– Андрій, я ресторан забронювала. Потрібно подумати, кого запросимо.
Марина клопотала на кухні, одночасно накриваючи на стіл. Красиві страви, стильний посуд, ідеальне сервірування – вона з усіх сил намагалася оточити чоловіка турботою.
– Запроси, кого хочеш, мені байдуже, – відмахнувся Андрій. – Взагалі було б краще просто посидіти вдома.
– Ну що ти, коханий, така дата…
– Дата, як дата. Ти скоро? Мені їхати час.
– Як? – здивувалася Марина. – У Романа сьогодні змагання з футболу, я думала, ти з ним з’їздиш.
– Мама хворіє, допомогти треба. А з Ромкою наступного разу.
Андрій швидко доїв, обійняв дружину на прощання і вийшов. А Марина почала мити посуд, але різко зупинилася, почувши глухий стукіт.
Вона зазирнула в спальню і побачила на підлозі скриньку у яку вони відкладали гроші на відпочинок, чи інші сімейні розваги.
Левова частка відкладалася Мариною, бо Андрій посилено шукав себе і не так багато заробляв. Такий милий звичай вони завели давно.
Марині подобалося відчувати в руках хрусткі купюри, усвідомлюючи, що їх дедалі більше. Ніякого порівняння з бездушними картками.
Тепер Марина здивовано стояла посеред кімнати з порожньою скринькою в руках. Абсолютно порожньою…
Задзвонив телефон. Жінка взяла слухавку та підійшла до вікна.
– Доброго дня, люба, – долинув до неї скрипучий голос свекрухи. – Андрій сказав, що ти хочеш влаштувати свято на честь вашої річниці. Щось я не бачила запрошення.
– Здрастуйте, Інесо Ігорівно, – розгублено відповіла Марина, спостерігаючи, як чоловік сідає в машину. – Я хотіла запросити вас… Але Андрій сказав, що ви захворіли…
– Захворіла? Ах, так… Я завжди на щось хворію, ти ж знаєш, таке здоров’я, та й вік. Це тебе нічого не проймає, – живіше за всіх живих. Алло! Ти мене чуєш? Алло!
– Так, Інесо Ігорівно. Знаєте, ми уточнимо час і я вам передзвоню. Добре? – Марина відключилася.
Її раптом ніби пронизало блискавкою – в голові промайнула думка, різка і гаряча і від неї несподівано стало просто фізично погано: а раптом у нього… Раптом у нього хтось є?
Були такі думки й раніше, але завжди вдавалося знищити паростки підозр на корені, відключити неприємні роздуми до того, як вони розростуться.
На цей раз усе було по-іншому – страх, як лавина, зростав усередині, готуючись зірватися, звалитися і накрити її з головою.
Тиждень тягнувся дуже довго. Марина продовжувала ходити на роботу, готувати сніданки та вечері, обговорювати з сином погані оцінки з математики та посміхатися чоловікові.
Але перестала спокійно спати вночі, і все падало з рук. Вона всіма силами намагалася себе переконати, що їй просто здалося, вона сама все вигадала, чоловік її любить, все добре…
…В суботу вранці, за день до річниці, Марина зайшла у ванну, Андрій одягнувся, схопив ключі від машини й хотів непомітно вислизнути з квартири. Але Марина, почувши скрип дверей, що відчинялися, встигла його перехопити.
– Андрію, а ти куди? – Запитала вона, намагаючись здаватися веселою і безтурботною.
– Я… мені… Та до батьків поїхати треба, – відповів він, тримаючись за ручку дверей.
– А нас із Ромкою чому не береш із собою? Я б теж із задоволенням у село з’їздила.
– Так я думав, що ти справами свята займаєшся сьогодні.
– Все вже давно готове.
– Ну… гаразд, збирайтеся тоді, поїдемо разом…
Андрій роздратовано грюкнув дверима, а Марина зраділа – адже якби він не збирався до батьків, то не взяв би їх із собою, а значить, все й справді нормально і вона просто все придумала!
Ромка навідріз відмовився їхати – його товариство бабусі зовсім не тішило, та й стежити за батьком, на відміну від мами, йому було не потрібно.
Андрій всю дорогу мовчав і лише поглядав у телефон, наче чекав на повідомлення. А коли воно прийшло, жадібно прочитав і насупився…
Марина ніколи так не робила, але варто було Андрієві вийти, щоб перевірити заднє колесо, вона за кілька секунд витягла з його сумки телефон, сфотографувала номер з останніх викликів, та прихопила в кишеню знайдений чек.
– Ого, які люди! – з награним здивуванням зустріла їх свекруха. – А де Ромка? Чому без нього?
– Уроки робить, – відповів Андрій. – Я до Дмитра з’їжджу.
Інеса Ігорівна кивнула, подивилася спочатку на сина, потім на невістку, а в Марини вкотре впало серце. Вони щось приховували, але що?
– Гаразд, проходь, – неохоче запросила Марину свекруха, а у вітальні швидко зібрала з полиці кілька фотографій у рамках і сховала в тумбочку.
– Хто такий Дмитро? – Запитала Марина.
– Не знаю, мабуть, друг якийсь. Андрій у нас такий товариський, усюди знайде компанію.
Спокійно, не зважаючи на здивований погляд свекрухи, Марина сказала, що їй погано і треба на повітря, вийшла і, немов знаючи, куди йти, попрямувала на сусідню вулицю.
