Пам’ятаєте ту жовту теку, яку я витягла і ляснула на стіл перед Серафимою та Ромкою? З такою впевненістю та театральним пафосом, що вибухати не знадобилося.
Так ось. Та тека взагалі не про заповіт!
Там лежали копії рецептів моєї мами – шарлотка з манкою, грибний суп із нічого; газетки з кросвордами, та одна стара квитанція за газ – на Віру Іванівну із сусіднього під’їзду.
Одного разу помилково мені принесли. Я не викидаю. Раптом знадобиться.
Жодного заповіту там не було. Але виглядало солідно. А коли я сказала: «Там ви не значитеся», вони мені повірили. Бо знали – на таке вони заслужили.
А насправді… Заповіту немає! Я його й досі не написала!
Чому? Та просто приємно було спостерігати, як людина поводиться, думаючи, що залишилася ні з чим!
Мене не стане – хай рвуть на частини моє стареньке помешкання! Можливо, це й жорстоко, але справедливо. Як кажуть, як постелишся, так і виспишся… Ви зі мною згодні?
Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.
