Він ніколи не думав, що з ним може таке статися.
Провідний спеціаліст великої фірми. Мав добру репутацію. Тридцять шість років. Щасливо одружений. Двоє дітей, – і раптом закохався.
Він побачив її того дня, коли вийшов на роботу після відрядження. Потім Євген сам не міг зрозуміти, чому відразу ж зачепився поглядом за неї.
Вона стояла поряд із Михайлом Захаровим, який явно намагався зачарувати жінку. І внутрішній голос сказав Євгену: «Ні, для Михайла ця жінка надто гарна».
Хоча, якщо подивитися на новеньку об’єктивним поглядом, вона була досить простою: років тридцяти, струнка, в суворому офісному костюмі. Не красуня, але симпатична. Губи, мабуть, тонкуваті.
– Катерина Олександрівна, – представилася вона, трохи посміхнувшись.
– Євген Миколайович, – кивнув він у відповідь.
Все. Жодного зайвого слова, жодного погляду. Чому ж він здригався і на мить переставав працювати, коли чув у коридорі її голос? Чому замовк, якщо під час обідньої перерви в кафе вона опинилася за одним столиком із ним?
Він ні в кого не питав, як вона з’явилася в їхній фірмі, але через деякий час дізнався, що Катерина Олександрівна чи, як її фамільярно називав Михайло – Катюша, раніше працювала у столиці, а до рідного міста повернулася через те, що серйозно захворів її батько.
– Мені у кадрах шепнули, що вона була одружена, але розлучилася, і дітей немає, – доповів Михайло.
– Ти навіщо мені все це повідомляєш? – Запитав Євген.
– Як навіщо? Ну, ти, Женько, даєш! Симпатична ж жінка. Самотня. Чому б не спробувати потоваришувати? Хіба ти відмовишся? – Поцікавився приятель.
– Я одружений. І, смію нагадати, ти також.
– Та гаразд, не будуй із себе святого. Скільки років ви з Поліною одружені? І що – ніколи?
– Чотирнадцять років. Ніколи. Хоча тобі, мабуть, це важко уявити, – відповів Євген.
– Тобі за життя пам’ятник треба ставити, – здивовано сказав Михайло.
Минуло два місяці. У відносинах Євгена та Катерини нічого не змінилося – по суті, жодних стосунків не було. Вони зустрічалися на нарадах у шефа, обговорювали службові питання.
Але жодних розмов, які не стосуються роботи, не вели. А якщо доводилося спілкуватися, то Євген завжди був гранично коректним та офіційним.
Це, звісно, зауважив і Михайло.
– Знаєш, ти мені локшину на вуха не вішай і не вдавай непогрішного. З усіма нашими панночками ти спілкуєшся вільно: і балаканину їх слухаєш, і пожартувати можеш.
– А як Катерина підходить, ти одразу замороженим стаєш. А знаєш чому? Ти боїшся! Побудував між нею і собою стіну, та обороняєш її. Тому що, якщо стіна звалиться, ти теж звалишся – прямо до її ніг. І тоді, брате, нікому буде пам’ятник ставити.
– Мишко, припини, – відповів приятелю Євген, але десь глибоко всередині себе визнавав, що той має рацію.
Приходячи на роботу, він ішов до свого кабінету повз скляну стіну, що відділяла від коридору відділ, де працювала Катя, і завжди дивився, тут вона чи ні.
Якщо її ще не було, він знаходив привід, щоб пройти повз ще раз і переконатися, що вона прийшла. Тут він і зрозумів, що як би довго не тягнув, йому все одно доведеться робити вибір.
А одного разу вона не прийшла. Євген міг би спитати, що з нею, може, захворіла? Але він не спитав. А під час обіду почув, що жінки говорять про те, як допомогти Каті, у якої не стало батька.
«Тепер вона поїде, – подумав Євген. – Якщо я промовчу, вона точно поїде».
Увечері, коли вже лягли спати, Поліна запитала його:
– Женю, що з тобою?
– Нічого, все нормально, – відповів він.
– Ти останнім часом якийсь розгублений, я до тебе звертаюся, ти мене не чуєш або відповідаєш не до ладу. У тебе проблеми на роботі?
– Та ні. Звичайна плинність. Ну, начальство час від часу смикає, – відповів він.
– Може, тоді у нас із тобою якісь проблеми? – обережно спитала дружина.
– Поля, ну що ти вигадуєш?
– Я не вигадую. Ти вже два місяці всі вечори та вихідні сидиш за комп’ютером і майже не спілкуєшся не лише зі мною, а й з дітьми. Обіцяв Максимові, що прийдеш до нього на змагання і не прийшов.
