– Вибачте мені, будь ласка, вибачте… Я правда не знала, що він одружений. Він казав, що їздить на роботу… Вахта, відрядження…

– Андрій, я ресторан забронювала. Потрібно подумати, кого запросимо.

Марина клопотала на кухні, одночасно накриваючи на стіл. Красиві страви, стильний посуд, ідеальне сервірування – вона з усіх сил намагалася оточити чоловіка турботою.

– Запроси, кого хочеш, мені байдуже, – відмахнувся Андрій. – Взагалі було б краще просто посидіти вдома.

– Ну що ти, коханий, така дата…

– Дата, як дата. Ти скоро? Мені їхати час.

– Як? – здивувалася Марина. – У Романа сьогодні змагання з футболу, я думала, ти з ним з’їздиш.

– Мама хворіє, допомогти треба. А з Ромкою наступного разу.

Андрій швидко доїв, обійняв дружину на прощання і вийшов. А Марина почала мити посуд, але різко зупинилася, почувши глухий стукіт.

Вона зазирнула в спальню і побачила на підлозі скриньку у яку вони відкладали гроші на відпочинок, чи інші сімейні розваги.

Левова частка відкладалася Мариною, бо Андрій посилено шукав себе і не так багато заробляв. Такий милий звичай вони завели давно.

Марині подобалося відчувати в руках хрусткі купюри, усвідомлюючи, що їх дедалі більше. Ніякого порівняння з бездушними картками.

Тепер Марина здивовано стояла посеред кімнати з порожньою скринькою в руках. Абсолютно порожньою…

Задзвонив телефон. Жінка взяла слухавку та підійшла до вікна.

– Доброго дня, люба, – долинув до неї скрипучий голос свекрухи. – Андрій сказав, що ти хочеш влаштувати свято на честь вашої річниці. Щось я не бачила запрошення.

– Здрастуйте, Інесо Ігорівно, – розгублено відповіла Марина, спостерігаючи, як чоловік сідає в машину. – Я хотіла запросити вас… Але Андрій сказав, що ви захворіли…

– Захворіла? Ах, так… Я завжди на щось хворію, ти ж знаєш, таке здоров’я, та й вік. Це тебе нічого не проймає, – живіше за всіх живих. Алло! Ти мене чуєш? Алло!

– Так, Інесо Ігорівно. Знаєте, ми уточнимо час і я вам передзвоню. Добре? – Марина відключилася.
Її раптом ніби пронизало блискавкою – в голові промайнула думка, різка і гаряча і від неї несподівано стало просто фізично погано: а раптом у нього… Раптом у нього хтось є?

Були такі думки й раніше, але завжди вдавалося знищити паростки підозр на корені, відключити неприємні роздуми до того, як вони розростуться.

На цей раз усе було по-іншому – страх, як лавина, зростав усередині, готуючись зірватися, звалитися і накрити її з головою.

Тиждень тягнувся дуже довго. Марина продовжувала ходити на роботу, готувати сніданки та вечері, обговорювати з сином погані оцінки з математики та посміхатися чоловікові.

Але перестала спокійно спати вночі, і все падало з рук. Вона всіма силами намагалася себе переконати, що їй просто здалося, вона сама все вигадала, чоловік її любить, все добре…

…В суботу вранці, за день до річниці, Марина зайшла у ванну, Андрій одягнувся, схопив ключі від машини й хотів непомітно вислизнути з квартири. Але Марина, почувши скрип дверей, що відчинялися, встигла його перехопити.

– Андрію, а ти куди? – Запитала вона, намагаючись здаватися веселою і безтурботною.

– Я… мені… Та до батьків поїхати треба, – відповів він, тримаючись за ручку дверей.

– А нас із Ромкою чому не береш із собою? Я б теж із задоволенням у село з’їздила.

– Так я думав, що ти справами свята займаєшся сьогодні.

– Все вже давно готове.

– Ну… гаразд, збирайтеся тоді, поїдемо разом…

Андрій роздратовано грюкнув дверима, а Марина зраділа – адже якби він не збирався до батьків, то не взяв би їх із собою, а значить, все й справді нормально і вона просто все придумала!

Ромка навідріз відмовився їхати – його товариство бабусі зовсім не тішило, та й стежити за батьком, на відміну від мами, йому було не потрібно.

Андрій всю дорогу мовчав і лише поглядав у телефон, наче чекав на повідомлення. А коли воно прийшло, жадібно прочитав і насупився…

Марина ніколи так не робила, але варто було Андрієві вийти, щоб перевірити заднє колесо, вона за кілька секунд витягла з його сумки телефон, сфотографувала номер з останніх викликів, та прихопила в кишеню знайдений чек.

– Ого, які люди! – з награним здивуванням зустріла їх свекруха. – А де Ромка? Чому без нього?

– Уроки робить, – відповів Андрій. – Я до Дмитра з’їжджу.

Інеса Ігорівна кивнула, подивилася спочатку на сина, потім на невістку, а в Марини вкотре впало серце. Вони щось приховували, але що?

– Гаразд, проходь, – неохоче запросила Марину свекруха, а у вітальні швидко зібрала з полиці кілька фотографій у рамках і сховала в тумбочку.

– Хто такий Дмитро? – Запитала Марина.

– Не знаю, мабуть, друг якийсь. Андрій у нас такий товариський, усюди знайде компанію.

Спокійно, не зважаючи на здивований погляд свекрухи, Марина сказала, що їй погано і треба на повітря, вийшла і, немов знаючи, куди йти, попрямувала на сусідню вулицю.

