– Гості приїдуть лише на два тижні, – сказав Степан. – Ну максимум на місяць!
– Гості приїжджають максимум на три дні, – заперечила я, – інакше це вже не гості.
– У будь-якому разі, – сказав чоловік, – вони приїдуть.
І вони приїхали. І з цього часу вже справді пройшов місяць.
«Вони» – це старший брат чоловіка, Сергій, його дружина Олена та їхній трирічний син Дмитрик, який учора розмалював фломастером шпалери в коридорі.
…Все почалося так безневинно, так по-родинному мило. На початку вересня чоловікові зателефонував Сергій і сказав, що переводиться в наше місто.
– Чудова посада! І зарплата у півтора раза більша! – радісно сказав він.
– Вітаю, брате! – вигукнув Степан.
– Ага, дякую. Тільки… – Сергій зітхнув. – Нам треба десь пожити. Ну, тиждень-другий, ну може трохи довше … Поки, коротше, квартиру не знайдемо.
І Степан, мій добрий, чуйний, чудовий чоловік, звичайно ж, сказав:
– Так без проблем, брате. Кімната вільна є, валяйте, живіть скільки потрібно.
“Скільки потрібно” розтяглося на невизначений термін. Вони все не могли знайти потрібний варіант оренди, все дорого, все не те. А потім з’ясувалась істина.
– Ну навіщо ми платитимемо шалені гроші за оренду житла, коли можна купити в іпотеку? – мовила Олена. – Тим паче Сергій тепер добре заробляє!
– І правда, – погодився Степан.
І ось вони займалися якимись своїми справами, а за цей час Дімка вже освоївся у нас, і іграшки його були скрізь, у вітальні, в коридорі… Господи, та навіть у нашій спальні я знаходила його машинки!
Сергій часто вмикав голосно музику, а Олена готувала страви з якимись незрозумілими спеціями, від яких мене нудило…
До речі, про нудоту. Два тижні тому я дізналася, що при надії. Дві смужки. Яскраві, як від фломастера, якими Дмитро розмалював стіну.
Увечері я сказала про це Степану. Він щиро зрадів і сказав:
– Так … Ну що ж … Будемо дитячу робити?
– Ага! – обізвалась я.
І ми обоє подивились у бік кімнати, де вже місяць жила родина його брата.
– Степане, – сказала я. – Їм треба з’їжджати. І якнайшвидше.
Чоловік відразу знітився.
– Ну… все не так просто…
– Що не просто? – я почала заводитися. – Степане, вони живуть у нас уже цілий місяць. Скільки це ще триватиме, га?
– Та вони вже квартиру вибрали! – вигукнув чоловік. – У новобудові, з відмінним плануванням, за два місяці заїдуть і житимуть!
– За два місяці? – Впалим голосом перепитала я.
– Ну… будинок же будується, Даша, – пояснив чоловік. – Здача за два місяці. Ну, може, через три, ти ж знаєш цих забудовників…
– Три місяці?
Тут на кухню забіг Дмитро. В руках у нього був мій айпад, на екрані – якісь безглузді мультики.
– Тітко Дашо, можна мені сік? – спитав він.
Я подивилася на нього, на його замурзані щоки, на липкі пальці, які торкалися мого айпада, моєї техніки й взагалі всіх моїх речей в моєму будинку, і зрозуміла, що зараз не витримаю. Я глибоко зітхнула і сказала:
– Степане, прибери дитину. Нам слід серйозно поговорити.
Чоловік підхопив Дімку на руки, той заверещав, що хоче сік, але Степан швидко виніс його з кухні й за кілька хвилин зацікавив якоюсь грою.
Коли Степан повернувся на кухню, я сказала:
– А ти сам бачив цю квартиру?
– Ну… я бачив буклет… – промимрив він.
– Не буклет! – я трохи підвищила голос. – Ти взагалі наяву бачив, яку квартиру вони вибрали?
– Ні, не бачив, – сказав чоловік, – але Сергій каже, що все йде, як треба, і я йому вірю.
– Добре. А ти впевнений, що вони з’їдуть за три місяці? – Запитала я.
– Ну…
– Коротше. Якщо ти так боїшся образити родичів, то так і бути, переговори з ними я візьму на себе, – сказала я.
