– Як гадаєш, що нам подарує Леся? – Запитала Аня вже вся в передчутті. – Може, розщедриться на машину?
Максим, який важко переварював гречку, яку Ганна ніколи не вміла готувати, тільки посміхнувся.
– З чого їй дарувати нам машину, Ань? – Він гикнув, гречка просилася назад. – Ми, звичайно, родичі, але не думаю, що хоч якихось родичів настільки сильно люблять. Машину! Ага!
Але Аня все собі вже уявила.
– З чого б? То я їй незабаром третього племінника подарую! – Вона нагадала про те, що вже на восьмому місяці.
– Вона вже майже тричі тітка, Максе! Грошей у неї й раніше було багато, а тепер взагалі кури не клюють – пів року в Шанхаї, контракти, контракти… Настав час робити нашій родині вагомі подарунки. Не якісь там шампуні!
Макс, поборовши напад нудоти, відповів:
– Ага, ще скажи – квартиру подарує, – хитро зауважив він. – Я б і від пристойного набору інструментів не відмовився. Вже вагомий подарунок!
– Ага, і в прямому, і переносному.
– Ну, це не серйозно, – Аня поправила волосся, не втрачаючи настрою. – Набір інструментів, навіть добрий, на вагомий подарунок від Лесі не тягне. Ось той візок сімдесят тисяч… В ідеалі – машина…
– Але квартира, звичайно, нам би теж не завадила, бо в однушці уже тісно з третьою дитиною буде … Ні, на квартиру я поки не розраховую, але на машинку – цілком. Інакше, як із трьома автобусами їздити?
Ех, мрії-мрії.
Сестра Ганни, Леся, поїхала пів року тому в Китай – “за досвідом”, “за грошима”, “подивитися, як в іншій країні живуть люди”. Повернулася минулого тижня до Києва, але поки що не заглядала.
А за ці пів року у всіх уже минули Дні народження, пройшов ювілей весілля, а діти встигли вирости із торішнього взуття. Виходить, вона привезе подарунки за всі пропущені свята. І, як вони сподівалися, ще один великий подарунок.
Відчиняти їй бігли з усіх ніг.
– Привіт, Лесю! Заходь, заходь!
Поки що очікування виправдовувалися. Леся не лише демонструвала обновки – вона одягнена за модою, нафарбована в китайському стилі, навіть постава в неї інша. Але ж це лірика. Головне, – вона несла із собою величезні сумки.
– Привіт, мої рідні! Вибачте, що так довго… – посміхалася Леся. Усіх обійняла. Усім зробила компліменти.
– Ань, животик тобі личить.
– Дякую, Лесю, – Аня почала розпаковувати перші пакети.
– Я намагалася врахувати все! – Заявила Леся, стягуючи рукавички. – Тут подарунки за кожне пропущене свято. Почнемо?
Діти заверещали від захоплення. Це були не просто іграшки – це були інтерактивні роботи та гігантський конструктор, який явно обійшовся їй у кругленьку суму.
Леся витягла з тонкого паперового пакета щось, обгорнуте в шовковий папір.
– Аню, люба, це тобі. Я бачила таке в одному бутіку неподалік мого офісу. Ідеально для тебе. І фасон, і довжина, і колір, – як на тебе пошито.
Аня, проігнорувавши захоплення дітей, розгорнула подарунок. Це була шовкова сукня кольору морської хвилі, що струмувала і, безперечно, дорога.
– Ох… Яка… – посміхнулася Аня, але без зайвого захоплення.
Далі був Макс. Йому дісталися черевики. Шкіряні, ручної роботи, з якимось хитрим тисненням.
– Максе, вони просто вогонь! Їх шили в чудовому місці! Не уявляєш, як я була рада, коли їх купила.
Макс чемно приміряв один черевик. Сидів ідеально.
– Дякую, Лесю. Справді, дуже мило.
Потім були сувеніри. Багато сувенірів. Порцелянові статуетки, віяла із зображенням драконів, чайний набір і, звичайно ж, кілька банок добірного китайського чаю з жасмином та улуном.
Аня тим часом методично перебирала усі ці подарунки. Вона відкинула одне віяло, притулила до себе сукню, яку їй, загалом, нікуди вдягати, крім дитячого ранку, і зупинилася перед коробкою з чаєм.
– І це все? – Запитала вона.
Леся, чого гріха таїти, чекала на інші емоції.
– Що ти маєш на увазі, Аню? – Леся забарилася, – я привезла по подарунку кожному. Іграшки, сукня, черевики… І сувеніри на всіх.