Інтуїція її не підвела – машина Андрія стояла біля невеликого цегляного будинку з дерев’яним парканом. Причаївшись за деревами, Марина почала спостерігати…
Двері відчинилися, з них вийшов хлопчик років п’яти. Слідом вийшли Андрій та незнайома молода жінка.
Коли дитина опинилась у машині, Андрій із його супутницею поцілувалися. Потім він галантно відчинив їй дверцята, і невдовзі вся компанія поїхала…
А Марина так і залишилася стояти біля стовбура шорсткого дерева, дивлячись в одну крапку. Вона прокинулася лише почувши звук смс.
На екрані телефону висвітлилося:
– Я скоро приїду, посидь поки з мамою.
Згадала про чек – з ювелірної крамниці на двадцять сім тисяч гривень. Рівно стільки, скільки було в їхній скриньці.
…Вона викликала таксі, і коли через півтори години дісталася до будинку, була розбита настільки, що ноги ледве рухалися.
І на душі стало не легше – її розривало між бажанням розібратися, вислухати, пробачити та бажанням виставити його за двері, залишивши без з голим задом.
…Андрій приїхав надвечір, мляво обурюючись її втечі. А їй вартувало чималих зусиль промовчати й пережити цей вечір, не видавши себе.
Марина твердо вирішила, що завтра свято відбудеться, хоч і не так, як вона очікувала. Вдавши, що пішла в магазин, вона сіла на лавку у дворі й тремтячою рукою набрала номер.
– Алло, – відповів жіночий голос. – Я слухаю.
– Здрастуйте, підкажіть, чи туди я потрапила? Я дзвоню коханій жінці Андрія? – спитала Марина, відчуваючи, як земля йде з-під ніг.
– Так, – хихикнула співрозмовниця. – А ви хто? Доставка квітів?
– Я його сестра. Чи бачите, у нас завтра сімейне свято, і я б хотіла зібрати всіх разом. Буде дуже доречно, якщо ви прийдете, і ми нарешті познайомимося. Андрій зрадіє такому сюрпризу.
– Добре, але в нас син…
– Знаю, знаю. Приїжджайте разом. Відмови не приймаються.
Усе. Вона це зробила. Її внутрішня боротьба завершилася перемогою агресії та образи. Стільки років він водив її за ніс, а вона, дурепа, була рада обманюватися. Але всьому якось приходить кінець…
…З ранку Марина поїхала на макіяж і манікюр, повернувшись одягла сукню з відкритою спиною та туфлі на високих підборах.
З дзеркала на неї дивилася незнайомка – надто ефектна, смілива і з палкими очима, щоб можна було роздивитися в ній старанну господиню, дбайливу дружину та відповідальну матір.
Де в цей час був Андрій, її мало цікавило – хай робить що хоче. Усередині кипіла ненависть.
…Гості вже зібралися і запитливо поглядали на винуватців урочистостей. Всі в зборі, то чому не починаємо? Але Марина тягла і без кінця поглядала у вікно.
Коли у дверях показалася коханка з сином, вона швидко вийшла їй назустріч, запросивши до столу, краєм ока побачивши, як обличчя Андрія перекосило від страху і хвилювання.
– Сюрприз! – Холодно посміхнулася гостям Марина. – Знайомтеся. Вибачте, як вас звати?
– Ольга, – тихо відповіла гостя, розгубившись.
На іншому кінці столу, намагаючись щось сказати, злісно хапав ротом повітря Андрій.
– Дорогі друзі, як ви всі знаєте, сьогодні у нас із коханим чоловіком важлива дата – п’ятнадцять років спільного життя, кришталеве весілля, – Марина підняла келих з ігристим.
Гості посміхнулися, і тільки одна людина похмуро опустила голову. Андрій закрив обличчя руками й забурмотів:
– Що ти влаштувала, навіщо… Навіщо мене ганьбити при всіх?
– Він навіть зараз тільки про себе переживає, – зітхнула Марина і продовжила. – Так ось, дозвольте продовжити. Мій дорогий чоловік влаштував мені сюрприз. А я йому. Знайомтеся, це його друга родина.
– Господи… Яка дурість! – нервово посміхнулася Інеса Ігорівна. – Я завжди тобі Андрійку казала, що ця дурисвітка тобі не пара.
– Звичайно, звичайно не пара, – підвищила голос Марина. – Ця дурисвітка сім’ю забезпечує, працює, все тягне на собі, а Андрійко, який вічно в пошуку себе, нехай розважається і коханок заводить?
– Добре влаштувалися! Тільки вистачить із мене! Тепер, Інесо Ігорівно, ви його забезпечуйте. Речі виставлю за двері. Квартира належить мені, тож не сподівайтеся. Усього доброго! З роковинами вас!
З цими словами Марина розвернулася і попрямувала до виходу. Надворі її наздогнала Ольга.
– Вибачте мені, будь ласка, вибачте… Я правда не знала, що він одружений. Він казав, що їздить на роботу… Вахта, відрядження…
– Бог з вами… І тікайте від нього. Якщо людина так легко бреше, їй ні в чому не можна довіряти.
Марина йшла додому пішки на високих підборах, з тушшю, що розтеклася по обличчю, з розбитим серцем і життям, що втратило сенс.
Але водночас у неї всередині зростала впевненість у своїх силах. Так, вона надто розчинилася в чоловікові, забула про себе та свої мрії.
Але тепер все буде інакше, вона переживе цей біль і почне все наново. Адже вона вже змогла найголовніше – не пробачити зраду, вивести зрадника на чисту воду і нарешті вибрати себе. Нарешті, вибрати себе…
Як ви вважаєте, слушно вчинила Марина, чи перегнула палицю?