Інтуїція її не підвела – машина Андрія стояла біля невеликого цегляного будинку з дерев’яним парканом. Причаївшись за деревами, Марина почала спостерігати…

Двері відчинилися, з них вийшов хлопчик років п’яти. Слідом вийшли Андрій та незнайома молода жінка.

Коли дитина опинилась у машині, Андрій із його супутницею поцілувалися. Потім він галантно відчинив їй дверцята, і невдовзі вся компанія поїхала…

А Марина так і залишилася стояти біля стовбура шорсткого дерева, дивлячись в одну крапку. Вона прокинулася лише почувши звук смс.

На екрані телефону висвітлилося:

– Я скоро приїду, посидь поки з мамою.

Згадала про чек – з ювелірної крамниці на двадцять сім тисяч гривень. Рівно стільки, скільки було в їхній скриньці.

…Вона викликала таксі, і коли через півтори години дісталася до будинку, була розбита настільки, що ноги ледве рухалися.

І на душі стало не легше – її розривало між бажанням розібратися, вислухати, пробачити та бажанням виставити його за двері, залишивши без з голим задом.

…Андрій приїхав надвечір, мляво обурюючись її втечі. А їй вартувало чималих зусиль промовчати й пережити цей вечір, не видавши себе.

Марина твердо вирішила, що завтра свято відбудеться, хоч і не так, як вона очікувала. Вдавши, що пішла в магазин, вона сіла на лавку у дворі й тремтячою рукою набрала номер.

– Алло, – відповів жіночий голос. – Я слухаю.

– Здрастуйте, підкажіть, чи туди я потрапила? Я дзвоню коханій жінці Андрія? – спитала Марина, відчуваючи, як земля йде з-під ніг.

– Так, – хихикнула співрозмовниця. – А ви хто? Доставка квітів?

– Я його сестра. Чи бачите, у нас завтра сімейне свято, і я б хотіла зібрати всіх разом. Буде дуже доречно, якщо ви прийдете, і ми нарешті познайомимося. Андрій зрадіє такому сюрпризу.

– Добре, але в нас син…

– Знаю, знаю. Приїжджайте разом. Відмови не приймаються.

Усе. Вона це зробила. Її внутрішня боротьба завершилася перемогою агресії та образи. Стільки років він водив її за ніс, а вона, дурепа, була рада обманюватися. Але всьому якось приходить кінець…

…З ранку Марина поїхала на макіяж і манікюр, повернувшись одягла сукню з відкритою спиною та туфлі на високих підборах.

З дзеркала на неї дивилася незнайомка – надто ефектна, смілива і з палкими очима, щоб можна було роздивитися в ній старанну господиню, дбайливу дружину та відповідальну матір.

Де в цей час був Андрій, її мало цікавило – хай робить що хоче. Усередині кипіла ненависть.

…Гості вже зібралися і запитливо поглядали на винуватців урочистостей. Всі в зборі, то чому не починаємо? Але Марина тягла і без кінця поглядала у вікно.

Коли у дверях показалася коханка з сином, вона швидко вийшла їй назустріч, запросивши до столу, краєм ока побачивши, як обличчя Андрія перекосило від страху і хвилювання.

– Сюрприз! – Холодно посміхнулася гостям Марина. – Знайомтеся. Вибачте, як вас звати?

– Ольга, – тихо відповіла гостя, розгубившись.

На іншому кінці столу, намагаючись щось сказати, злісно хапав ротом повітря Андрій.

– Дорогі друзі, як ви всі знаєте, сьогодні у нас із коханим чоловіком важлива дата – п’ятнадцять років спільного життя, кришталеве весілля, – Марина підняла келих з ігристим.

Гості посміхнулися, і тільки одна людина похмуро опустила голову. Андрій закрив обличчя руками й забурмотів:

– Що ти влаштувала, навіщо… Навіщо мене ганьбити при всіх?

– Він навіть зараз тільки про себе переживає, – зітхнула Марина і продовжила. – Так ось, дозвольте продовжити. Мій дорогий чоловік влаштував мені сюрприз. А я йому. Знайомтеся, це його друга родина.

– Господи… Яка дурість! – нервово посміхнулася Інеса Ігорівна. – Я завжди тобі Андрійку казала, що ця дурисвітка тобі не пара.

– Звичайно, звичайно не пара, – підвищила голос Марина. – Ця дурисвітка сім’ю забезпечує, працює, все тягне на собі, а Андрійко, який вічно в пошуку себе, нехай розважається і коханок заводить?

– Добре влаштувалися! Тільки вистачить із мене! Тепер, Інесо Ігорівно, ви його забезпечуйте. Речі виставлю за двері. Квартира належить мені, тож не сподівайтеся. Усього доброго! З роковинами вас!

З цими словами Марина розвернулася і попрямувала до виходу. Надворі її наздогнала Ольга.

– Вибачте мені, будь ласка, вибачте… Я правда не знала, що він одружений. Він казав, що їздить на роботу… Вахта, відрядження…

– Бог з вами… І тікайте від нього. Якщо людина так легко бреше, їй ні в чому не можна довіряти.

Марина йшла додому пішки на високих підборах, з тушшю, що розтеклася по обличчю, з розбитим серцем і життям, що втратило сенс.

Але водночас у неї всередині зростала впевненість у своїх силах. Так, вона надто розчинилася в чоловікові, забула про себе та свої мрії.

Але тепер все буде інакше, вона переживе цей біль і почне все наново. Адже вона вже змогла найголовніше – не пробачити зраду, вивести зрадника на чисту воду і нарешті вибрати себе. Нарешті, вибрати себе…

Як ви вважаєте, слушно вчинила Марина, чи перегнула палицю?