– Ганчірки та китайський чай? – Запитала Аня так, що навіть Макс напружився. – Лесю, ти скільки там грошей заробила за пів року?
– Явно більше, ніж зазвичай, а ти зазвичай заробляєш багато. А нам, великій родині, ти притягла ганчірки та чайні чашки?
Леся не розуміла, чим так образила сестру.
– Я намагалася, вибирала…
– Погано вибирала, – відрізала Ганна, – мені не потрібна сукня, Лесю. Мені потрібно, щоб білизну не доводилося прати у ванній, як у позаминулому столітті! Нам пралка потрібніша за чай! Ти розумієш різницю між бажаним та необхідним?
Макс ще якось намагався зупинити дружину, але хіба можна зупинити потяг, що мчить?
– Ань, не треба так. Подарунки ж добрі. Леся намагалася.
– Намагалася? – Намагалася купити те, що їй сподобалося, а не те, що нам потрібно!
– Але ти не попереджала, що вам потрібна пралка! – гаркнула Леся, яка припинила підлещуватися і перепрошувати.
– А сама ти не могла подумати? Пральна машина, мийний пилотяг, зимові куртки… Та що завгодно з корисних речей. Ех, вона нам привезла статуетки та чай, аристократія місцева! Куди нам це все?
Леся, яка подумала – “правда, треба було привезти щось корисне”, буркнула “вибач” і просочилася до виходу, поки сестра побігла у ванну, щоб там показувати, що пральна машина не вмикається.
Макс підійшов до дружини з докором.
– Домоглася свого? Тепер вона взагалі до нас не прийде.
– А це, на твою думку, нормально, що вона нам сувеніри тягає, а не щось корисне? Вона ж знає, які у нас справи…
– Машину вона подарує, як же! Розмріялася! Навіть на пральну не розщедрилась! Сама при грошах, а про сестру взагалі не думає!
Вони провели решту дня в напруженому мовчанні. Діти, швидко втративши інтерес до китайських роботів, зараз кидалися один в одного конструктором. Макс обмірковував, де взяти гроші на нову пральну машинку.
Коли настав вечір, і навіть діти вже почали клювати носом над своїми подарунками, повернулась Леся.
І за нею, спираючись на стіну під’їзду, двоє чоловіків великої комплекції з інструментами. Ще нижче на сходовій клітці стояла велика коробка.
У повному мовчанні Леся простягла:
– Я вам машинку купила. Вашу стару викинемо, якщо ви не проти. Молоді люди зараз встановлять.
Аня не вірила своїм очам. Це, звичайно, не авто, але яка тямуща річ у господарстві! Сестра її почула!
– Ставимо машинку? – перепитала Леся мало не дитячим голоском.
– Ставимо, – підтвердила Ганна.
Макс побіг керувати процесом транспортування та встановлення, а сестри примостилися на стільчиках на кухні. Леся налила собі воду, відмовившись від чаю. Щось він її дратував.
– Ань, ти в чомусь маєш рацію, напевно, – сказала Леся. – Я хотіла вас здивувати, а вам побутові речі потрібніші. Треба було заздалегідь спитати.
Яка благодать зійшла на Аню. Вона вже й не думала, що сестру осяє така проста істина.
– Добре, що ти це зрозуміла, Лесю. Ось, – Аня схопила чистий аркуш паперу та ручку, які знайшлися під шаром дитячих малюнків.
– Якщо ми вже заговорили про користь, я складу тобі список того, що нам потрібно. І я натякну: автомобіль нашій родині зараз найпотрібніше. І, можливо, розширення житлоплощі не буде зайвим.
Вона почала швидко писати… Через кілька хвилин на білому аркуші красувалася і машина, і мийний пилотяг, і нові ліжка з новими матрацами, і навіть хлібопічка. Ну, і скромне уточнення, що двокімнатна квартира теж була б не зайвою.
Леся спостерігала за тим, як сестра виводить список потреб, і її обличчя поступово кам’яніло.
– Ось, – переможно сказала Аня, – тепер ти точно знаєш, що нам подарувати.
Тут Леся зробила те, що вразило Аню до глибини душі. Вона не стала читати. Легким рухом Леся порвала довгий аркуш паперу навпіл, потім ще раз…
– Я намагалася бути милою, Ань, – тихо сказала вона, – але з тобою це марно. Ти сама мені що подарувала? Не думаю, що захочу бачити тебе найближчим часом.
Леся пішла. Майстри доробили роботу і теж пішли. Зате чоловік знову дорікнув:
– Що, склала список бажань? Догралася?
А Ганна так і не зрозуміла, чому сестра психонула, бо нахабства їй не позичати…
Як вам забаганки сестри? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
