– Вибачте, ви мене на квартиру не пустите? Я проживання відпрацюю, – постукав Сергій у перший же будинок, що трапився. Виглянув старий дід. – Іди вже звідси, пройдисвіте. Лазять тут всякі, – і зачинив двері

– Вибачте, ви мене на квартиру не пустите? Я проживання відпрацюю, – постукав Сергій у перший же будинок, що трапився.

Виглянув старий дід.

– Іди вже звідси, пройдисвіте. Лазять тут всякі, – і зачинив двері.

У другому, у третьому йому теж відмовили. У четвертому послали мaтом і спустили величезного пса. Той відірвав у його куртки рукав наполовину. І так собачий холод, що зуб на зуб не потрапляє. Ще й дірка нова з’явилася.

–  Видно, доля така, замерзнути на морозі в незнайомій місцевості. А назва ж у села така гостинна «Добрянка». А насправді «Грубіянка», – засміявся вголос Сергій і закутавшись у тонку куртку, заплющив очі.

Він десь чув, що на морозі можна заснути і не прокинутися. Може це і на краще. Набридло, як собаці бездомному жити.

Якби його колишні колеги та друзі побачили зараз Сергія, жахнулися б. Талановитий інженер з вищою освітою. Чудовий сім’янин. Кохана дружина та лапочка дочка.

Все це було вісім років тому, – і квартира, й сім’я і батьки Сергія та Олени. Але все це звалилося в одну мить. Одна банка грибів, куплена на ринку, занапастила всю родину. Окрім нього. Бо він гриби з дитинства не любив.

Може все б і обійшлося, якби при перших симптомах звернулися до лікарів, але всі подумали, що підчепили, якийсь вірус.

Швидку викликали тільки тоді, коли дочка раптом зомліла. Бригада приїхала гарна, все розпитали досконало. Що пили, що їли? Як про гриби почули, терміново відвезли до лікарні.

А Сергія, як на зло, вдома не було. У нього був корпоратив за містом. Він і їхати не хотів, але це було обов’язково. На кшталт тренінгу для згуртування колективу.

Лазня, басейн, шашлики, та багато іншого. Сергій, наче щось відчував, майже не вживав напоїв. У більярд на інтерес грав. Коли йому зателефонували, він викликав таксі, яке їхало рік, так йому здалося.

Коли доїхав, дочка, дружина та теща, були вже там, де тихо й холодно. Інші пішли в одну ніч, з різницею в кілька годин.

Так Сергій лишився зовсім один. Друзі йому допомогли. Зібрали гроші на ритуальні послуги. Сергій майже ні на що не реагував. Він не розлучався з пляшкою. Приймав на груди багато та постійно.

Поступово друзів замінили випадкові товариші по чарці. Квартира перетворилася на барліг.

Усіх розігнав новий знайомий Іван. Змусив його привести себе до ладу. Викликав клінінгову службу та запропонував.

– Сергію, годі тобі вже. Тут усе про сім’ю нагадує. Продавай цю квартиру і купи собі трохи меншу. Зате може життя нормалізується.

Сергій погодився. Іван привів двох людей, – нотаріуса та свідка угоди. При них показав усю суму і навіть сфотографував, як Сергій бере ці гроші. Коли всі пішли, Іван поставив пляшку на стіл.

– Що, обмиємо нашу угоду?

Сергій сказав:

– Та ти ж сам мені казав, що треба в зав’язку йти. А тут пропонуєш.

Іван натягнуто засміявся.

– Це ж свята справа. Угоду для успіху обов’язково хоч ковтком треба відзначити. Бо щастя не бачити.

А потім… Сергій пам’ятав, що хильнув чарку, іншу, –  швидко відключився. Іван пив чи ні, – не пам’ятав. Але тих двох він запам’ятав, бо вони йому два ребра і куприк зламали.

– Таке життя, Сергію, – з усмішкою сказав Іван, забираючи гроші у свою сумку. – Якби не такі, як ти лохи, довелося б у конторі штани протирати.

– А забув. На тобі, п’ятсот гривень, завтра полікуєшся. Викидайте його звідси хлопці, – і нахилився до Сергія, – Судитись не раджу.

– У мене там все схоплено та налагоджено. Бувай, лошок, – і заспівав, – Поки на світі є лошки, ми житимемо в достатку.

Ну, а потім звільнення з роботи. Хто триматиме брудну, смердючу людину з вічним перегаром. Потім почалося кочове життя. Сміттєві бачки, теплотраси. А якось він почув одну історію. Про те, як один чоловік зміг підійнятися з дна цього вічного болота.