– Раніше ти завжди вечорами питав, як у них пройшов день, що було цікаве. А нещодавно, коли Оленка показала тобі свій малюнок, ти навіть не похвалив її – просто кивнув і знову дивився на екран. Мені здається, що тобі не цікаво з нами. Я маю рацію?
– Поля, я нічого цього не помічав. Напевно, я справді багато думаю про роботу. Я перепрошую перед Максимом і обов’язково в суботу піду з ним на тренування. А в неділю давайте всі разом сходимо в кіно. Нехай діти самі виберуть, що хочуть подивитися.
Вихідні Євген провів із сім’єю. Для нього стало відкриттям, що на тих змаганнях, які він пропустив, Максим посів третє місце.
– Йому забракло двох секунд, щоб виконати норму майстра спорту, – сказав тренер. – Я гадаю, на наступних змаганнях у нього все вийде.
Після фільму вони пообідали в кафе, потім діти вирушили в парк розваг, а Поліна та Євгеній сіли неподалік і стежили за ними.
– Дивись, які вони задоволені, – сказала Поліна. – Ми вже давно не проводили разом багато часу.
– Я виправлюсь, – сказав чоловік.
А у понеділок він дізнався, що їх відправляють у відрядження. Їдуть троє: Євген, Михайло та Катерина.
– Спочатку хотіли одного тебе послати, – сказав начальник, – але там якісь складнощі – запуск зривається, а вони на вище керівництво чекають. Тому ви влаштуєте мозковий штурм і намагайтеся за пару днів упоратися.
Справді, розібралися з усіма проблемами за два дні, хоча на другий день провозилися допізна і дуже втомилися. Коли повернулися в готель, вони навіть не мали сил йти кудись вечеряти.
– Зачекайте, – сказав Михайло. – Я зараз домовлюся.
За кілька хвилин він повернувся і повідомив:
– Нам зараз столик у ресторані готелю накриють.
Був будній день, тож відвідувачів у ресторані було небагато, але музика грала, і десяток пар навіть танцювали.
Після вечері Михайло оглянув сусідні столики й сказав:
– А тут є кілька дуже цікавих пані. Піду я теж розімнуся. Ще пів години!
Євген та Катерина залишилися за столом одні. Він не знав, про що говорити, але мовчати теж було ніяково.
Катерина заговорила першою:
– Женя, я давно все бачу і все розумію, – вона поклала свою руку поверх його руки. – Так, не дивуйся, я бачу, як ти борешся із собою, але тиснути на тебе не хочу. Але й відмовлятися від свого щастя теж не хочу. Вирішуй сам. Але лише сьогодні.
Після цього Катерина піднялася та пішла.
– Ну, домовились? – Запитав Михайло, підійшовши до столу.
– Ти про що?
– Не прикидайся, я бачив, як ви один одному ручки жали, – посміхнувся приятель.
– Гаразд, ти довго ще витанцьовуватимеш? – спитав Євген, підводячись. – Я спати.
Він уже був у номері, коли туди зазирнув Михайло:
– Слухай, Женю, а може, ти передислокуєшся в інший номер?
– У який?
– Ну, у той, що на третьому поверсі. Як я зрозумів, на тебе там чекають. А я сюди запрошу свою пані.
– Знаєш, Мишко, якщо в тебе є потреба усамітнитися з жінкою, найми собі окремий номер.
– Ну, ти, Женько, і дурень! Тобі яблуко прямо в руки падає, а ти вірного чоловіка зображуєш. Потім шкодуватимеш! Чув таке: краще згрішити й покаятися, аніж не грішити, а потім розкаятися.
– Мишко, ти, здається, збирався грішити, йди, твоя дама вже зачекалася. А я спатиму, – відповів Євген.
Він ліг, але довго не міг заснути – думав, як завтра розмовляти з Катериною.
Але нічого страшного не сталося: вона поводилася так, ніби ніякої розмови між ними не було. Усю дорогу назад Катя читала, відклала книгу лише двічі: коли провідниця принесла чай і перед тим, як лягти спати.
Удома його зустріла вся родина. Євген дивився на них: усміхнену Поліну, що стояла у дверях кухні, тринадцятирічного Максима, шестирічну Оленку, яка радісно стрибала навколо нього – і думав, що без них він точно не був би щасливий.
За два тижні він дізнався, що Катерина пішла у відпустку. А потім звільнилася.
Повідомив йому про це Михайло.
– Ех, Женька! Впустив ти свою жар-птицю! – Зітхнув приятель, та покрутив пальцем біля скроні…
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
