– Ви щось плутаєте, шановна! У мене є лише одна бабуся. Улюблена. І звуть її Ірина Петрівна, – з деяким глузуванням промовив Кирило. – Погодьтеся, наявність кревності – не показник

У дев’ятнадцять років Ксенія виявила, що при надії. Дівчина ніяк не очікувала, що це станеться, саме тоді, коли вона вперше в житті наважиться вступити у подібні відносини.

Тому, про те, що чекає на дитину, Ксенія зрозуміла не відразу. А коли зрозуміла, змінити нічого вже не можна було.

Батьки не змогли змиритися з ганьбою доньки та вигнали її з дому. Бабуся Ірина Петрівна, виявилася мудрішою:

– Нічого, внучечко, дав Бог дитя, дасть і на дитя. Впораємося!

Вона не пиляла Ксенію за те, що сталося, ніколи ні в чому не дорікала. Навпаки: впритул зайнялася здоров’ям онучки, її харчуванням, стежила, щоб та регулярно була на свіжому повітрі.

Сина, який з’явився здоровим і вчасно, Ксенія назвала Кирилом. На честь дідуся – чоловіка улюбленої бабусі.

Ірина Петрівна з появою правнука наче помолодшала. Допомагала внучці у всьому. А коли малюк підріс, відпустила Ксенію на роботу.

– Не хвилюйся за нас, люба. Ми впораємося, – заспокоювала вона молоду маму, – Кирюша наш – золотий хлопчик. Прямо, як його дідусь. Тихий, спокійний і їсть добре. Працюй спокійно. Зайва гривня нам не завадить.

Ішов час. Кирило ріс добрим і тямущим хлопчиком. Мама та бабуся пишалися його успіхами в садочку, а потім і в школі.

Часто вечорами сім’я любила посидіти разом, поговорити, послухати розповіді Ірини Петрівни про минуле, її молодість.

Якось, коли бабуся згадала про своє дитинство, школу та перше кохання, Кирило запитав:

– Бабусю, а ти гарна була в молодості?

– Не знаю. Це як подивитися.

– А фотки в тебе є?

– Як не бути? Нині покажу.

Ірина Петрівна пішла до своєї кімнати та винесла старовинний альбом, який до цього не показувала онуку.

– Ось дивись. Це я у десятому класі. А це вже на заводі.

– Та ти ж красунею була! – Вигукнув Кирило і здивовано глянув на бабусю. – А це хто? – Хлопчик показав на чоловіка поряд з нею.

– Це твій дід – Кирило Іванович. Золотою був людиною.

– А це? – Онук продовжував ставити запитання.

– А це мій син, а твій дідусь – Сергій Кирилович.

– Син? А він давно на той світ пішов? – Запитав хлопчик.

– Чому пішов? – Нахмурилася бабуся, – живий він.

– Щось я не зрозумів…

Ксенія, яка теж розглядала фотографії, яких давно не бачила, встала та вийшла з кімнати. Ну як вона могла пояснити підлітку, чому рідні дідусь та бабуся досі не пробачили своєї «безпутної» доньки й жодного разу не відвідали онука.

Ірина Петрівна не стала брехати Кирилові, який з дитинства довіряв їй у всьому. Вона сказала просто:

– Знаєш, милий, у житті так буває, що найближчі та рідні люди раптом стають чужими. Колись я розповім тобі, чому мій син забув, що в нього є мати. Лише, давай, не сьогодні. Так не хочеться псувати чудовий вечір.

– Та гаразд, бабусю. Не хочеш – не кажи. Краще зізнайся: на танці часто бігала? Мабуть, жоден шкільний бал не пропустила? У такої красуні, напевно, була хмара шанувальників.

– А ось і ні, – лукаво відповіла бабуся, радіючи, що онук сам змінив неприємну тему. – Я жодного разу не була на шкільному балі. Мене просто ніхто не запрошував.

– Та й не до танців мені було. Нас у матері шестеро було. Допомагати треба було. Та й батьки у суворості нас, дівчаток, виховували. Тож про шкільний бал я могла лише мріяти.

– Прямо, як Попелюшка… – задумливо промовив Кирило і знову змінив тему розмови…

Батьки Ксенії з’явилися, коли Кирило був уже у випускному класі. Приїхали, так би мовити, на онука подивитися і на праведний шлях наставити.

На той момент хлопець уже знав, що сталося між родичами напередодні його народ ження. Ірина Петрівна, як і обіцяла, розповіла йому про це: акуратно та тактовно. Нікого ні в чому не звинувачуючи, не намагаючись налаштувати онука проти рідні.

Висновки Кирило зробив сам. Не побіг знайомитись з дідом та бабкою, ні про що не спитав у матері. Просто став дбати про неї ще більше, розуміючи, що він її єдина опора. Адже Ксенія так і не спробувала влаштувати своє життя.

Тож коли прийшли несподівані гості, ніхто не кинувся до них на шию. Запросили пройти. Приготували чай із бабусиними пиріжками.

– Ну, нам представитися, чи ти скажеш синові, хто ми? – зневажливим тоном заговорив нарешті Сергій Кирилович.

– Я знаю, хто ви, – спокійно відповів Кирило замість матері, яка збентежилася. – Ви батьки моєї мами. А ви, – хлопець кивнув у бік діда, – син моєї бабусі.

– Так. Тільки не бабусі, а прабаби, – уточнила мати Ксенії. – Твоя єдина бабуся – це я.

– Ви щось плутаєте, шановна! У мене є лише одна бабуся. Улюблена. І звуть її Ірина Петрівна, – з деяким глузуванням промовив Кирило. – Погодьтеся, наявність кревності – не показник. Справді, бабусю? – хлопець повернувся до Ірини Петрівни.

Бабуся не встигла відповісти, як Кирило продовжив:

– Гаразд, піду. Справи у мене. А ви тут самі розбирайтеся, навіщо прийшли ці люди в нашу оселю.
Кирило вийшов. В кімнаті зависла важка пауза. Дорослі мовчали, не знаючи, про що говорити.

– Пішли, – звернувся Сергій Кирилович до дружини, – даремно ми прийшли… І пізно. Адже я тебе попереджав.

– Стривай, синку, – зупинила його Ірина Петрівна, – у тебе прекрасний онук. Він, звичайно, скривджений, але ж у нього є причина.

– Ти доросла людина і повинен намагатися завоювати довіру хлопчика. Зумієш – повернеш собі онука. Ну, а ні – і суду нема.

Чоловік нічого не відповів матері й пішов. Бабуся, що не відбулася, пішла за ним.

Останній навчальний рік закінчився. Кирило чудово склав усі іспити. Залишився останній важливий момент – випускний вечір.

Напередодні ввечері хлопець у друга одягнувся у новий костюм, купив шикарний букет та зателефонував у свою квартиру.

Ірина Петрівна підійшла до дверей, відчинила й ахнула: перед нею стояв гарний, зовсім дорослий хлопець – її онук. Він зайшов, вручив бабусі квіти, а потім несподівано опустився на одне коліно й урочисто промовив:

– Люба моя, кохана бабусю, пропоную тобі стати моєю супутницею на випускному вечорі. Будь ласка.
Ірина Петрівна подала онукові руку, він підвівся і з любов’ю обійняв ту, яка стала йому другою матір’ю.

Звісно, другу руку він подав матері, яка, попри все, дала йому життя, та гідно виховала. Сьогодні він був найщасливішим, – бо дві найдорожчі для нього жінки проводжали його у доросле життя…

Дякую Вам, шановні читачі, за ваші слушні коментарі та вподобайки! Щоб не пропустити нові публікації, підписуйтеся на сторінку!