Начебто поїхав у далеке село. Попросився на квартиру до одиноких старих, допомагав їм. Роботу знайшов. Дружину серед місцевих. Нині свиней тримає та м’ясо продає. Може, це й казка, але Сергій вирішив спробувати.

Вийшов на трасу. Довго стояв, ніхто не зупинявся. Вид то в нього ще той був. Поки дідок на старому Запорожці не довіз. Сергій сам попросив його зупинитися, коли побачив назву села. Думав, що доля, а виявилося, що ти на цьому світі нікому не потрібний.

– Агов, мужик, прокидайся. Господи, замерз уже, чи що? Не дивно в такому одязі, – тряс його хтось за плече.

Він застогнав і спробував відкрити заліплені інеєм очі. Перед ним навпочіпки сиділа жінка.

– Дякувати Богу, живий. Ану вставай? Чи не можеш? Ноги не гнуться? Зараз почекай. Тільки не засинай більше, і вона швидко пішла, тільки сніг захрумтів під валянками.

Сергій намагався, справді. Але сон знову почав наповзати на нього, як тепла ковдра.

–  Та допоможи ти мені, Господи. Хоч трохи ворушися, – почув він і наче втратив зв’язок із дійсністю. Тільки трясіння санчат пам’ятав і запах біленької, якою його розтирали. Потроху ставало все тепліше, потім взагалі жарко, і він заснув.

Прокинувся вранці, лежав у незнайомому будинку, на дивані, накритий двома ковдрами. До кімнати зайшла пухка жінка.

– Прокинувся? Ось і добре. Ще б трохи і змерз навіки. Добре, що баба Люба в магазин зайшла і почала говорити, що мужик по селі ходить і на квартиру проситься.

– Я одразу магазин на замок, продавчинею працюю, і тебе шукати пішла. Ледве знайшла. Як кучугура вже був, по комірі тільки й помітила.

– От люди стали. Бачать же, що людині подітися нікуди, то хоч би кухоль чаю дали, – примовляла вона, напуваючи його з ложки бульйоном.

– А з іншого боку, раптом ти злодій, чи ще гірше. Пощастило тобі, я безстрашна. Ну нічого, встанеш на ноги, все розповіси, а зараз спи. Тобі сили потрібні.

Через місяць затяжної застуди, Сергій підвівся з ліжка. Даша зраділа.

– Ну, дякувати Богу, оговтався. Що робити далі думаєш?

Він безпорадно розвів руками.

– Не знаю, Дашо. Я нікому не потрібний у цьому житті. Мене ніхто не шукає, не чекає. Якби не ти, давно б на тому світі був. Дякую тобі величезне, – і поцілував їй руку.

Даша зашарілася, як маків колір.

– Ну, ви вже зовсім, руки цілувати. Не я – інший би допоміг.

Сергій похитав головою.

– Ні, це ти мій янгол-охоронець, – сказав Сергій.

– Ну, коли я твій янгол, живи в мене. Допомагатимеш мені. В будинку, по господарству та на роботі. Згоден?

Сергій кивнув, йому було комфортно в цьому невеликому будиночку, але зніяковіло сказав:

– Я згоден. Але зізнаюся чесно, нічого не вмію. Навіть дров поколоти.

Даша  труснула косою.

– Навчимо всьому. Головне, щоб руки та ноги на місці були. Ти хто за фахом?

Сергій сів і жестом попросив її сісти поряд.

– Я інженер. Щоб не було між нами недомовок, я тобі розповім, як потрапив сюди і чому.

Даша заплакала, коли він закінчив розповідь.

–  Боже мій, скільки на тебе навалилося. Але нічого, час лікує і розставляє все на свої місця.

Сергій прожив у Даші півтора роки, перш ніж пропозицію їй зробив. А після скромного весілля вона подарувала йому дочку.

Сергію іноді здавалося, що вона схожа на всіх одразу. І на його маму, і на його дочку Юлю. Але характер явно Дарії. Скільки живності понівечиної вона приносила до хати, – не порахувати. Лікували всім сімейством і відпускали на волю.

А якось, дивлячись, як підбитий хлопчаками горобець злетів у небо, Даша шепнула Сергію:

– А ось тебе я б у життя нікуди не відпустила.

Він поцілував її у верхівку.

– А я нікуди б і не пішов. Хіба від янголів йдуть?

Дякую Вам, шановні читачі, за ваші слушні коментарі та вподобайки! Читайте із задоволенням!