– Ти тільки… – Степан раптом злякався. – Не наламай дров, гаразд?
– Намагатимусь.
За вечерею я сказала прямо:
– Сергію, Олено, нам треба поговорити. Як довго ви збираєтеся у нас гостювати?
Сергій зареготав, почав щось говорити про іпотеку, про ставки, про те, як вони вдало потрапили, всього під вісім відсотків… Олена кивала і час від часу вставляла своє слово.
– Я в положенні, – сказала я, перервавши потік їхнього красномовства, – і нам потрібна кімната під дитячу.
За столом замовкли. Навіть Дмитро раптом припинив стукати ложкою по тарілці.
– Ой, як чудово! – радісно вигукнула Олена, але очі в неї були холодні. – Вітаємо! Справді, Сергію?
– Звичайно, братику, вітаю! – Сергій ляснув Степу по плечу. – Ну от, тепер ти теж будеш батьком!
Степан задоволено почервонів.
– Так ось, про терміни, – я не дала їм змінити тему, – коли ви з’їжджаєте?
Гості переглянулись.
– Дашо, ну… ми ж сказали, – пробурмотів Сергій. – Будинок здають десь за два місяці тільки…
– І ви справді думаєте, що він здасться за два місяці?
– Ну максимум за пів року, – Сергій знизав плечима. – Там уже оздоблення йде.
Я ледве втрималася, щоб не затулити обличчя рукою.
– Пів року… – у паніці думала я. – Наша дитина з’явиться, а вони все ще будуть тут? У нашій квартирі? У кімнаті, де мають бути ліжечко, пеленальний столик, комод з крихітними штучками.
– Ні, – сказала я.
– Що ні? – Олена здивовано дивилася на мене.
– Ви з’їжджаєте за два тижні максимум! – Сказала я, – винаймайте квартиру, їдьте до батьків, – мені все одно! Але за два тижні ви повинні звільнити цю кімнату!
– Даша … ти що? – Сергій почервонів, як помідор. – Ми ж твої родичі через чоловіка! Ти хочеш нас вигнати?
– Я хочу, щоб ви відкопали десь у себе хоч якусь совість, що завалялася, – промовила я. – Ви тут уже місяць, як би! А тепер кажете про те, що, можливо, затримаєтеся ще на пів року. Як це розуміти?
Степан сидів мовчки й колупав виделкою салат. Зрадник.
– Стьопа, ну скажи ж ти своїй дружині! – Олена повернулася до нього.
І тут я зрозуміла, що це є момент істини. Він або зі мною та з нашою майбутньою дитиною. Або він той молодший братик, який не може сказати старшому «ні».
– Степане, – сказала я, – вибирай. Або вони з’їжджають за два тижні, або я завтра ж їду до мами. З твоєю дитиною.
– І повертаюся, тільки, коли тут буде наша квартира, а не прохідний двір. Або не повертаюся! Це ультиматум!
Дмитро заплакав, Олена підхопила його на руки й зашипіла щось про “злу тітку”, але я її не слухала. Я дивилася на Степана, він підвів очі. Подивився на брата, потім на мене, потім знову на брата.
– Сергію, – голос у нього був хрипкий. – Даша має рацію. Пів року – це зовсім вже…
– Це нахабство, – сказала я.
– Два тижні, – голос чоловіка раптом зміцнів, – і ви з’їжджаєте.
Сергій подався вперед, поклав братові руку на плече, зазирнув йому в очі.
– Та ти що, Стьопко? Під дружину прогнувся? Через неї рідного брата надвір хочеш вигнати?
– Я все сказав, Сергію!
Вони з’їхали за десять днів. Олена весь цей термін зі мною не розмовляла, Сергій дивився вовком, Дімка продовжував демонстративно малювати на стінах, але мені було вже байдуже.
У день від’їзду Сергій зупинився і подивився на мене:
– Сподіваюся, ти задоволена?
– Більше, ніж, – відповіла я.
З того часу минуло три місяці. Сергій та Олена більше не давалися про себе знати. Степан переживає, що посварився з родиною брата, але про те, що змусив їх з’їхати, не шкодує.
Бо це вже були не гості, – бо сіли на шию, та ніжки звісили. Це по іншому називається, – чужими руками жар загрібали…
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
